Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 10:14

Уроки історії Путіна-Медведєва про «толерантність» та «інтереси Росії»


Словаччина – Найвищі керівники Російської Федерації – президент і прем’єр-міністр, Дмитро Медведєв та Володимир Путін– після заглиблення в російсько/радянське минуле, вирішили озвучити своє розуміння історії й подати як своїм підданим у Російській Федерації, так і політикам у незалежних державах на пострадянському просторі, насамперед українським, «лекцію», як висвітлювати (спільне) минуле до і після більшовицького перевороту, чого уникати (замовчувати), на чому наголошувати (прославляти). Чим зумовлений цей хід і куди він веде?

Рівно два роки тому в Ново-Огарьовому відбулася всеросійська конференція викладачів історії і суспільствознавців, на який було узгоджено, як трактувати постать і дії Йосипа Сталіна в історії СРСР як «ефективного менеджера», а також схвалено тезу, що президент Володимир Путін довів пострадянську Росію до «суверенної» демократії.

На цій конференції Путін заявив, що Росія вважає себе складовою глобального світу, що «демократія буде способом організації нашого суспільства і держави», однак «ніхто не має права відібрати наші національні історичні особливості». А торкаючись співжиття конфесій, він додав, що в Росії «основні релігії відрізняються від традиційних стандартів християнства й ісламу – вони пристосовані, щоб існувати на одній території, під одним небом з іншими народами та конфесіями. Це культура, що вироблялась століттями, це толерантність, як тепер модно говорити, вона у нас в крові»(ИТАР-ТАСС, 21 червня 2007 рік). Звучить гарно, проте суперечить історичним фактам.

Філософські словники тлумачать «толерантність» як терпимість до чужих, інакше висловлених поглядів, звичаїв, терпиме сприймання особливостей окремих народів, націй і релігій. Толерантність є ознакою самовпевненості у власній позиції і, водночас, відкритого ставлення до іншої думки. Це позиція, яка не уникає духовного змагання з висловленням іншої думки, іншої позиції.

Політологічні словники розрізняють толерантність деклараційну (словесну), реляційну та акційну. Спрощене розуміння толерантності включає одночасно всі три її види: у висловлюваннях, у відносинах і в діях. Толерантність є першим ступенем позитивних стосунків, що утворюють тріаду: толерантність-повага-співробітництво.

Поняття «толерантності», яке використав Володимир Путін, певно, треба віднести до першої категорії – словесної чи пак декларативної. Історію ж не обманеш. У зв’язку з цим такий приклад. Російський учений, академік Російської академії наук
Д.Лихачов у грудні 1990 року писав, що росіяни колонізували Крайню Північ і Сибір «в поисках идеала свободы». В іншій статті він уточнив, що «притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить около 200 народов. Согласитесь, это немало». На перший погляд, ідеться про благородний прояв толерантності. Щоправда, російський учений делікатно замовчав, що згідно з офіційними радянськими даними, за якими ще у 1926 році навчалися рідною мовою – говорили, читали, писали – 104 нації і народності СРСР, в 1988 році їх налічувалось лише 39. Ось результати «пошуків» ідеалу свободи... для кого?

Про конфесійну «толерантність» російських колонізаторів можуть розповідати татари Поволжя після завоювання Казанського та Астраханського ханств у середині 16 століття і включення їх до складу Російської імперії. Царський режим і Російська православна церква всіма способами намагалися позбавити Казань статусу мусульманського центру Поволжя і перетворити її на християнське місто. Спираючись на військо, ультраправославні місіонери нищили мусульманські святині. До середини 18 століття, в Казанській губернії із 536 мечетей було зруйновано 418.

Про конфесійну «толерантність» російського імперіалізму силу-силенну фактів представляє історія нищення українських греко-католиків (уніатів) на західних етнографічних землях, що були у складі Польщі, після її поділів. Починаючи з 1795 року на теренах Польщі російське православ’я змушені були прийняти понад один мільйон українських уніатів.

Можна припускати, що цієї історії Путін не знає. То чи варто йому говорити про «толерантність у крові» росіян?

Намагання законсервувати радянську точку зору


Стосовно указу президента Медведєва від 19 травня 2009 року «Про Комісію при Президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії». Це безпрецедентне явище для країни, яка «суверенно» демократична. Історією майстерно маніпулювали більшовики упродовж усього свого панування «в інтересах» СРСР, але це не відвернуло крах комуністичного тоталітаризму. Так чим же зумовлена поява цього указу?

Найімовірніше, це, м’яко кажучи, ніяковість перед радянським минулим Росії як правонаступниці СРСР. Згаяно час, щоб розібратися у власній історії, назвати речі своїми іменами з метою морального самоочищення. Замість того створений орган з нагляду над історією, щоб на події Другої світової війни законсервувати радянську точку зору, як єдино правильну.

Грузинський філософ М. Мамардашвілі в атмосфері перебудови наприкінці 1980-х років ситуацію в СРСР схарактеризував словами, що не втратили актуальності й нині в Росії. «Країну, в якій ми живемо, я назвав би країною вічної вагітності. Це ж дійсно такий пекельний стан: ніяк не звільниться від тягаря... Майже через сто років після появи «Чорної сотні» ми знову маємо справу фактично з тією ж розкладкою політичних сил і можливостей: більшовики і «патріоти». Це означає, що десь у чомусь люди не йшли до кінця, не змінювали радикально саму суть проблеми», – зазначав Мамардашвілі.

А суть проблеми в духовній площині. Радянський Союз у моральному плані не може запропонувати нічого позитивного для наслідування, а його правонаступниця на шляху до свого «світлого майбутнього», річ ясна, також потребує історичної тяглості, по можливості без чорних (кривавих) плям. І тому бажання – вибілювати історію радянського періоду, замовчувати злочини Сталіна і сталінізму, щоб багаж правонаступництва не пригнічував.

У цьому, здається, суть президентського указу, в якому наголошено на «інтересах Росії», зокрема щодо трактування історії Другої світової війни.

Росії важко змиритися з незалежністю України

У контексті медведєвського указу анахронізмом «у квадраті» є протест Міністерства закордонних справ Росії проти вшанування в Україні гетьмана Івана Мазепи, мовляв, це нібито «штучно надумане протистояння з Росією». Таке відгонить реакційною радянською «суслоандропією», коли позитивна оцінка українського козацтва в процесі визвольних воєн України трактувалася в Москві майже як замах на «інтернаціоналізм». Московський протест проти вшанування Мазепи – історичної постаті України 300-літньої давності, це ремінісценція на сталінську постанову з 1936 року «Про підручники історії», яка реабілітувала російський імперіалізм супроти поневолених народів, як «найменше зло». Можна також вважати, що йдеться про відродження тих поглядів, що їх плекав, наприклад, член Київського клубу російських націоналістів, депутат Державної Думи А. Савенко, який 1914 року в телеграмі до Ради міністрів Росії з Києва доносив, що «суть планів мазепинців у тому, щоб відірвати від Росії всю Малоросію ...діяльність мазепинців спрямована на зруйнування єдності і цілісності Російської імперії».

Звісно, за тим усім ховається концепція про так зване «триєдінство правороссов», – поняття, яким жонглює російський ідеолог від історії Н. Нарочніцкая. Це псевдотеологічний термін про «нероздільну» трійцю росіян-українців-білорусів. Із цим ототожнюється, серед інших російських «патріотів», і спадкоємець радянського вчення про «інтернаціоналізм», шеф Компартії Російської Федерації Геннадій Зюганов. «Вірую» таких російських «патріотів» найкраще висловив віце-президент РРФСР Олександр Руцькой після московського путчу на прес-конференції в Києві 29 серпня 1991, коли відкрито заявив, що Радянський Союз, це по суті Росія і додав: «розкол росіян, українців та білорусів є найбільшою поразкою Російської держави від часів Богдана Хмельницького». З цим перегукується заява президента Володимира Путіна від 2005 року, що розпад Радянського Союзу є «найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття».

На згаданій уже всеросійській конференції у червні 2007 року Володимир Путін у вужчому колі спеціально запрошених істориків намагався з’ясувати, чи можна б побудувати (выстроить) давньоруську історію так, щоб не згадувати Київ. Коли йому рішуче відповіли, що без Києва це не можливо, президент відповів: «Ну, якщо ні, то ні. Вченим видніше» (Володимир Тольц – Радіо Свобода 30.06.07). Без Києва – «матері городів руських», а точніше – у зв’язку з Києвом, котрий є столицею незалежної держави Україна, російська самосвідомість глибоко травмована, вона нібито не має на що опертися.

«Важно, чтобы государство сохранилось...»


Німці, завдяки Нюрнберзькому процесу та додатковим заходам денацифікації, впоралися зі своїм нацистським минулим і нині запопадливо дбають, щоб не було підстави навіть для натяку, що в майбутньому в Німеччині щось аналогічне могло б повторитися. А в Росії? Так званий «Другий Нюрнберзький» та декомунізація не загрожує на всьому пострадянському просторі. «Вічна вагітність» у вигляді незавершених висновків з приводу недавнього досвіду триває.

Церемонія поховання того, що не одухотворяє життя в сучасній Росії, відсувається на невизначений термін. Натомість посередництвом замовчування міцнішають обійми «суверенної» демократії з кривавим сталінським минулим. На російських державних телеканалах звучить мова вчорашнього дня – про «велич», про «мощь», про «русскую славу» полеглих у Другій світовій війні солдат, котрі, якщо бути точним, були радянськими громадянами різних національностей, про «святую Русь».

Якщо врахувати придушення голосу політичної опозиції в Росії, «єдиномисліє» в Державній Думі й на російському телебаченні, то можна дійти висновку, що цій державі не потрібно громадян, котрі прагнуть висловити інші погляди на минуле і на сьогодення своєї країни. Воно ж бо так. За останні роки при владі в Росії згуртувалася достатня кількість людей, які кровно зацікавлені в тому, щоб все було (і продовжувалось) так, як було і є. Вони однодумці щодо своїх інтересів і їх захисту. Це люди, що говорять про російську «суверенну» демократію і найбільше – про ворогів на західних кордонах Росії та за океаном. Сучасна російська владна верхівка час від часу згадує навіть про «громадянське суспільство», проте їй в принципі не потрібен громадянин, котрий має свій голос і готовий об’єднуватися з однодумцями, бо такими громадянами важко маніпулювати. «Суверенна демократі» більше схожа на проект Козьми Пруткова «о заведении единомыслия в России».

Тим часом, єдиний шанс мати майбутнє, шанс бути насправді вільним громадянином, – це примножувати й захистити голоси, за допомогою яких можна буде винести на поверхню всю правду про трагічні сторінки й масштаби злочинів сталінського минулого, назвати це відповідним словом, а не заганяти минуле всередину, де воно кисне, розвивається іраціонально, стихійно, набираючи ознак патології.

Коли радянська імперія у серпні 1991 року розпалася, один із гарячих прихильників її відбудови Олександр Проханов на сторінках московського журналу «Страна и мир» (номер за березень-квітень 1992 року) заявив: «Важно, чтобы государство сохранилось, причем какие силы приведут к созданию этого государства, по существу действительно уже безразлично. Пускай даже фашизм будет, потому что если можно построить великое Русское государство ценой фашизма, я бы на это пошел. Фашизм можно будет преодолеть со временем – лишь бы было построено государство».

Чи нині готується ґрунт для такого розуміння розбудови і зміцнення, (і розширення) російської держави, чи, може, після указу президента Росії Дмитра Медведєва від 19 травня 2009 року російським історикам і журналістам буде заборонено цитувати наведені погляди Олександра Проханова як нацистські? Не варто пророкувати. Замість того нагадаймо слова, які свого часу висловив відомий фашист Беніто Муссоліні: «Все для держави, ніщо поза державою, ніщо проти держави»...

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG