Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 00:41

Візит Джо Байдена до Києва: дипломатична рутина, підтвердження сумної традиції чи новий реалізм у політиці США щодо України


Євген Камінський, професор
Євген Камінський

Київ – Авторові довелося доволі серйозно осмислити кожну з трьох ключових гіпотез перед тим, як винести їх у заголовок статті, присвяченої візитові віце-президента США до України.

Отже, дипломатична рутина і підтвердження сумної традиції політичного декларування замість практичних дій можливі з кількох причин.

Перша з них уже помічена багатьма колегами-політологами зі США. Вони виглядають доволі аргументованими, коли пояснюють причини прибуття другої особи в американській ієрархії влади до Києва спробою загладити відчуття другорядності нових незалежних держав пострадянського простору (ми згодні з тими американськими дослідниками, які не відносять Російську Федерацію до цієї категорії держав, вважаючи, що пострадянська Росія є спадкоємницею царської і комуністичної імперій) у зовнішній політиці нової адміністрації Сполучених Штатів на тлі очевидної пріоритетності російського вектора.

По-друге, пригадується візит попередника Джо Байдена на цій посаді Діка Чейні до Києва, підготовка якого супроводжувалася значними очікуваннями на перехід адміністрації Джорджа Буша від декларацій про значущість України для офіційного Вашингтона до створення інституційних засад для забезпечення позитивних змін у двосторонніх торгово-економічних відносинах та нарощування американських інвестицій в українську економіку, що, врешті, завершилося гострими і гучними… деклараціями.

По-третє, для нової американської адміністрації існує очевидна потреба у тому, щоб підтвердити невідворотність курсу на сприяння демократизації перехідних держав, до числа яких усе ще, на жаль, слушно відноситься Україна. Це зрозуміло з огляду на появу у мислячих людей сумнівів щодо рівності безпекового і демократизаційного вимірів у зовнішній політиці Барака Обами.

Крім того, вже неможливо приховати подвійність стандартів, які виявляються у тому, що рівень демократії у тій чи іншій пострадянській новій незалежній державі зовсім не є визначальним для офіційного Вашингтона. На першому місці якось непомітно опинилися не тільки традиційні безпекові виміри, а й кількість енергоресурсів, що містяться в земних надрах тієї чи іншої з колишніх республік СРСР.

Недемократична «стабільність», схоже, починає сприйматися більш значущою, ніж «нестабільність», що є наслідком боротьби за втілення у політичну практику високих ідеалів демократії і прав людини, з одного боку, і збереження проторадянського типу державного управління, з іншого боку.

По-четверте, пригадується, що відбулося в українській політиці адміністрації демократа Білла Клінтона після реалізації базового пріоритету, що ним було недопущення ядерного статусу України разом із передачею відповідних арсеналів у володіння Росії. Україну в ході важкого переговорного процесу назвали стратегічним партнером, створили двосторонню міжурядову комісію Кучма – Ґор, пообіцяли не тільки фінансове сприяння для знищення залишкових боєзапасів і засобів доставки, але й певну винагороду за перший в історії людської цивілізації акт добровільної відмови суверенної держави від створеного за участю її громадян багатомільярдного оборонного арсеналу. Знову-таки, прогнозувався безпрецедентний ривок у розвитку торгівлі та інвестицій.

Але завершилося все участю Білла Клінтона у святкуванні 50-річчя перемоги над гітлерівським нацизмом у б а не Лондоні. Після цього Україна поступово перетворилася на об’єкт тотальної, часом знущальної критики, а дипломатія почала підмінятися потужним тиском.

Потім відбулися глобалізоване розігрування касетного та інших скандалів, масована участь американських організацій громадянського суспільства у підтримці помаранчевої революції, гучні заяви американського Конгресу на тему прозорості і чесності тих чи інших виборів в Україні тощо. Але не було головного – відчуття реальності, яке мали спричинити американські інвестиційні проекти в нашій державі. У шукали і знаходили численні причини і мотивації, а тим часом лідером серед західних інвесторів стали, скажімо, не тільки Росія, а й велика європейська держава Німеччина та маленькі Нідерланди.

З часом американська сторона на офіційному рівні обмежила свою активність не менш гучним декларуванням підтримки євроатлантичних намірів України, що викликало дедалі більший опір із боку російського керівництва, яке зробило все можливе для перетворення українського інформаційного простору на російську вотчину, тоді як Сполучені Штати не знайшли можливості організувати видання українською мовою бодай однієї американської газети.

Все це, врешті, вилилося у нещодавню заяву Барака Обами про те, що проблема членства України в НАТО буде вирішуватися українським народом.

Знову можливі самі декларації

Відтак, не маємо достатніх підстав відмовитися від прогнозування можливості перетворення візиту Джо Байдена до Києва на чергові декларації взаєморозуміння і підтвердження так званого стратегічного партнерства. Для цього бачимо щонайменше дві додаткові підстави.

Останнім часом про пріоритетність України для зовнішньої політики США переважно стверджують колишні співробітники Державного департаменту в адміністрації Буша та професійні політологи, які дотримуються консервативних поглядів. Воднораз численні мозкові центри США, включно з близьким до нової адміністрації Центром за американський прогрес, напередодні візиту Барака Обами до Москви буквально переконували президента і його оточення в тому, що Росія є безум новим верховним пріоритетом зовнішньої політики США. Україна й Грузія фактично зникли з текстів таких розробок.

Як відзначають автори доповіді Комісії з питань відносин між США і Росією (створення цієї Комісії стало наслідком спільного проекту Центру імені Ніксона, Бельферського центру наукових і міжнародних справ, а також дослідницького центру Школи управління імені Джона Кеннеді Гарвардського університету), яка стала наслідком діяльності кількох дослідницьких центрів, існує не так уже й багато держав, від яких настільки ж залежить американський успіх, як Росія з її великим арсеналом ядерної зброї, стратегічним розташуванням між Європою й Азією, значними енергетичними ресурсами і статусом постійного члена Ради безпеки ООН.

За кілька днів до першого візиту Барака Обами в Росію Центр за американський прогрес, відомий як джерело концептуальних і програмних матеріалів для нової адміністрації, опублікував власну аналітичну доповідь під назвою «Після «перезавантаження». Стратегія і новий порядок денний для російської політики США», у якій містяться промовисті слова про те, що стратегічні відносини з Російською Федерацією є вирішальними для національних інтересів Америки.

Про Україну ж як пріоритет чуємо переважно від представників спеціалізованих організацій громадянського суспільства. Скажімо, директор програм з міжнародної безпеки Атлантичної ради США Деймон Вілсон, який очолював відділ європейської політики у Раді національної безпеки адміністрації Джорджа Буша, наголошує, що віце-президент може дати Україні сигнал про беззаперечну підтримку у ході демократичної еволюції, проведе розмови віч-на-віч із низкою політичних лідерів, попередить Москву про те, що намагання адміністрації поліпшити відносини з Росією не відбуватиметься за рахунок відносин із Україною, а Вашингтон далі сприятиме європейським інтеграційним амбіціям українців.

Втім, навіть якщо це справді так, то дуже хотілося б, щоб за деклараціями настала прагматична дія.

Обама змінює позиції

Отже, чи є можливим новий реалізм в українській політиці США? Так, якщо шукати відповідь у руслі ідей і обіцянок президента Обами, що робилися ним у ході протиборства за номінацію на посаду голови американської держави протягом безпрецедентно тривалої у часі (2007–2008) передвиборної кампанії.

Тож відтворюємо позицію переможного кандидата на президента, висловлену ним під час перших телевізійних дебатів із республіканцем Джоном МакКейном, який справді гостро ставив питання про доцільність українського пріоритету у зовнішній політиці Вашингтона. Тоді Обама про пріоритетні плани своїх дій у разі перемоги на виборах висловився приблизно так:

– Перегляд загального ставлення до Росії, економічне зміцнення й агресивність якої є загрозою мирові у регіоні;

– Курс на виведення російських військ із Південної Осетії і Абхазії;

– Повернення єдності євроатлантичному альянсові та спільне пояснення росіянам, що в ХХІ столітті не має бути наддержав чи держав, які нападають так, як це робили диктатури у ХХ столітті;

– Підтвердження відданості новим демократіям регіону, які вже стали членами НАТО;

– Підтримка права Грузії й України приєднатися до НАТО у разі відповідності вимогам організації, виразно позитивне ставлення до реалізації ідеї Плану дій для членства (ПДЧ);

– Відмова від повернення духу холодної війни у відносини з Росією, концентрація на спільних інтересах, ключовим серед яких має стати нерозповсюдження ядерної зброї;

– Постійне дотримання принципу первинності національних інтересів Сполучених Штатів.

Наразі порівняльний аналіз наведених позицій із висловлюваннями Барака Обами в Москві під час нещодавнього візиту дозволяє говорити про:

– Відмову 44-го президента США від декларування російської агресивності, принаймні на публічному рівні;

– Пасивність щодо створення постійних військових баз Російської Федерації на території двох грузинських автономій;

– Збереження розходжень євроатлантичної спільноти з питань формування цілісної, консолідованої та інтегрованої політики щодо Росії;

– Відсутність чіткого формулювання офіційної американської позиції на літо 2009 року про способи і механізми підтримки демократичних перетворень у нових незалежних державах;

– Посилання на результати соціологічних опитувань в Україні як базовий мотив американської позиції щодо членства України в НАТО;

– Реальна спроба подолати небезпечну для регіональної і глобальної стабільності напруженість в американсько-російських відносинах, готовність на окремі поступки перед вимогами Росії у відповідь на її сприяння нерозповсюдженню ядерної зброї;

– Постійне переосмислення місця і ролі Росії в тріаді національних інтересів США (життєві, головні та периферійні).

Усе це в сукупності дозволяє стверджувати, що нова зовнішньополітична і безпекова стратегія Сполучених Штатів іще не створена, а більшою мірою звіряти відповідність заявлених позицій президента з реальною політикою його адміністрації можна буде тільки після офіційного проголошення політичної доктрини і затвердження безпекової стратегії Барака Обами.

Зміни все ж можливі

І все ж, існують інші мотивації гіпотетичної можливості початку сутнісних змін у політиці США щодо України.

Це передусім гіпотетичні перспективи нового сплеску політичного та ідеологічного протистояння між Москвою і Вашингтоном, у тому числі повернення на двосторонні відносини «боротьби за впливи» на пострадянському просторі. Вони можуть постати з багатьох причин, тому обмежимося лише кількома умовними прикладами:

– Керівництву Росії і США не вдасться знайти консолідовану позицію у питанні розміщення елементів американської ПРО в Чехії та Польщі;

– Нова газова війна між Україною і Росією знову втягне країни, що є членами ЄС, які цього разу займуть твердішу позицію щодо політизації Москвою поставок природного газу через Україну монополістом, що ним є російський «Газпром»;

– Російська сторона активно втягнеться у президентську кампанію в Україні, чим викличе «відсіч» зі США, – або ж, навпаки, таке втягування здійснюють американці, скажімо, на рівні організацій громадянського суспільства, на що гостро реагує Росія.

Зустрічі Джо Байдена з українськими політичними діячами під час візиту до Києва цілком можуть дати перший поштовх для такого перебігу подій. Але розуміння ним такої перспективи в умовах очевидного курсу адміністрації на примирення з Росією може надати таким зустрічам характер дипломатичного ритуалу, сповненого загальних слів про відкритість виборів, демократію і права людини.

Кожна з таких чи багатьох інших подій, здатних поставити під сумнів перспективу подолання духу холодної війни у відносинах між Сполученими Штатами і Російською Федерацією, цілком може стати причиною для мобілізації американською владою інтелектуального ресурсу незалежних мозкових центрів та урядових експертів США на розробку адекватного, тривкого і зрозумілого курсу щодо нових незалежних держав, першою чергою України.

Віце-президент США Джо Байден може в українській столиці суттєво прояснити ситуацію, знявши наявні сумніви в оцінці стану і перспектив американської позиції щодо України. Зробити це, як нам видається, можливо завдяки чіткій констатації позиції адміністрації Білого дому у формі конкретної відповіді на питання, які турбують багатьох українців.

Одним із них авторові бачиться таке: якою буде реакція адміністрації США на реалізацію програмної заяви президента Росії Дмитра Медведєва про право Росії домінувати на пострадянському просторі?

Якщо ж гору візьме відома міжнародна дипломатична традиція говорити загалом і не сказати нічого, то ми обмежимося висловленням надії, що час для реалізації кращих сподівань на ефективні відносини між США й Україною цей візит все-таки наблизить.

(Київ – Прага)

Євген Камінський – завідувач відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки Національної академії наук України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG