Знову напередодні Дня Перемоги телеекрани переповнили нові фільми, серіали про війну, про героїчний тил. В одному з них, «Перегон» Олександра Рогожкіна, що його показав також і канал ICTV, на малому чукотському летовищі з фактично феодальним укладом, але у1943 році, сидять в червоній пожежній полуторці два чукчі. Один пожежник молодий, другий уже старий і бувалий, тому більше мовчить. Раптом молодий чукча розповідає старому чукчі анекдот про ще одного чукчу, який у тундрі сидить і лупить каменем по бойовій гранаті. З’являється ще один чукча і попереджає експериментатора, що граната вибухне. Та чукча з гранатою не вгаває, бо каже, що у нього ще одна така ж граната є. Оце анекдот на початку фільму про героїчний чукотський тил 1943-го. «Геніально», чи не правда?
Та це ще не все. Бо на початку цього ж «Перегону» Рогожкіна є ще один знаменний епізод, молоді радянські пілоти зустрічають американських, а це молоді дівчата, котрі переганяють американські літаки по ленд-лізу для радянського фронту. Та радянські «жовтороті» пілоти нібито не впізнають відразу за комбінізонами і шоломами, що американські «аси» – дівчата, а не хлопці. І коли одна з них, що героїчно посадила на горбки і ями чукотського летовища заглухлий уже американський винищувач, запитала у радянського хлопця про місце «туалету», той, як хлопець хлопців, завів гурт американок у блискучих комбі й шоломах до сортиру з брудною, смердючою підлогою і єдиним чорніючим «вічком». Більше того, радянський пілот, майже герой, при цих же дівчатах продемонстрував, як користуватися «вічком», блиснувши, при цьому перед шокованими американками своїми ґеніталіями.
Справа навіть не в тому, що анекдот про чукчу з гранатою – це «витвір» із серії ксенофобського фольклору 70-80-х, повоєнних, і вміщений він режисером у фільм про 1943 рік. А в тому, що й у фільмі цьому зникає реальна межа між дурним анекдотом та життям, точніше, самою суттю війни. Сприйняття реальності війни, насамперед через дурне, через завідомо образливий анекдот із іншої епохи, це викривлене, фальшиве сприйняття її. Анекдот у доброму розумінні свого часу був своєрідною альтернативною історією, міфологією та поточною політикою. Він допоміг зруйнувати тоталітаризм, бо сміливо порушував табу і висміював речі серйозні, важливі, часто священні або ж ті, що видавалися за такі. Жаль лише, що анекдот так і не допоміг зруйнувати стару, тоталітарну свідомість «переможців» і на ній сьогодні спекулюють напівтоталітарні пострадянські режими. Та сприйняття реальності тієї війни через призму дурного, не до місця, анекдоту триває. І вже через 64 роки після Перемоги залишається реальністю для пересічних переможців, «дітей війни», оте брудне сортирне «вічко», як образ. Але чого?
Хто ж переміг?
Мій добрий знайомий, Олексій Малахов, що пройшов війну в морській піхоті, розповів мені одну майже фольклорну історію з його життя. Він якось, давно вже, їздив до доньки в Белград, де вона жила певний час у заміжжі. І там Малахов інколи гуляв у парку з малим онуком, вони піднімалися дорогою на пагорб із парапетом, де годували залишками хліба в пакеті голубів, горобців. Одного разу, коли героїчний ветеран, уже стомлений, сидів на лаві біля парапету і, повісивши пакет із залишками хлібних крихт на залізні поручні, щоб потім забрати його, дивився за онуком, біля них зупинився розкішний «Мерс» із німецькими номерами. З нього вийшов вже старий німець, у баварському, по-народному вишитому, літньому костюмі, у свіжій світлій сорочці, на голові традиційній баварський «калап» із пір’ям. Малахову подумалося, чи не ветеран, бува? Але розхвилювало його далі інше. Німець підійшов до поручнів, подивився на краєвид, на парк і раптом взяв пакет із крихтами, що висів поруч, і... кинув його вниз із крутого урвища. Малахов скипів... Та німець враз сів у «Мерс» - і пам’ятай, як звали. А в душу колишнього героїчного морського піхотинця на місце люті на німця прийшов після цього біль і жаль за минуле, за війну, за «переможців».
Він, переповідаючи мені це, із запалом і болем в очах питав: «Так хто ж переміг? Ми чи оті «пещені баварці»? Ми їх зрівняли із землею, ми їх поставили на коліна. І де сьогодні ми, і де вони. Так хто ж переміг, я вас питаю? Вони, багаті пещені, з віллами і туалетами, чи ми, із вічним смердючим сортирним вічком і до сьогодні в одній сорочці?!» І Малахов, уже з меншим жаром болючого розчарування, продовжував: «Черчілль писав, що Сталін прийняв Росію з оралом, а залишив її з ядерною бомбою! Маячня! Він лишив нас із ядерною бомбою над смердючим брудним вічком нашого сортиру, голодних, обідраних. Такими ми залишаємося й сьогодні. Жаль лише, що колись рухнемо, забамбулені ідеологією «переможців», із тією бомбою у смердюче вічко і погубимо світ».
Я навіть не знав, що відповісти на це Малахову. Лише згадав слова Сталіна «жити стало краще, жити стало веселіше» і подумав, а кому? Зрозуміло, що переможцям.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Та це ще не все. Бо на початку цього ж «Перегону» Рогожкіна є ще один знаменний епізод, молоді радянські пілоти зустрічають американських, а це молоді дівчата, котрі переганяють американські літаки по ленд-лізу для радянського фронту. Та радянські «жовтороті» пілоти нібито не впізнають відразу за комбінізонами і шоломами, що американські «аси» – дівчата, а не хлопці. І коли одна з них, що героїчно посадила на горбки і ями чукотського летовища заглухлий уже американський винищувач, запитала у радянського хлопця про місце «туалету», той, як хлопець хлопців, завів гурт американок у блискучих комбі й шоломах до сортиру з брудною, смердючою підлогою і єдиним чорніючим «вічком». Більше того, радянський пілот, майже герой, при цих же дівчатах продемонстрував, як користуватися «вічком», блиснувши, при цьому перед шокованими американками своїми ґеніталіями.
Справа навіть не в тому, що анекдот про чукчу з гранатою – це «витвір» із серії ксенофобського фольклору 70-80-х, повоєнних, і вміщений він режисером у фільм про 1943 рік. А в тому, що й у фільмі цьому зникає реальна межа між дурним анекдотом та життям, точніше, самою суттю війни. Сприйняття реальності війни, насамперед через дурне, через завідомо образливий анекдот із іншої епохи, це викривлене, фальшиве сприйняття її. Анекдот у доброму розумінні свого часу був своєрідною альтернативною історією, міфологією та поточною політикою. Він допоміг зруйнувати тоталітаризм, бо сміливо порушував табу і висміював речі серйозні, важливі, часто священні або ж ті, що видавалися за такі. Жаль лише, що анекдот так і не допоміг зруйнувати стару, тоталітарну свідомість «переможців» і на ній сьогодні спекулюють напівтоталітарні пострадянські режими. Та сприйняття реальності тієї війни через призму дурного, не до місця, анекдоту триває. І вже через 64 роки після Перемоги залишається реальністю для пересічних переможців, «дітей війни», оте брудне сортирне «вічко», як образ. Але чого?
Хто ж переміг?
Мій добрий знайомий, Олексій Малахов, що пройшов війну в морській піхоті, розповів мені одну майже фольклорну історію з його життя. Він якось, давно вже, їздив до доньки в Белград, де вона жила певний час у заміжжі. І там Малахов інколи гуляв у парку з малим онуком, вони піднімалися дорогою на пагорб із парапетом, де годували залишками хліба в пакеті голубів, горобців. Одного разу, коли героїчний ветеран, уже стомлений, сидів на лаві біля парапету і, повісивши пакет із залишками хлібних крихт на залізні поручні, щоб потім забрати його, дивився за онуком, біля них зупинився розкішний «Мерс» із німецькими номерами. З нього вийшов вже старий німець, у баварському, по-народному вишитому, літньому костюмі, у свіжій світлій сорочці, на голові традиційній баварський «калап» із пір’ям. Малахову подумалося, чи не ветеран, бува? Але розхвилювало його далі інше. Німець підійшов до поручнів, подивився на краєвид, на парк і раптом взяв пакет із крихтами, що висів поруч, і... кинув його вниз із крутого урвища. Малахов скипів... Та німець враз сів у «Мерс» - і пам’ятай, як звали. А в душу колишнього героїчного морського піхотинця на місце люті на німця прийшов після цього біль і жаль за минуле, за війну, за «переможців».
Він, переповідаючи мені це, із запалом і болем в очах питав: «Так хто ж переміг? Ми чи оті «пещені баварці»? Ми їх зрівняли із землею, ми їх поставили на коліна. І де сьогодні ми, і де вони. Так хто ж переміг, я вас питаю? Вони, багаті пещені, з віллами і туалетами, чи ми, із вічним смердючим сортирним вічком і до сьогодні в одній сорочці?!» І Малахов, уже з меншим жаром болючого розчарування, продовжував: «Черчілль писав, що Сталін прийняв Росію з оралом, а залишив її з ядерною бомбою! Маячня! Він лишив нас із ядерною бомбою над смердючим брудним вічком нашого сортиру, голодних, обідраних. Такими ми залишаємося й сьогодні. Жаль лише, що колись рухнемо, забамбулені ідеологією «переможців», із тією бомбою у смердюче вічко і погубимо світ».
Я навіть не знав, що відповісти на це Малахову. Лише згадав слова Сталіна «жити стало краще, жити стало веселіше» і подумав, а кому? Зрозуміло, що переможцям.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
