Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 05:49

На черзі – референдумоманія?


Київ – Не встигло зникнути з перших шпальт українських газет і з топ-сюжетів теленовин слово «мегакоаліція», як його успішно почало заміщувати інше – «референдум». Про необхідність проведення референдуму з тих чи інших питань за останній час не говорив хіба що найлінивіший політичний лідер. Скажімо, Президент Віктор Ющенко наголошує на необхідності остаточного затвердження референдумом запропонованого ним варіанту конституційних змін. Вождь комуністів Петро Симоненко пропонує одночасно з виборами глави держави провести референдум щодо членства України в НАТО. Але всіх перевершив екс-спікер Арсеній Яценюк: він пропонує провести такий собі «референдум щодо референдуму», а саме: на основі всеукраїнського референдуму зафіксувати, що будь-які зміни до Конституції вноситимуться виключно за наслідками народного волевиявлення.

Отож можна сміливо прогнозувати, що референдум ближчим часом посяде вагоме місце в арсеналі провідних політичних сил України – і передусім тому, що Верховна Рада нарешті спромоглася ухвалити новий Закон про всеукраїнський референдум, який загалом відповідає чинній Конституції. 5 червня за відповідне рішення проголосували 296 народних депутатів із 401, зареєстрованих у сесійній залі.

Отож бар’єр, який донині існував на шляху проведення всенародного голосування – відсутність законодавчого регулювання цього питання – знято, а відтак можна проводити вповні легітимні і легальні референдуми.

Важка політична зброя

Референдум – це механізм правління, який передбачає розв’язання найважливіших для суспільства питань шляхом усенародного голосування, результати якого мають найвищій правовий статус і обов’язкові для виконання всіма державними органами. Референдум – це найважливіший інститут прямої демократії; для того, щоб результат референдуму був правосильним, рішення громадян має ґрунтуватися на інформованості з розглянутого питання та вільному волевиявленні.

«Легітимність» і «легальність» усенародного голосування – речі не такі прості, як може видатися на перший погляд. Скажімо, канцлер Німеччини Адольф Гітлер дуже полюбляв проводити плебісцити – різновид такого голосування – з різних питань державного життя, щоб зайвий раз засвідчити масову підтримку своєї політики. Все було організовано у відповідності до законів Третього рейху: агітація, голосування, підрахунок голосів (щоразу виходило, що фюрера підтримує понад 90% населення), отож ці всенародні голосування були цілком легальними. Але чи були вони легітимними, тобто відповідними до вироблених цивілізацією писаних і неписаних правових норм? Іншими словами, чи фіксували вони вільне народне волевиявлення? За однопартійної системи, «уніфікованої» преси та одержавленого радіо, за гестапівського терору проти інакодумців, – хіба могли ті плебісцити мати справжню правову силу і виступати свідченнями прямої демократії?

Можна згадати і всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 року, який проводився наче за народною ініціативою і мав на меті істотне розширення повноважень чинного тоді президента Леоніда Кучми. Напередодні цього референдуму і після нього опозиційні ЗМІ чимало писали про маніпуляції та фальсифікації, допущені на всіх стадіях підготовки і проведення цього голосування. На додачу, референдум проводився за фактичної відсутності законодавчого регулювання цього заходу – адже Закон про референдуми УРСР суперечив Конституції України 1996 року. Не дивно, що Верховна Рада тихцем «поховала» висліди цього референдуму, а президент Кучма не надто й наполягав на їхній імплементації, зважаючи на різко негативний резонанс таких спроб за кордоном і в самій країні.

І навпаки: результати референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив Акт проголошення незалежності України, не викликають сумнівів у політиків та громадськості, адже тоді були витримані всі норми референдумного права: чітко сформульоване одне-єдине запитання, свобода агітації напередодні голосування, наявність незалежних спостерігачів на виборчих дільницях, загальний демократичний настрій в країні тощо.

Іншими словами, референдум – це, звичайно, найпотужніший (за винятком соціальних революцій) інструмент прямого народовладдя, але ним треба користуватися вміло й ефективно, скажімо, як це робиться у Швейцарії, Франції чи Італії та низці інших держав.

Хто ініціювати референдуми?

В Україні, видається, суспільство достатньо політично зріле і грамотне якщо не для того, щоб розглядати тонкощі конституційного устрою (це справа фахівців), то для того, скажімо, щоб вирішити, яка форма правління більш ефективна за конкретних українських умов – парламентська, президентська чи змішана. Власне, результати голосування на виборах 2004 року засвідчили не стільки перевагу Віктора Ющенка над Віктором Януковичем, скільки рішучий вибір більшості громадян на користь демократичного, а не авторитарно-популістського режиму, і в цьому сенсі ці вибори близькі за змістом до всенародного референдуму.

Отож немає ніякої «крамоли» в ідеї винести на всеукраїнське голосування проект оновленої Конституції після того, як його схвалить Конституційний Суд і затвердить парламент, – це, власне, процедура, яка б додала Основному Закону за умов тотальної недовіри до всіх владних структур таку необхідну йому легітимність і мобілізувала б громадськість на більш активне політичне життя. Власне, і референдум з питання членства в НАТО – цілком природне явище, але тільки за обставин, коли громадяни матимуть інформацію для раціонального вибору (сьогодні ж приблизно половина українців упевнена, що всі рішення в НАТО ухвалюються США і кількома іншими державами).

Проте питання сьогодні передусім у тому, чим саме стане всеукраїнський референдум після ухвалення відповідного закону – інструментом влади громадян чи знаряддям політичних маніпуляцій? На жаль, ціла низка положень закону дає підстави припустити, що депутати хотіли максимально утруднити проведення референдуму не за командою «згори», а за ініціативою «знизу». Адже для утворення ініціативної групи з проведення референдуму потрібно провести зібрання не менше, ніж 500 членів однієї територіальної громади. Тим часом приміщень на таку кількість люду (а ще ж журналісти, представники ЦВК, незалежні спостерігачі) не так багато навіть у Києві. Це зібрання повинне сформувати ініціативну групу, визначити винесене на референдум питання (тільки одне!) і дати повноваження довіреним особам, які збиратимуть разом із членами ініціативної групи підписи громадян за проведення референдуму (не менше, ніж три мільйони підписів виборців у щонайменше двох третинах областей України, по 100 тясяч і більше підписів у кожній області). Враховуючи те, що певна частина підписів завжди йде у брак, для такого дійства потрібні 600-700 осіб (бажано – більше, щоб були дублери на випадок хвороб та інших непередбачених обставин), які займатимуться три місяці, відведені на збирання підписів, тільки цим, полишивши всі інші види діяльності. Чи можливе все це на виключно волонтерських засадах? Чи тут не обійтися без великих грошей?

Проте що цікаво: попри заборону виносити на референдум більше, ніж одне питання, Арсеній Яценюк збирається винести на нього аж три: щодо необхідності проведення референдуму для внесення будь-яких змін до Конституції; щодо неможливості продовження повноважень будь-якої високопосадової особи або інституції поза конституційними термінами; щодо «беззаперечного і обов’язкового права народу на волевиявлення і реалізацію наслідків цього волевиявлення як закону для всіх державних інституцій».

А Всеукраїнський трудовий рух «Солідарність» планує винести на референдум аж чотири питання: відміну політичної реформи 2004 року; зміну виборчої системи на мажоритарну; запровадження інституту Конституційної асамблеї, яка буде уповноважена приймати Конституцію і зміни до неї; реформування судової системи на базі обрання суддів народом. Тобто, якщо виходити з букви нового закону, йтиметься про проведення в один день одразу кількох всеукраїнських референдумів за народною ініціативою, які «накладуться» один на одного, або про проведення референдумів ледь не щотижня. Цілком імовірно, що на таку «референдумну лихоманку» гроші в олігархів якраз знайдуться – адже йтиметься про класичне «випускання пари» у часи кризи...

Відтак логічне запитання: чи не дискредитує ця новітня референдумоманія ідею прямої демократії так само успішно, як несамовита боротьба за владу значною мірою дискредитувала в Україні демократію представницьку?

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG