Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 06:56

Київ – В Україні вражає сила-силенна усних, телевізійних, радійних і газетних розмов про законність, правопорядок, про кодекси й нормативні акти, про прерогативи прокуратури і МВС, про судову практику, про роль адвокатури тощо. Інколи здається, що Україна стрімко перетворюється на країну юристів. У державі – очевидне перевиробництво фахівців у галузі правознавства. Здавалося б, в Україні мала б сформуватися зразкова правова держава, тим більше, що Конституція 1996 року справді є однією з найбільш демократичних. Але реальність в Україні цілковито протилежна.

Для українських громадян не є секретом, що в країні засада рівності всіх перед Законом не діє. Чимало мерів, нардепів, олігархів, їхніх родичів, скоївши злочин, не несли жодної відповідальності, або суто символічну відповідальність. Закон спрацьовує вельми вибірково, що змушує громадськість у випадку юридичного переслідування когось з політиків, державних діячів і бізнесменів думати не стільки про міру його провини, скільки про те, «хто його замовив?» Колись специфіку такої юстиції з блискучою образністю визначив свого часу диктатор Іспанії Франсіско Франко: «Друзям – усе, ворогам – закон». Дуже часто в Україні представників влади карають не за справжні правопорушення (за них карають лише інколи), а за порушення неписаних (але надзвичайно жорстких) норм кланово-корпоративної етики.

А якщо ще врахувати, що правоохоронні органи України перебувають під контролем фінансово-політичних кланів, що конкурують між собою (Юлії Тимошенко часто закидають, що вона контролює більшість судів України, а Генеральну прокуратуру деякі аналітики вважають схильною дослухатися думки Партії регіонів), то ситуація з верховенством права в Україні видається ще більш похмурою. Горе громадянинові, який опиниться у вирі кланово-правоохоронних «розбірок». Тут часто не вистачить навіть таланту Франца Кафки, щоби описати всі прикрі пригоди жертви, а головне юридичний абсурд, що застосовується як засіб доведення «провини» об’єкта псевдоправових маніпуляцій.

Знаменита формула сталінських юристів: «була б людина, а стаття проти неї завжди знайдеться» в нинішній Україні, на жаль, живе і квітне.

Покарання авансом

У цьому контексті треба торкнутися такого феномену сучасної української юстиції як використання попереднього ув’язнення (система слідчих ізоляторів – СІЗО) під час проведення слідства. В чому сенс СІЗО в умовах правової держави і змагального судового процесу? Очевидно в тому, щоби запобігти скоєнню нового злочину підозрюваним і не дозволяти йому перешкоджати слідству. Звісно, коли йдеться про важкі насильницькі злочини (вбивство, пограбування, зґвалтування, терористичний акт, злочини проти дітей і таке інше), застосування СІЗО є необхідністю. Така форма нейтралізації гіпотетичних суб’єктів злочину має місце навіть в найліберальніших країнах. Однак в усіх інших випадках там підозрюваного до суду не позбавляють волі, вона лише обмежується, коли в тому є потреба, наприклад, у формі заборони виїзду з певної місцевості, прослуховування телефонних розмов, перлюстрації листування, домашнього арешту тощо.

Але в Україні запроторення підозрюваного до СІЗО є радше правилом, ніж винятком. А що таке пересічний СІЗО в Україні? Умови утримання там різко відрізняються від звичаїв цивілізованих країн: переповнені камери, погане харчування, антисанітарія, інфекційні хвороби, кримінальний терор і багато іншого. Навіть фізично міцній людині вкрай складно витримати це все, що вже казати про людей хворих…

Якщо хтось вважає, що тут є перебільшення, нехай почитає книжку «Ілюзія страху», де описано пересічний СІЗО в Україні. Автор твору є людиною дуже компетентною. Це колишній голова СБУ, а нині – перший віце-прем’єр уряду Юлії Тимошенко Олександр Турчинов. Але в СІЗО утримують людей, котрих ще не визнано судом винними. Однак вони вже піддаються покаранню. І це покарання в очікуванні вироку суду може тривати місяцями й роками. Цікаво виходить, провину ще не доведено, а покарання вже діє. А якщо з’ясується, що людина невинна, то виходить, що карали невинного?

Різниця між українською і європейською юстицією полягає в тому, що в Європі до суду ув’язнюють, коли не можна не ув’язнити, а в Україні завжди, коли можна, за найменшої нагоди, особливо коли когось комусь дуже треба запроторити за ґрати… Та й взагалі це дуже зручно. Підслідний завжди перебуває «під рукою» в слідчого, умови – далеко не санаторні, а у випадку необхідності підозрюваному можна організувати особливий «затишок», що сприяє «щиросердному зізнанню» і «співпраці зі слідством». Та й без «особливого затишку» умови перебування в СІЗО змушують людину бути менш упевненою в своїй невинності. А там недалеко й до «добровільного визнання» своїх «гріхів»… Між іншим, класична совєтська норма сталінського прокурора Андрія Вишинського (до речі, вихованця Київського університету) – «особисте зізнання є царицею доказів» де-факто не зжита в Україні дотепер. Цікаво, чи багато справ було б виграно стороною звинувачення в змагальному судовому процесі, якби не такий потужний засіб слідства, як СІЗО?

Дивні справи

У цьому сенсі привертає увагу справді дивна справа голови Броварської районної адміністрації Київщини Миколи Діденка. Час від часу «органам» треба демонструвати «героїчну боротьбу» з корупцією. Не можна позаздрити тим, хто втрапить у це «сезонне загострення».

Миколу Діденка звинуватили в тому, що він нібито отримав хабара в сумі $42 мільйонів від дрібного торгівця одного з київських ринків, громадянина Сирійської Арабської Республіки. Чомусь жалюгідний торговець виявився багатим, як халіф Гарун-аль-Рашид, щоби давати хабара в 42 мільфони доларів за ділянку землі, ринкова вартість якої не перевищує 100 тис. доларів. За цим звинуваченням пана Діденка негайно відправили до СІЗО. Однак, як пише в газеті «Дзеркало тижня» (6.06.2009) в статті «Теорія і практика прокуратури» голова Українського юридичного товариства Олег Березюк: «Але з моменту його затримання минуло вже більш як шість місяців, а справу до цього часу не направлено до суду. Мало того, людину тримають під вартою, але не проводять жодних слідчих дій. У цьому зв’язку в будь-якого кваліфікованого юриста можуть виникнути запитання, але для того, щоби дати на них відповіді, потрібно з’ясувати деякі обставини цієї резонансної кримінальної справи… Особу з грошима, що їх начебто мав отримати Микола Діденко, затримали не в приміщенні Броварської РДА чи в будинку Діденка, а на… автомобільній трасі. Найцікавішим є те, що цю особу, яка є фактичним співучасником злочину, чомусь не притягують до кримінальної відповідальності. А тим часом Миколу Діденка заарештовано, хоча грошей він не отримував. Гроші навіть не було доставлено в те місце, яким Діденко, бодай теоретично, міг скористатися, маючи до нього доступ. Отже, можна зробити висновок, що докази щодо отримання головою Броварської РДА Миколою Діденком хабара у слідства відсутні». А між тим, людина, що страждає на важке серцеве захворювання, перебуває в СІЗО вже понад шість місяців…

Діденко, який вочевидь потрапив під якісь міжпартійні «розбірки», може просто не дожити до суду, отримавши таким способом найвищу міру покарання без усякого судового розгляду. Навряд чи це прикрасить українське правосуддя. Постає питання, а чи не є професійний рівень значної частини слідчих і прокурорів України таким, що без активного використання «кийка» СІЗО вони просто не зможуть працювати?

Таких кримінальних справ, як вказана тут, є досить багато. Справа Діденка лише найбільш показова і символічна. Саме про цю показовість і символічність влучно сказав Олег Березюк: «Факти, які свідчать про безпідставність порушення кримінальної справи проти Миколи Діденка і про незаконне тримання його під вартою, не можуть не викликати занепокоєння. Якщо в Україні можна фабрикувати кримінальні справи проти призначених президентом України державних службовців і не нести за це ніякої відповідальності, то що вже говорити про захист прав рядових громадян від зловживання з боку корумпованих співробітників прокуратури».

Нині в Україні багато говорять про потребу нової Конституції. Але який сенс писати нові Конституції, якщо ставлення до їхніх норм буде таким самим, як до попередніх? Якщо їх просто не виконуватимуть? Якщо «друзям – усе, а ворогам – закон»?

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG