Доступність посилання

ТОП новини
16 Вересень 2019, Київ 01:10

Тарас Шевченко у «днях Шевченка»: відшукування любові


Надія Степула

Київ – Традиція святкування в Україні «шевченківських днів» давня. Вона почалася з поховання Тараса Шевченка в Петербурзі та перепоховання його праху на Чернечій горі під Каневом. Тривають «шевченківські дні» від березня – місяця народження і смерті поета – до травня, бо ж саме 22 травня 1861 року він знайшов вічний спочинок там, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі».

Упродовж майже 150 років «шевченківські дні» відбувалися часто нелегально; в умовах царської Росії навіть столітній ювілей Кобзаря було офіційно заборонено відзначати. Шевченківське свято отримало статус національного за всю свою історію тільки в березні 1918 року від уряду Української Народної Республіки. В пізніші часи довголітньої розбудови комунізму-соціалізму любов до Тараса Шевченка «регламентувалася» тодішнім радянським ладом і режимом.

Історія святкування «шевченківських днів» поки що не написана і окремою книгою не видана, хоч була б цікавою для нової України та українців у світі.

Що притаманне «шевченківським дням» сьогодні – в часи творення демократичного суспільства, в умовах вільної, незалежної України? Чи вшанування пам’яті найбільшого поета країни та вияв любові до нього зазнали якісних змін? Як переосмислюється суспільством потреба в Тарасі Шевченку – національному Пророкові, Кобзареві, поетові, художникові, людині?

Відповіді на ці питання лежать у минулому, стосуються часу теперішнього і навіть майбутнього. Бо від того, якою є нині та якою стане Україна завтра, залежить, чи збережеться алгоритм відшукування любові до Шевченка в нових поколінь, чи святкуватимуться «шевченківські дні» знову нелегально. Теперішні зримі антиукраїнські тенденції в культурі України змушують ставити питання і так. «Є всі підстави вважати, що українці є напередодні Шостої Руїни, яка знову виникатиме через інтелектуально-культурну, моральну та фахову неспроможність «еліти» на тлі суперництва за контроль над Україною між умовно-західною та умовно-російською цивілізаціями», – пишуть Сергій Дацюк і Костянтин Матвієнко для «Української Правди» (21 травня 2009 року).

Але хочеться вірити все ж в оптимістичні прогнози. Особливо у дні тривання шевченківських свят.

Свято як усвідомлена необхідність

Цього року «шевченківські дні» вже завершуються. Першими акордами були різні заходи до дня народження поета: покладання вінків до пам’ятників, вручення Національної Шевченківської премії новим лауреатам, визначення лауреатів альтернативної «Народної Шевченківської премії», святкові вечори поезії, трохи нових публікацій старих шевченкознавців. Тепер на Буковині завершується «Міжнародне Шевченківське свято». Це щорічне літературно-мистецьке свято, естафету якого переймає щоразу нова область. Буковина перейняла від Дніпропетровщини і передасть Житомирщині. Фінансування таких свят – державне. Програми – часто подібні між собою. Тобто, прибуття на свято делегації визначених Національною спілкою письменників України (НСПУ) українських і запрошених закордонних письменників, урочисте відкриття, виступи перед населенням, відвідування знакових для регіону мистецько-культурних об’єктів, спілкування з організаторами – керівництвом області й міста, прес-конференція, урочисте закриття.

Під час затвердження цьогорічних списків відряджених на свято письменників на засіданні Ради НСПУ напередодні поїздки в Чернівці про головні ознаки традиційного святкування говорив лауреат премії імені Шевченка Анатолій Кичинський. Цитую запис Артема Захарченка («Телекритика», 20 травня 2009 року): «Куди не приїдемо – хор заспіває «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», подадуть хліб та сіль, і почнуть розповідати, що Шевченко був кріпаком», – приколювався з трибуни на останній раді Анатолій Кичинський із Херсонської організації спілки.

А Яворівський відповідав йому: «Значить, треба ці свята якось оживити. Давайте пригадаємо, коли було перепоховання Шевченка, київські студенти випрягли волів і впряглися самі, доставивши воза з Кобзарем на Поділ. Можливо, наші нинішні студенти могли б щось таке повторити». При цьому, пише Захарченко, поет Сергій Пантюк сповз під стілець від сміху…

Що ж, відшукування нових форм вияву пошани до Тараса Шевченка – справа не в останню чергу й самих письменників. Як і суспільства загалом. Зробити свято цікавим, залучити до нього якомога більше причетних, знайти не затерті стереотипами мислення слова любові – це як відшукування самої любові. Тут будь-які рецепти безсилі.

Очевидно, що в нових часах поки що не запропоновано ні нових підходів до святкування «шевченківських днів», ні навіть не взято до уваги тих добрих починів, які були апробовані впродовж півтора століття.

Варто добрі почини пригадувати: «повторення – мати навчання»

На початку минулого століття вшанування пам’яті Шевченка – чи напівлегальне, чи з дозволу влади, часто розпочиналося однаково: з урочистого читання лекції або реферату про життя і творчість поета. На концертах опісля звучали поезії Шевченка, пісні на його слова. Від сьогоднішніх концертів тодішні відрізнялися тим, що це були непрофесійні виконавці, а місцеві хори чи гуртки; декламували Кобзареві твори і діти, і дорослі. Як правило, на таких заходах збирали кошти для потреб українських шкіл.

Популярне від свого створення й присутнє на різних теренах Товариство «Просвіта» в минулому брало активну участь у шевченківських святах. Це полягало не тільки в організаційних моментах. Наприклад, у 1921 році в Кременці неподалік Тернополя «Просвіта» разом із шевченківським комітетом асигнували на проведення шевченківських свят у краї 10 тисяч тодішніх марок. А Союз кооперативів Кременеччини ініціював видання «Малого Кобзаря» і «Короткої біографії Т.Г.Шевченка». Ці твори вийшли друком напередодні некруглої дати – 108 річниці від дня народження Тараса Шевченка. У «проекті» взяли участь кілька десятків жертводавців, зібравши понад 100 тисяч марок.

Долю цих книг і людей, котрі в такий спосіб виявили свою любов та шану до Шевченка, досліджує Гаврило Черняхівський, літературознавець, член НСПУ. Йому вдалося виявити один із примірників та передати до краєзнавчого музею в Кременці. «Це видання стало бібліографічною рідкістю, – пише Гаврило Черняхівський. – Його не вводили в обіг у шевченкознавчих дослідженнях, не зареєстроване у бібліографічних виданнях… Ніяких відомостей про «Малий Кобзар» не знаходимо і в двотомному «Шевченківському словнику». Нині відомі чотири примірники кременецького «Малого Кобзаря». Один із них – у книгозбірні академіка Михайла Возняка, великого шанувальника спадщини Кобзаря, автора цікавого дослідження «Перше видання «Кобзаря»… Ще один примірник книжки є у відділі славістичної літератури цієї ж бібліотеки…

Тернопільський краєзнавець Євген Дорош, який також вивчав матеріали архівів, бібліотек, зробив публікацію «Малого Кобзаря» 1922 року у м. Тернопіль, у видавництві «Горлиця», 2002 року. Він подав вступну статтю «До історії кременецького «Малого Кобзаря», виконав упорядкування. У додатках Євген Дорош подав усі твори «Малого Кобзаря» за академічним виданням: «Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах, 1990». У додатках краєзнавець опублікував низку матеріалів… список членів громадського комітету зі влаштування шевченківських свят, «Короткий огляд виникнення та діяльности громадського комітету...», список шкіл, яким було видано безкоштовно і «Малого Кобзаря», і «Коротку біографію» Т. Шевченка, а також список установ й осіб, які вклали кошти на це видання».

Подібних прикладів шевченківських свят багато в їхній історії. Від Львова до Владивостока, від Вашингтона і Торонто до Сіднея чи Мельбурна, – по всьому світу українські громади вшановували Кобзаря, за 150 літ доклавши зусиль і коштів для більш зримої його присутності й величі у світі.

За роки української незалежності жертводавців на видання творів Тараса Шевченка значно поменшало, до слова. Та й держава не помічена в перевиданні таких творів і наповнювання ними шкіл, бібліотек тощо.

Напевно, все ще попереду?

Напевно, колись ще будуть цікаві святкові дійства, паломництво молоді до Шевченкової могили та походи по місцях, пов’язаних з його життям і творчістю, театралізовані вистави (як під час святкування днів народжень і смерті Шекспіра у Британії), концерти і шевченківські читання, поетичні марафони, видання книг Шевченка і про Шевченка. А «міжнародні шевченківські свята» стануть справді міжнародними? І їхнє фінансування не буде вирішуватися в останній день, як цього року? І перетворяться зі свят «групи затверджених» на свято всіх письменників і неписьменників? А зачинений понад чотири роки літературно-меморіальний Музей у Шевченківському національному заповіднику все ж буде відреставрований? (На завершення реставрації, до речі, вже виділені кошти – 37,6 мільйонів гривень з державного бюджету)…

І відшукування любові до Шевченка стане віднайденою любов’ю до нього. Не тільки тому, що без нього не було б України. А й тому, що це освячення любов’ю є не так усвідомленою необхідністю, як насущною потребою.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Дивитись коментарі (1)

XS
SM
MD
LG