кі в цієї «організації талантів» шанси? Який її внесок у стан літератури в теперішній незалежній державі (за котру боролися словом і гинули в боротьбі цілі покоління мистців пера)? І, пригадуючи сказане колись Шарлем де Голлем, що «талант в літературі – це символ відповідальності», – за що нині відповідає НСПУ та її члени? І – чим вони об’єднані?
Трохи історії – «роману подій»
А спершу не завадить нагадати бодай окремі з історичних фактів про поважного ювіляра. Перейдені Спілкою письменників гони літ від часу її з’яви найкраще можна охарактеризувати, вдавшись до цитування Франсуа Вольтера: «Історія – це сукупність злочинів, безумств і нещасть, серед яких трапляються і деякі доброчинства, і щасливі часи…» Справді, в історії спілчанського життя письменників були арешти і вбивства, самогубства й інші жахіття. Були і «щасливі часи», бо до Спілки входили й справжні таланти, і тепер їхні імена в українській літературі – назавжди.
Створено було прародительку нинішньої НСПУ – Спілку радянських письменників України на Першому Всеукраїнському з’їзді 16 червня 1934 року. А підставою була постанова ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1932 року – «Про перебудову літературно-художніх організацій». В Україні тоді ліквідовано існуючі на той час літературні організації «Плуг», ВУСПП, «Молодняк» і «Західна Україна». Обласні організації створювалися одна за одною, але не відразу. Найвищий орган Спілки – з’їзд. Збирався нерегулярно, а з 1966 року став збиратися щоп’ять років. У березні 1959 року такий четвертий з’їзд перейменував Спілку радянських письменників України в Спілку письменників України.
У 1934 році Спілка мала 206 членів. Відтоді кількість зростала – у 1971 році їх було вже 858, у 1986 році – 1095. Сьогодні вступ до членів Спілки значно спрощений і полегшений, порівняно навіть із першими роками незалежності країни. Тепер у Спілці трохи більше, ніж 1800 членів.
Від початку своєї історії Спілка письменників мала друковані органи – газету «Літературна Україна», журнали «Вітчизна», «Жовтень» (тепер «Дзвін»), «Прапор» (тепер «Березіль»). Спільно з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка виходив часопис «Радянське літературознавство» (тепер «Слово і час») та разом із Українським товариством дружби і культурних взаємин з зарубіжними країнами – «Всесвіт». Російською мовою видавався журнал «Радуга». Майже всі видання виходять у світ і сьогодні, хоч приналежність їх до НСПУ або дещо умовна, або перервана новими часами. Має Спілка і своє видавництво – колись «Радянський письменник», тепер – «Український письменник».
Керівництво Спілкою, згідно її Статуту, здійснюється обраним на з’їзді Головою.
У часи віддалені керувала СПУ Компартія, маючи в ній свій осередок. Ще в 1971 році секретарем Президії Спілки був полковник КГБ Іван Солдатенко. У 1976 році його замінив Полікарп Шабатин.
А першим головою Спілки, у 1934 році, став мало відомий нині Іван Кулик, творча біографія якого дуже цікава і промовиста. Народився неподалік Умані, вчився в Одесі у художньому училищі, працював на шахтах Пенсільванії (з 1914 року родина виїхала у США). Навесні 1917 року повернувся в Україну, був членом ЦВК Рад і першого Радянського уряду України, у 1918 році створював бойові частини Червоного козацтва. Був секретарем райкому КП(Б)У, радянським консулом у Канаді, редагував «Літературну газету». Коли Івана Кулика заарештували, він був директором Партвидаву ЦК ВКП(б)У, членом цього ЦК і членом ЦВК УРСР. Свідчення, що його давав Іван Кулик начальнику відділення УДБ НКВС УРСР 27 липня 1937 року цитується у вміщеній про нього статті Вікіпедії: «…Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Яловий запропонували мені – єврею – вступити до української націоналістичної контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятувальника» українського народу. Це імпонувало моїй амбіції. Не задумуючись, я погодився брати участь в організації… Пробравшись до керівництва Спілки, я за завданням організації продовжував ту ж саму лінію – на породження серед чесних радянських письменників невдоволення і злоби супроти партії і радянської влади. Я оточив себе націоналістами, передавши їм – насамперед Остапові Вишні – фактичне керівництво оргкомітетом…»
10 жовтня 1937 року Івана Кулика розстріляли. За кілька днів до цього – 25 вересня було розстріляно його дружину, письменницю німецького походження Люціїну Піонтек. У жовтні 1956 року Іван Кулик посмертно реабілітований.
Наступний керівник Спілки письменників (після Івана Кулика) – Іван Микитенко теж став жертвою сталінського беззаконня і загинув у 1937 році.
Після нього Спілку очолив Олександр Корнійчук – із 1938 до 1941 і з 1946 до 1953 року. П’ятикратний лауреат Сталінської премії, академік АН СРСР, Герой соціалістичної праці. Помер своєю смертю в 1972 році. За ним у хронологічному порядку очільниками письменницької організації були Микола Бажан, Максим Рильський, Олесь Гончар, Юрій Смолич, Василь Козаченко, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик. А нині – з 2001 року Національною спілкою письменників України керує Володимир Яворівський.
На межі буття і небуття
Перед своїм ювілеєм НСПУ опинилася в епіцентрі перехресних залпів, які відлунюють у ЗМІ – як друкованих, так і всіх інших, включно з публікаціями в інтернеті. Оминути цю подобу дискусії (бо справжньою дискусією вона ще не стала) дуже б хотілося. Навіть не з огляду на ювілей, хоч і тому теж. Але насамперед – тому, що крапки у скандалі, що розгорівся навколо ні, – не літератури, а майна Спілки, – не поставлено. Поки що йде війна заяв, листів, звинувачень і заперечень, звинувачень і спростувань. Головними вислідами протистояння між групою письменників – ініціаторів відсторонення теперішнього Голови Спілки від керівництва нею та Головою – Володимиром Яворівським стали виключення із Ради НСПУ письменниці Галини Тарасюк та звільнення редактора «Літературної України». Слід уточнити, що Михайло Сидоржевський сам написав заяву про звільнення, «за власним бажанням», після висловлення йому недовіри на засіданні Президії НСПУ.
Події набули резонансного розголосу у ЗМІ. Володимир Яворівський та керівники апарату Спілки оприлюднили економічні показники, довідки, спростування тощо. Натомість і всі інші учасники скандалу оприлюднили свої версії правди чи істини. (Навіть ставилося питання про недовіру Голові Спілки на засіданні Ради – один голос був «за»). Переважна більшість керівників обласних спілчанських філій стали на бік Голови. А на бік «потерпілих від самоуправства Володимира Яворівського» стало кілька письменників (не всі з них є членами НСПУ) та деякі журналісти й прості дописувачі на інтернет-форуми. Всю цю історію можна прочитати, вона вже налічує сотні сторінок.
А найістотніше у ній, напевно, те, що питання про чесне чи ні господарювання у Спілці письменників її очільників переросло в зовсім інше – питання про статус, потребу, необхідність чи зайвість самої НСПУ – як письменницької організації. Про те, яку роль відіграє нині ця організація в суспільному житті. Про місце письменника не лише у Спілці, а й – у літературі. Питання ці видаються актуальними і серйозними. «Незалежна Україна побачила розправу, якої з часів Брежнєва ще не було.
На засіданні президії Національної спілки письменників України її голова Володимир Яворівський ініціював питання про висловлення недовіри головному редактору «Літературної України» Михайлові Сидоржевському», – пише Оксана Жила у «Львівській Газеті». Сам уже колишній редактор «Літературної України» вважає: «Моє звільнення з посади головного редактора «Літературної України» слід розглядати насамперед у політичній та ідеологічній площинах». А в інтерв’ю Сергієві Пантюку на сайті «Іншої літератури» Михайло Сидоржевський говорить:
«Чого ви хочете від країни, в якій два суди, розглядаючи одну й ту ж справу, нерідко виносять абсолютно протилежні рішення… Бо всі, хто здатен щось зробити, тією чи іншою мірою пов’язані між собою, всі наковталися гачків, за які при бажанні нескладно смикнути… Цим зокрема можна пояснити таку аморфність, інертність і байдужість переважної більшості письменників – навіть після оприлюднення скандальної інформації… Тут хочу сказати про інше: попри розлогі словеса про любов до України з боку деяких наших «реєстрових» патріотів, насправді національна культура їх цікавить, образно кажучи, до глибини їхньої власної кишені – і ні сантиметром більше. Вони чужі для національної культури – хоч і часто носять вишиванки, і говорять красиві, високі слова. Ці «патріоти» «люблять» Україну не по-аматорськи – «за так», а, як професіонали-спеціалісти, чи то пак спеціалістки відомого ремесла – за гроші, за кожний сеанс встановлюючи відповідний тариф. Приклади? Та їх скільки завгодно, але всьому свій час.
…Знаєте, завжди честь і гідність мали однаково високий вимір, якими б підлими не були часи. Сьогодні теж, незважаючи на засилля конформістів і відвертих негідників, котрі празникують перемоги, для кожного, хто мислить і намагається бути чесним перед Богом, існує вибір: зустрічати загрози і випробування стоячи на ногах, – чи зігнувшись або й ставши в характерну позу. Нині Спілка письменників деградована, керівництво її значною мірою корумповане, провід Спілки на сьогодні переважно становить собою товариство холуїв Яворівського і графоманів. Довкола керівника Спілки утворився вакуум. Поважні, авторитетні письменники або були витіснені з керівництва, або ж самі відійшли, не бажаючи мати справу з одіозними персонажами.
Власне, для чого існує Спілка? Для організації похоронів письменників і фуршетів? Чи, може, все-таки для того, щоб видавати книжки, сприяти їхній розкрутці, допомагати матеріально немічним письменникам? Зрештою, мати безпосередню причетність до сучасного літературного процесу. А ще – стояти в обороні українських цінностей, українського слова, української культури!»
Актуальні всі ці питання, поставлені Михайлом Сидоржевським. Вони справили б іще сильніше враження, якби він висловив їх не після свого звільнення, а ще в іпостасі головного редактора єдиної літературної газети в Україні…
Чому з’явилося так багато питань і проблем, чому до НСПУ та її членів нині розгоряється такий справжній інтерес? Напевно, не в останню чергу тому, що письменницька Спілка за часи свого існування була не тільки організацією тих, хто пише книжки, а й високим голосом у боротьбі за духовність і відродження українськості, за саму державність України. І луна цього голосу ще не затихла.
У нинішні непрості часи, коли середньостатистичний член Спілки зубожів, як і основна частина населення країни, Спілка все ж допомагає багатьом із них – особливо тих, хто вже в похилому віці. Звісно, нема тепер привілеїв, які давало членство в Спілці за часів радянських, але й тепер багато хто з письменників і на морі побував за рахунок Спілки, і квартиру отримав, і полікувався… Тому змальовувати діяльність НСПУ чорними й білими кольорами, очевидно, не слід. Є ціла палітра кольорів, тонів і півтонів, нюансів тощо. І напевно варто самим письменникам з'ясувати для себе головне питання – потрібна нині їм НСПУ, потрібна вона українському суспільству? Для чого, навіщо, в якому вигляді? – це теж мало б бути передусім справою самих письменників. Бо коли захований за анонімним ніком «читач» пише на популярному сайті, що у Спілці письменників «одні маразматики, які ще й лізуть у політиканство. Талановитим людям то непотрібно», то скидається на те, що і література українська за всі часи свого існування, і її письменники – «інженери людських душ», і Спілка за 75 років, так нічого й не зробили, нічого не досягнули. Або ж торжество нетолерантності, хамства, огульного критиканства означає, що насправді ту літературу ніхто не читає. Бо ж «читання формує людину», писав англійський вчений Френсіс Бекон….
Вихід із кризи
Бути чи не бути Спілці письменників? – головне питання, яке постало в час її 75-ліття. Це час непростий не тільки для НСПУ. На зламі епох відбувається багато перемін і переоцінок, які матимуть продовження тільки згодом. Це непростий час і для всієї України, для буття її мови і… літератури. Час, коли закриваються бібліотеки, книгарні, на вулицю виганяють видавництво «Дніпро» і Музей Павла Тичини… Час, коли українська книжка і її автор – непопулярні в своїй країні. Причини різні, видимі й не дуже. Але, з іншого боку, українські книжки все ж виходять, іноді – в перекладі мовами народів світу, завойовують собі прихильність рідного й чужого читача, все частіше з’являються на стендах міжнародних книжкових виставок. У Спілці письменників створено Міжнародний відділ. Восени 2005 року створено Міжнародну асоціацію «Слово без кордонів». Попри НСПУ, існує АУП – Асоціація українських письменників, донедавна членство у ній багато хто з письменників поєднував із членством в НСПУ. Ще 2007 року з’явилося Всеукраїнське громадське об’єднання «Спілка християнських письменників України». Існують Спілки українських письменників у різних країнах світу, члени яких підтримують творчі стосунки з окремими членами НСПУ.
Криза письменницької організації – явище не тільки українське. Досить ознайомитися з історією, наприклад, Німецької спілки письменників, створеної в 1878 році, яка багато разів реформувалася, змінювала назву, ділилася на кілька спілок і знову об’єднувалася… Пережила і «політизацію літератури», і комерціалізацію, і зміну пріоритетів, і намагання об’єднати необ’єднуване – різні політичні позиції своїх членів, і поділ літератури, твореної цими членами, перетворювався на поділ письменників за різними «політичними таборами». І піднімала «літературу з руїн» після Другої світової війни, долаючи «занепад ідеалів і надій».
Література і політика не повинні стояти занадто близько одне від одного, цей постулат українським письменникам взагалі і членам НСПУ зокрема слід, напевно, ще тільки освоювати. Як і те, що література навряд чи може подолати економічну або суспільну кризу. Але подолати кризу людяності, кризу духовності, кризу занепаду головних цінностей – під силу творцям літератури. Навіть якщо вони роз’єднані кольорами прапорів, під якими ходять на мітинги, бо над усіма один прапор – державний. Навіть якщо вони об’єднані в НСПУ, яка прожила за 75 літ непросте життя, – красиве, страшне, цікаве, сповнене протиріч і проблем. Яскраве і неповторне. Свою малу вічність у вічності великій.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Трохи історії – «роману подій»
А спершу не завадить нагадати бодай окремі з історичних фактів про поважного ювіляра. Перейдені Спілкою письменників гони літ від часу її з’яви найкраще можна охарактеризувати, вдавшись до цитування Франсуа Вольтера: «Історія – це сукупність злочинів, безумств і нещасть, серед яких трапляються і деякі доброчинства, і щасливі часи…» Справді, в історії спілчанського життя письменників були арешти і вбивства, самогубства й інші жахіття. Були і «щасливі часи», бо до Спілки входили й справжні таланти, і тепер їхні імена в українській літературі – назавжди.
Створено було прародительку нинішньої НСПУ – Спілку радянських письменників України на Першому Всеукраїнському з’їзді 16 червня 1934 року. А підставою була постанова ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1932 року – «Про перебудову літературно-художніх організацій». В Україні тоді ліквідовано існуючі на той час літературні організації «Плуг», ВУСПП, «Молодняк» і «Західна Україна». Обласні організації створювалися одна за одною, але не відразу. Найвищий орган Спілки – з’їзд. Збирався нерегулярно, а з 1966 року став збиратися щоп’ять років. У березні 1959 року такий четвертий з’їзд перейменував Спілку радянських письменників України в Спілку письменників України.
У 1934 році Спілка мала 206 членів. Відтоді кількість зростала – у 1971 році їх було вже 858, у 1986 році – 1095. Сьогодні вступ до членів Спілки значно спрощений і полегшений, порівняно навіть із першими роками незалежності країни. Тепер у Спілці трохи більше, ніж 1800 членів.
Від початку своєї історії Спілка письменників мала друковані органи – газету «Літературна Україна», журнали «Вітчизна», «Жовтень» (тепер «Дзвін»), «Прапор» (тепер «Березіль»). Спільно з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка виходив часопис «Радянське літературознавство» (тепер «Слово і час») та разом із Українським товариством дружби і культурних взаємин з зарубіжними країнами – «Всесвіт». Російською мовою видавався журнал «Радуга». Майже всі видання виходять у світ і сьогодні, хоч приналежність їх до НСПУ або дещо умовна, або перервана новими часами. Має Спілка і своє видавництво – колись «Радянський письменник», тепер – «Український письменник».
Керівництво Спілкою, згідно її Статуту, здійснюється обраним на з’їзді Головою.
У часи віддалені керувала СПУ Компартія, маючи в ній свій осередок. Ще в 1971 році секретарем Президії Спілки був полковник КГБ Іван Солдатенко. У 1976 році його замінив Полікарп Шабатин.
А першим головою Спілки, у 1934 році, став мало відомий нині Іван Кулик, творча біографія якого дуже цікава і промовиста. Народився неподалік Умані, вчився в Одесі у художньому училищі, працював на шахтах Пенсільванії (з 1914 року родина виїхала у США). Навесні 1917 року повернувся в Україну, був членом ЦВК Рад і першого Радянського уряду України, у 1918 році створював бойові частини Червоного козацтва. Був секретарем райкому КП(Б)У, радянським консулом у Канаді, редагував «Літературну газету». Коли Івана Кулика заарештували, він був директором Партвидаву ЦК ВКП(б)У, членом цього ЦК і членом ЦВК УРСР. Свідчення, що його давав Іван Кулик начальнику відділення УДБ НКВС УРСР 27 липня 1937 року цитується у вміщеній про нього статті Вікіпедії: «…Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Яловий запропонували мені – єврею – вступити до української націоналістичної контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятувальника» українського народу. Це імпонувало моїй амбіції. Не задумуючись, я погодився брати участь в організації… Пробравшись до керівництва Спілки, я за завданням організації продовжував ту ж саму лінію – на породження серед чесних радянських письменників невдоволення і злоби супроти партії і радянської влади. Я оточив себе націоналістами, передавши їм – насамперед Остапові Вишні – фактичне керівництво оргкомітетом…»
10 жовтня 1937 року Івана Кулика розстріляли. За кілька днів до цього – 25 вересня було розстріляно його дружину, письменницю німецького походження Люціїну Піонтек. У жовтні 1956 року Іван Кулик посмертно реабілітований.
Наступний керівник Спілки письменників (після Івана Кулика) – Іван Микитенко теж став жертвою сталінського беззаконня і загинув у 1937 році.
Після нього Спілку очолив Олександр Корнійчук – із 1938 до 1941 і з 1946 до 1953 року. П’ятикратний лауреат Сталінської премії, академік АН СРСР, Герой соціалістичної праці. Помер своєю смертю в 1972 році. За ним у хронологічному порядку очільниками письменницької організації були Микола Бажан, Максим Рильський, Олесь Гончар, Юрій Смолич, Василь Козаченко, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик. А нині – з 2001 року Національною спілкою письменників України керує Володимир Яворівський.
На межі буття і небуття
Перед своїм ювілеєм НСПУ опинилася в епіцентрі перехресних залпів, які відлунюють у ЗМІ – як друкованих, так і всіх інших, включно з публікаціями в інтернеті. Оминути цю подобу дискусії (бо справжньою дискусією вона ще не стала) дуже б хотілося. Навіть не з огляду на ювілей, хоч і тому теж. Але насамперед – тому, що крапки у скандалі, що розгорівся навколо ні, – не літератури, а майна Спілки, – не поставлено. Поки що йде війна заяв, листів, звинувачень і заперечень, звинувачень і спростувань. Головними вислідами протистояння між групою письменників – ініціаторів відсторонення теперішнього Голови Спілки від керівництва нею та Головою – Володимиром Яворівським стали виключення із Ради НСПУ письменниці Галини Тарасюк та звільнення редактора «Літературної України». Слід уточнити, що Михайло Сидоржевський сам написав заяву про звільнення, «за власним бажанням», після висловлення йому недовіри на засіданні Президії НСПУ.
Події набули резонансного розголосу у ЗМІ. Володимир Яворівський та керівники апарату Спілки оприлюднили економічні показники, довідки, спростування тощо. Натомість і всі інші учасники скандалу оприлюднили свої версії правди чи істини. (Навіть ставилося питання про недовіру Голові Спілки на засіданні Ради – один голос був «за»). Переважна більшість керівників обласних спілчанських філій стали на бік Голови. А на бік «потерпілих від самоуправства Володимира Яворівського» стало кілька письменників (не всі з них є членами НСПУ) та деякі журналісти й прості дописувачі на інтернет-форуми. Всю цю історію можна прочитати, вона вже налічує сотні сторінок.
А найістотніше у ній, напевно, те, що питання про чесне чи ні господарювання у Спілці письменників її очільників переросло в зовсім інше – питання про статус, потребу, необхідність чи зайвість самої НСПУ – як письменницької організації. Про те, яку роль відіграє нині ця організація в суспільному житті. Про місце письменника не лише у Спілці, а й – у літературі. Питання ці видаються актуальними і серйозними. «Незалежна Україна побачила розправу, якої з часів Брежнєва ще не було.
На засіданні президії Національної спілки письменників України її голова Володимир Яворівський ініціював питання про висловлення недовіри головному редактору «Літературної України» Михайлові Сидоржевському», – пише Оксана Жила у «Львівській Газеті». Сам уже колишній редактор «Літературної України» вважає: «Моє звільнення з посади головного редактора «Літературної України» слід розглядати насамперед у політичній та ідеологічній площинах». А в інтерв’ю Сергієві Пантюку на сайті «Іншої літератури» Михайло Сидоржевський говорить:
«Чого ви хочете від країни, в якій два суди, розглядаючи одну й ту ж справу, нерідко виносять абсолютно протилежні рішення… Бо всі, хто здатен щось зробити, тією чи іншою мірою пов’язані між собою, всі наковталися гачків, за які при бажанні нескладно смикнути… Цим зокрема можна пояснити таку аморфність, інертність і байдужість переважної більшості письменників – навіть після оприлюднення скандальної інформації… Тут хочу сказати про інше: попри розлогі словеса про любов до України з боку деяких наших «реєстрових» патріотів, насправді національна культура їх цікавить, образно кажучи, до глибини їхньої власної кишені – і ні сантиметром більше. Вони чужі для національної культури – хоч і часто носять вишиванки, і говорять красиві, високі слова. Ці «патріоти» «люблять» Україну не по-аматорськи – «за так», а, як професіонали-спеціалісти, чи то пак спеціалістки відомого ремесла – за гроші, за кожний сеанс встановлюючи відповідний тариф. Приклади? Та їх скільки завгодно, але всьому свій час.
…Знаєте, завжди честь і гідність мали однаково високий вимір, якими б підлими не були часи. Сьогодні теж, незважаючи на засилля конформістів і відвертих негідників, котрі празникують перемоги, для кожного, хто мислить і намагається бути чесним перед Богом, існує вибір: зустрічати загрози і випробування стоячи на ногах, – чи зігнувшись або й ставши в характерну позу. Нині Спілка письменників деградована, керівництво її значною мірою корумповане, провід Спілки на сьогодні переважно становить собою товариство холуїв Яворівського і графоманів. Довкола керівника Спілки утворився вакуум. Поважні, авторитетні письменники або були витіснені з керівництва, або ж самі відійшли, не бажаючи мати справу з одіозними персонажами.
Власне, для чого існує Спілка? Для організації похоронів письменників і фуршетів? Чи, може, все-таки для того, щоб видавати книжки, сприяти їхній розкрутці, допомагати матеріально немічним письменникам? Зрештою, мати безпосередню причетність до сучасного літературного процесу. А ще – стояти в обороні українських цінностей, українського слова, української культури!»
Актуальні всі ці питання, поставлені Михайлом Сидоржевським. Вони справили б іще сильніше враження, якби він висловив їх не після свого звільнення, а ще в іпостасі головного редактора єдиної літературної газети в Україні…
Чому з’явилося так багато питань і проблем, чому до НСПУ та її членів нині розгоряється такий справжній інтерес? Напевно, не в останню чергу тому, що письменницька Спілка за часи свого існування була не тільки організацією тих, хто пише книжки, а й високим голосом у боротьбі за духовність і відродження українськості, за саму державність України. І луна цього голосу ще не затихла.
У нинішні непрості часи, коли середньостатистичний член Спілки зубожів, як і основна частина населення країни, Спілка все ж допомагає багатьом із них – особливо тих, хто вже в похилому віці. Звісно, нема тепер привілеїв, які давало членство в Спілці за часів радянських, але й тепер багато хто з письменників і на морі побував за рахунок Спілки, і квартиру отримав, і полікувався… Тому змальовувати діяльність НСПУ чорними й білими кольорами, очевидно, не слід. Є ціла палітра кольорів, тонів і півтонів, нюансів тощо. І напевно варто самим письменникам з'ясувати для себе головне питання – потрібна нині їм НСПУ, потрібна вона українському суспільству? Для чого, навіщо, в якому вигляді? – це теж мало б бути передусім справою самих письменників. Бо коли захований за анонімним ніком «читач» пише на популярному сайті, що у Спілці письменників «одні маразматики, які ще й лізуть у політиканство. Талановитим людям то непотрібно», то скидається на те, що і література українська за всі часи свого існування, і її письменники – «інженери людських душ», і Спілка за 75 років, так нічого й не зробили, нічого не досягнули. Або ж торжество нетолерантності, хамства, огульного критиканства означає, що насправді ту літературу ніхто не читає. Бо ж «читання формує людину», писав англійський вчений Френсіс Бекон….
Вихід із кризи
Бути чи не бути Спілці письменників? – головне питання, яке постало в час її 75-ліття. Це час непростий не тільки для НСПУ. На зламі епох відбувається багато перемін і переоцінок, які матимуть продовження тільки згодом. Це непростий час і для всієї України, для буття її мови і… літератури. Час, коли закриваються бібліотеки, книгарні, на вулицю виганяють видавництво «Дніпро» і Музей Павла Тичини… Час, коли українська книжка і її автор – непопулярні в своїй країні. Причини різні, видимі й не дуже. Але, з іншого боку, українські книжки все ж виходять, іноді – в перекладі мовами народів світу, завойовують собі прихильність рідного й чужого читача, все частіше з’являються на стендах міжнародних книжкових виставок. У Спілці письменників створено Міжнародний відділ. Восени 2005 року створено Міжнародну асоціацію «Слово без кордонів». Попри НСПУ, існує АУП – Асоціація українських письменників, донедавна членство у ній багато хто з письменників поєднував із членством в НСПУ. Ще 2007 року з’явилося Всеукраїнське громадське об’єднання «Спілка християнських письменників України». Існують Спілки українських письменників у різних країнах світу, члени яких підтримують творчі стосунки з окремими членами НСПУ.
Криза письменницької організації – явище не тільки українське. Досить ознайомитися з історією, наприклад, Німецької спілки письменників, створеної в 1878 році, яка багато разів реформувалася, змінювала назву, ділилася на кілька спілок і знову об’єднувалася… Пережила і «політизацію літератури», і комерціалізацію, і зміну пріоритетів, і намагання об’єднати необ’єднуване – різні політичні позиції своїх членів, і поділ літератури, твореної цими членами, перетворювався на поділ письменників за різними «політичними таборами». І піднімала «літературу з руїн» після Другої світової війни, долаючи «занепад ідеалів і надій».
Література і політика не повинні стояти занадто близько одне від одного, цей постулат українським письменникам взагалі і членам НСПУ зокрема слід, напевно, ще тільки освоювати. Як і те, що література навряд чи може подолати економічну або суспільну кризу. Але подолати кризу людяності, кризу духовності, кризу занепаду головних цінностей – під силу творцям літератури. Навіть якщо вони роз’єднані кольорами прапорів, під якими ходять на мітинги, бо над усіма один прапор – державний. Навіть якщо вони об’єднані в НСПУ, яка прожила за 75 літ непросте життя, – красиве, страшне, цікаве, сповнене протиріч і проблем. Яскраве і неповторне. Свою малу вічність у вічності великій.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
