Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 04:56

Поганий той спікер, який не прагне побути хоча б в.о. президента


Київ – Десятого липня Голова Верховної Ради Володимир Литвин звернувся з відкритим листом до Президента Ющенка, Прем’єр-міністра Тимошенко, голів парламентських фракцій Януковича, Кириленка, Мартиненка, Симоненка та Шарова.

У листі спікер констатує, що «ситуація в країні стрімко набула критично загрозливого характеру». Причинами цього є передусім «доведення державного управління до стану паралічу, зростаючу неадекватність у діяльності інститутів влади, їх посадових осіб, а також усіх політичних сил, представлених у владі». Останньою крапкою над «і» в цьому процесі стало блокування роботи парламенту, який до цього часу був, на думку Голови Верховної Ради, чи не єдиний, що показував «наявність елементів стабільності у владному механізмі» та намагався виробити певні компроміси. Але сьогодні «фактично вже зруйновано цей запобіжник дестабілізації».

Отож, щоб не розгорнулися «неконтрольовані і незворотно-руйнівні для України процеси», Володимир Литвин пропонує «негайно провести спеціальне засідання Верховної Ради України та прилюдно дати оцінку тому, що і чому відбувається в державі, визначитися, чи є хоч найменша ймовірність забезпечити скоординовану роботу інститутів публічної влади, приймати необхідні та адекватні ситуації рішення». А якщо не вдасться досягнути компромісів у цьому плані, то «привселюдно прийняти спільне політичне рішення про одночасне проведення у найстисліший термін дострокових виборів до Верховної Ради України і Президента України».

Що ж, діагноз нинішньої ситуації, очевидно, поставлений правильно. І запропоновані заходи, мабуть, допомогли б змінити на краще ситуацію у демократичній державі, якою вважається Україна. Але чи все договорює до кінця Голова Верховної Ради, академік Володимир Литвин?

«Лікарю, зцілися сам... »


Прикметна річ: усі політики, до кого звертається Володимир Литвин, та й він сам, «стали на крило» в часи президентства Леоніда Кучми; більшість із них, включно із «офіційним опозиціонером» комуністом Петром Симоненком, тією чи іншою мірою перейняли методи і форми політичної діяльності, які використовував автократ Кучма. У ті часи все було зрозуміло: нагорі «папа» (як між собою звали президента наближені до нього особи), він усе вирішує, а боротися варто тільки за те, щоб мати до нього кращий доступ (звісно, були й принципові опозиціонери, але небагато; більшість опонентів Кучми воліла перебувати у «конструктивній опозиції», завжди готовій до співпраці з главою держави на певних умовах). Отож чи не варто було діагностувати не просто банкрутство певної плеяди політиків, а крах цілої системи політичної діяльності – системи, до формування якої активну участь доклав і Володимир Литвин – спершу як один із ідеологів тодішнього режиму, потім як глава президентської адміністрації, потім, із 2002 року – як Голова Верховної Ради.

До цього варто додати, що нинішній параліч органів влади і їхня нездатність хоч якось працювати без тяжких конфліктів поміж собою запрограмовані т. зв. «політичною реформою», тобто змінами до Конституції України, ухваленими 8 грудня 2004 року очолюваною самим Литвином Верховною Радою. Напередодні цієї «реформи» і Венеціанська комісія, в якій зібрані кращі європейські фахівці з конституційного права, і українські експерти попереджали: пропоновані зміни до Основного Закону неминуче призведуть до дублювання функцій президента й уряду, отже, до гострих конфліктів у трикутнику «глава держави – прем’єр – парламент». Так і сталося. Невже ж тоді не можна було винести на голосування законопроект, у якому були б враховані застороги фахівців? І невже Володимир Литвин, маючи такий досвід, щиро вважає, що вибори автоматично знімуть ці конфлікти, закладені на конституційному рівні?

Депутати порушують Конституцію

Але нехтування обов’язком перед співвітчизниками і зневага до правових норм, які дружно демонструють усі органи влади України, про що справедливо нагадує Володимир Литвин, виникають не лише внаслідок змагання основних політичних гравців за ту ледь не абсолютну владу, яка колись була у Леоніда Кучми. Вони є наслідком і повсякденного, звичного, ледь не узаконеного звичаєвим правом порушення депутатами тих норм Конституції, які, скажімо, вимагають особистого голосування парламентарія. А що робиться у Верховній Раді? Там у кожній фракції є «кнопкодави», котрі голосують, крім своєї власної картки, ще і двома-трьома картками відсутніх депутатів. Коли у польському Сеймі кілька років тому двоє парламентаріїв проголосували картками двох своїх відсутніх колег, піднявся страшний скандал: наступного дня всі ці депутати були вилучені з відповідної фракції, а один міністр у запалі назвав їх, перепрошую, «гівнярами», – і ніхто не подав на нього до суду за образу особи.

В Україні ж зовсім інакше. Єдиний, хто зі спікерів робив спроби боротися з практикою повсякденного порушення Конституції, був Арсеній Яценюк, котрий після початку цих спроб швидко втратив посаду. А от Володимир Литвин ще 2005 року зазначив: у нас, мовляв, ще слабко укорінилася правосвідомість, колись і в нас кожен депутат голосуватиме особисто, а поки що маємо те, що маємо...

І нарешті: ведучи мову про те, що «далі так тривати не може», чи мав на увазі Володимир Литвин існування не зовсім логічної і не зовсім конституційної конструкції урядової коаліції включно із блоком його імені, коли до цієї коаліції де-факто входила і входить нині меншість депутатів Верховної Ради?

Пропозиції Литвина: вихід із кризи чи її поглиблення?

Утім, Володимир Литвин, попри свою активну участь у створенні чинної ледь не перманентної владної кризи, звичайно, має право критикувати інших її творців і, головне, пропонувати варіанти розв’язання цієї кризи. Тож варто уважніше придивитися до окреслених ним у листі заходів. Йдеться про те, що у разі, коли Президент, Прем’єр-міністр і лідери парламентських фракцій ближчим часом не знайдуть взаєморозуміння на ґрунті спільних дій, то слід оголосити одночасні вибори і глави держави, і парламенту. «Під це відверто політичне рішення слід буде негайно підвести максимально можливу правову основу. Насамперед йдеться про закони про вибори Президента України, а також про вибори народних депутатів України. Останній повинен забезпечити зв’язок із виборцями, маючи на увазі вибори за відкритими списками, з голосуванням за кандидатів від партій у виборчих округах, – пише Володимир Литвин. – Лише на такій основі можна сподіватися на радикальне перезавантаження влади як неодмінну передумову оздоровлення країни».

Та чи достатньо для виходу з глибокої кризи змінити лише виборчі закони і провести вибори? А якщо і після цих виборів складеться схожий розклад сил у Верховній Раді? А якщо всю владу в країні візьме Партія регіонів, значне число впливових діячів якої відверто нехтує демократичними принципами?

Невже ж стабільність автократичного штибу принесе «оздоровлення країни», а не стане другим виданням режиму Леоніда Кучми, за часів якого і виникли передумови теперішніх політичних конфліктів? І чи не призведе спроба повернення автократії до перенесення запеклої політичної боротьби зі стін Верховної Ради на вулиці українських міст?

Що насправді планує Литвин?


Можливо, що раніше за рішення щодо проведення загальних виборів було б доцільно виправити хоча б найбільш кричущі огріхи, внесені до Основного Закону під час «політреформи»? Скажімо, впровадити такий, як у Польщі механізм формування уряду – без усілякої реєстрації парламентської коаліції президент доручає комусь із лідерів фракцій формувати уряд, той за два тижні формує склад кабінету і представляє на затвердження парламенту програму урядових дій. Якщо парламент затверджує цю програму, то уряд працює. Якщо ж ні, то робиться нова спроба формування виконавчої влади.

І ще одна важлива річ: у пропозиціях Володимира Литвина немає ані слова про запровадження бюджетного фінансування представлених у парламенті політичних сил, що дозволило б їм стати куди менш залежними від олігархів і більш залежними від волі виборців. Бо ж за чинної ситуації український громадянин усе одно утримує всі політичні партії, тільки своєрідний податок на це закладений у ціни товарів, які виставляють на ринку олігархічні клани...

А що робити з такою «дрібничкою», як неможливість на основі чинного законодавства провести одночасно дострокові вибори і президента, і Верховної Ради?

І нарешті. Коли спікер пише про «чесне визнання усіма ключовими політичними гравцями свого банкрутства і неспроможності виконувати зобов’язання перед народом», чи має він на увазі і самого себе? Чи, може, вся родзинка листа Володимира Литвина якраз і полягає в тому, щоб залишитися «білим та пухнастим» і використати у разі оголошення дочасних виборів глави держави своє щонайменше тримісячне перебування на посаді в.о. Президента України (а саме так буде у разі добровільної відставки Віктора Ющенка) як гарний стартовий майданчик на виборах?

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG