Доступність посилання

ТОП новини
18 листопада 2019, Київ 10:37

Осінь Президента Ющенка


Київ – Дві з гаком години Президент України Віктор Ющенко 22 квітня спілкувався з представниками ЗМІ. Предметом розмови була ціла низка важливих питань розвитку держави – від ухвалення нової Конституції до дострокових парламентських виборів, від розвитку банківської сфери до ревізії газових домовленостей з Росією. Нарешті, саме на цій прес-конференції журналісти почули у відповідь на сакраментальне запитання, чи йде Віктор Ющенко на президентські вибори рішуче: «Йду. Це й так, вочевидь, зрозуміло».

Очевидно, в іншій країні така масштабна прес-конференція, трансльована в прямому ефірі цілою низкою загальнонаціональних телеканалів (Перший національний канал, «5-й канал», «24-й канал», Національна радіокомпанія та Всесвітня служба «УТР», обласні державні телерадіокомпанії), привернула б увагу політично активної громадськості, її б коментували провідні видання, про неї, зрештою, говорили б у транспорті та в крамницях. Але... Ані на сайті глави Української держави, ані деінде немає навіть інформації про те, яка частка телеглядачів дивилася цю прес-конференцію. І в автобусах про неї не говорять. І провідні видання відбулися або суто саркастичними репліками, або вишукано-іронічними коментарями, як-от газета «День», сповістивши читачів, що «Президент оголосив свій політичний «заповіт» – зробити «демократичну європейську активну Конституцію» – й одразу зауваживши: «Залежно від рішення Конституційного Суду (щодо дати президентських виборів – С.Г.) в Українському домі може відбутися ще від двох до трьох виступів Президента. І, можливо, до «заповіту» Віктора Андрійовича будуть внесені корективи». А деякі ЗМІ так просто не помітили цієї події...

А між тим кілька років тому виступи Віктора Ющенка дивилася вся країна. І обговорювалися вони не тільки у ЗМІ, а й на базарах та в автобусах, як на сході, так і на заході. Одне слово, гомоніла Україна...

Оцінка – «двійка». За дванадцятибальною системою


Що ж сталося? І чому? На перше запитання можуть допомогти відповісти висліди проведених різними центрами численних соціологічних досліджень, які фіксують зміни настроїв українських громадян за останні роки. Добре відомо, що ці дослідження зафіксували просто-таки катастрофічне падіння рівня довіри до самого Ющенка – з приблизно двох третин опитаних до кількох відсотків – і до всіх тим чи іншим робом пов’язаних із ним політиків та політичних сил. Але варто взяти, як то говориться, тонші матерії.

Центр імені Разумкова у двох всеукраїнських опитуваннях (жовтень 2006 і квітень 2009 року) ставив респондентам таке запитання: «Чи існує загроза Україні від...?» (на місці трьох крапок підставляються різні варіанти джерела загрози). І от з’ясувалося, що восени 2006 року (при владі – Президент Ющенко, прем’єр Янукович, спікер Мороз) загрозу з боку НАТО бачили 36,9% опитаних, з боку США – 36,8%, з боку Росії – 18%, з інших країн – 11,2%, з боку міжнародного тероризму – 38% (можна було дати кілька варіантів відповіді). А от з боку «рідної» української влади – аж 40%. Простіше кажучи, «своя» влада виглядала в очах значного числа українських громадян гірше, ніж світовий тероризм. Минуло два з половиною роки – і число тих, хто боїться НАТО, зменшилося на 6%, США – на 9,2%, а міжнародного тероризму – на 1,3%. При цьому дещо – на 3,4% – зросла частка опитаних, що сприймають Росію як загрозу Україні і – на 1,1% – тих, хто вбачає джерело загрози в інших державах. А от частка опитаних, які вбачають одне з головних джерел загрози для України від влади перевищила половину; вона становить 50,6%. Нагадаю, що уособлюють цю владу наразі Президент Ющенко, Прем’єр-міністр Тимошенко і спікер Литвин...

Звичайно, ці дані можуть прокоментувати так, що вся причина у погіршенні ставлення українців до влади – у відході від неї Віктора Януковича та Олександра Мороза з їхніми командами. Але якщо згадати провал команди останнього на парламентських виборах і не надто високі рейтинги першого (хоч і дещо кращі, ніж в інших провідних політиків), то такі твердження виглядатимуть сумнівними. Бо ж усім згаданим вище політикам, немає значення, владним чи опозиційний, не довіряє (за даними всіх соціологічних служб) понад 50% опитаних. Тож не дивно, що українські громадяни відчувають себе вкрай незахищеними: за даними Центру імені Разумкова, вважають себе незахищеними від терористичних актів 78,5% опитаних, від техногенних катастроф – 85,8%, від епідемічних захворювань (туберкульозу, ВІЛ-СНІДу тощо) – 83,3%, від спроб відчуження їхньої власності (бізнес, земля, житло тощо) – 78,3%. Чи може користуватися довірою у країні з такими суспільними настроями (які не зростають без певного ґрунту) президент – гарант Конституції? Ба більше – чи може хтось сприймати його всерйоз і з повагою, крім фанатичних прихильників?

Глибше зрозуміти, що саме ставлять на карб главі держави громадяни можна з відповідей на наступні запитання, поставлені соціологами Центру імені Разумкова. «Наскільки ймовірно, що українські політики можуть порушити закон у боротьбі з політичними опонентами?» – так звучить одне з них. «Це не лише ймовірно, але й часто трапляється» – так відповіли 46,8% опитаних; «це досить імовірно» – 37,1%, «це зовсім неймовірно» – 1,3%. Коментарів ці відповіді не потребують, хіба що варто згадати, що Віктор Ющенко йшов до влади саме під гаслами дотримання права; чотири роки тому йому вірили. І ще одне запитання: «Наскільки ймовірно, що українські політики можуть порушити норми моралі у боротьбі з політичними опонентами?» Тут ще красномовніша ситуація: «Це не лише ймовірно, але й часто трапляється» – 49,7%; «це досить імовірно» – 36,7%; «це зовсім неймовірно» – 1,2%.

Суспільству нецікаві неефективні і неморальні політики

Отож хіба дивно, що за таких обставин найгучніші і навіть найсправедливіші слова глави Української держави не сприймаються ані суспільством на загал, ані його медіаторами – ЗМІ? «Бандитам – тюрми», «Багаті поділяться з бідними», «Закон для всіх однаковий» – ці та подібні гасла, проголошувані Віктором Ющенком на Майдані і в перші місяці після нього, не забулися. А відтак дії Президента (а ще частіше – його бездіяльність), що аж ніяк не вели до втілення цих гасел, дістають нині належну оцінку у масовій свідомості. Де ті масштабні проекти, в яких були тим чи іншим чином задіяні Президент Ющенко та його найближче оточення? Перебудова і технічне оснащення українських армії та флоту новою технікою? – провалені. Меморіал пам’яті жертв Голодомору? – став на ремонт, не встигнувши відкритися. «Дитяча лікарня майбутнього?» – три роки минуло від заснування, а навіть фундамент не почали копати. «Мистецький Арсенал»? – на невизначеній стадії. Вступ до НАТО та Євросоюзу? Від Північноатлантичного альянсу Україна сьогодні навіть далі, ніж за часів Кучми...

Проте було б, видається, великим спрощенням приписати розчарування у Президенті Ющенкові і відсутність суспільного інтересу до його дій лише особистим якостям глави Української держави, або його політичному курсу. Як видається, стратегічний курс Президента в головних своїх напрямних відповідає українським національним інтересам: євроатлантична інтеграція, поліпшення відносин із державами-сусідами, енергетична безпека, розвиток високих технологій, увага до національного капіталу, залучення солідних зарубіжних інвесторів, зміцнення демократії, розвиток національної культури й очищення національної пам’яті від радянського намулу тощо. А от коли ми переходимо на рівень тактичних дій, то бачимо – за рідкісними винятками – тільки дрібні та брудні інтриги президентського оточення, запеклу боротьбу за владу, нетерпимість та своєрідні ревнощі особисто Ющенка до будь-яких яскравих політиків у своїй команді, невміння і небажання дотримуватися взятих на себе зобов’язань, ба, навіть нехіть глави держави добре вивчити літературну українську мову і тримати біля себе вмілих спічрайтерів. Одне слово, стратегія і тактика чинного Президента України протягом усіх цих років були – знов-таки, за рідкісними винятками – розірваними між собою і часто-густо відверто несумісними. Що не могло не помітити суспільство.

Ба більше – за тактичним вовтузінням главі Української держави, схоже, просто не вистачало часу займатися справді важливими питаннями. Адже за Конституцією на президента покладене велике число завдань, виконання яких повинно унеможливити як об’єктивну незахищеність громадян перед внутрішніми і зовнішніми загрозами сьогодення, так і суб’єктивне відчуття такої незахищеності. Так само від президента немалою мірою залежить як дотримання законності українськими політиками, так і їхня повага до норм моралі. Власне, глава держави мусить сам показувати у цьому приклад, а не просто роздавати оцінки іншим та довго й нудно розповідати, хто в чому неправий, тоді як він сам майже завжди має рацію. «Пам’ятається, вони стояли в мене за спиною й цим ілюстрували свою причетність до подій», – сказав на прес-конференції 22 квітня Віктор Ющенко про тих свої соратників по Майдану, з якими зараз перебуває у не найкращих стосунках. Навряд чи це відповідає дійсності (і нормам моралі також) хоча б стосовно тих, хто був тоді чільними «польовими командирами» й уміло диригував масами людей, не допустивши крові та забезпечивши ефективну блокаду урядових установ, а нині перебуває в опозиції до Президента. Невже Ющенко вважає, що люди забули, хто справді постійно був на Майдані, а хто з’являвся там вряди-годи?

...Власне, сама прес-конференція, а, тим більше, специфіка її суспільного резонансу засвідчили, що весна 2009 року перетворилася на політичну осінь чинного Президента України. Мабуть, добре, що хоч не на зиму...

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (27)

XS
SM
MD
LG