Доступність посилання

ТОП новини
26 Травень 2019, Київ 21:10

Микола Гоголь як провідник української культури у світ (ч. 1)


Лондон – Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином. Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.

Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Гоголь опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у Російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?

1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.

Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).

Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну?

Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.

Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».

Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».

Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою.

Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.

Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, але як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років до народження Гоголя.

До тодішнього сприйняття українських творів росіянами негативу додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису. Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською, вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.

Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були двомовними. Ґіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій, тоді як усе більш-менш серйозне: листи, щоденники й ліричні вірші – писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською, а вірші – російською.

Український учений Сергій Шелухин у написаній 1909 року статті «Гоголь та малоросійське суспільство» зазначав: «Навіть найбільш «українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві мови». Як приклади Шелухин наводить Миколу Костомарова, Данила Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка.

До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок, Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української літератури. Наприклад, Куліш – автор історичного роману та віршів українською мовою, що був першим біографом Гоголя, – цю біографію написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для написання оповідань, листів і навіть щоденника.

Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів церковнослов’янського походження.

Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді як українська мова поставила б його на периферію російської літератури того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів досягти визнання як письменник.

Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки писав українською перед тим, як поїхав до Росії. Коли він усе ще вчився у ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.

Чому Гоголь писав про Україну?

Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що, на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів письменника.

Ґіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері, наскільки великим було зацікавлення в Україні.

У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини 1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу російських письменників від копіювання західних моделей і до впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала об’єктом надзвичайного зацікавлення.

Ґіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого – ні. Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, що водночас був досить екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як це сприймалося у Санкт-Петербурзі.

А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і Орест Сомов, почали обирати українські сюжети.

Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та Волтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з Наполеоном (1812–15) почала активніше досліджувати своє слов’янське коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на відміну від західного європейця.

Поступово питання того, що саме є таким специфічно російським у Російській імперії, стало одним із найголовніших. У пошуках відповіді багато хто звернувся в бік України. Тому їм було цікаво вивчати Україну, читати про неї, бо здавалося, що лише там, на землі, яку з історичного погляду вони одержали досить недавно і про яку мало знали, зберігся справжній дух давньої слов’янської культури.

У зв’язку з цим цікавим є спостереження британського критика Девіда Саундерса. Російська аристократія перед війною з Францією відмовлялася від російських цінностей, включно з мовою, щоб продемонструвати свою вищість щодо російськомовних простолюдів у власне Росії. Водночас українська еліта відмовлялася від власної української культури й мови, а натомість брала російську, щоб показати свою вищість над простими людьми в Україні. В результаті, коли у Санкт-Петербургу почався процес культурної переорієнтації, російська еліта розглядала українські суспільні вершки як «більш російські, ніж самі росіяни».

Отже, Микола Гоголь дуже швидко оцінив становище на літературному ринку. Він зрозумів, що краще, ніж будь-хто інший, є підготований, щоб із нього скористатися. Адже він мав значно глибші знання України та її культури, ніж будь-хто у культурних колах столиці Росії.

Іще з 1826 року як учень Ніжинського ліцею він вів щоденник, до якого вписував уривки з документів щодо історії України, багатий етнографічний матеріал (народні звичаї, ігри, одяг, традиційні страви), фольклор (легенди, приказки, прислів’я), літературні уривки (старі українські вірші та витяги з «Енеїди» Котляревського). Також він уклав українсько-російський словничок, у якому пояснював значення деяких українських слів.

Та найбільш цінним його надбанням був особистий досвід вимираючої культури українського бароко, що мала розквіт в Україні у 17–18 століттях. У його сім’ї ще була сильною пам’ять про цю культуру.

Іще в дитинстві майбутній письменник неодноразово був глядачем вистав барокової драми, що найяскравіше була представлена ляльковим вертепом та «шкільною драмою». Також він знав українські барокові поеми, і доказом цього є присутність у його щоденнику твору «Вірша, говорена гетьману Потьомкіну запорожцями на світлий празник Воскресенія». Гоголь також студіював щонайменше один бароковий літопис – «Історію русов».

Дослідник Юрій Барабаш зауважує, що «поєднання романтичної історичної традиції і її пафосу з елементами комедії й гротеску, релігійної суворості із фантазією, суму зі сміхом», які є рисами, які вирізняють творчість Гоголя і роблять його унікальним явищем у російській літературі, походять безпосередньо з української барокової традиції, яка на початку творчості письменника в Росії була там абсолютно невідомою, а тому сприймалася як подих свіжого повітря.

(Далі буде)

Олекса Семенченко 2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.) з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG