Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 21:27
Лондон – На останній виток суперечок між Росією та Україною, який отримав продовження у персональному виступі президента Росії проти керівництва України, можна було б у принципі не звертати уваги.

Якби його ніхто не помітив, якби із нього не роздмухали багаття засоби масової інформації, то ніякої серйозної події від цього не сталося б.

Як зазначив один західний експерт-міжнародник, колишній посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеман, медведєвський виступ виглядає як «ефектний жест, але не більше».

Вийшло так, як диктувала історія попередніх спалахів у стосунках між обома країнами. Увесь світ помітив те, на що наважився російський президент. Увесь світ дав цьому ледве не одностайну оцінку.

Найімовірніше, російська сторона прорахувала усі можливі реакції на бурхливу ініціативу Медведєва. Щоправда, мало хто робить із цієї події далекоглядні висновки.

Москві вигідно показувати себе з такого боку

На перший погляд, немовби все виглядає так, що Москві не вигідно було показувати себе з цього боку. З боку жорсткої і безкомпромісної оцінки ситуації, в якій опинилися стосунки між Росією та Україною. Цю ситуацію, як правило, відносять до розряду фатальних.

Після подібних оцінок відповідальні політики віддають наказ військам атакувати ворога всіма видами зброї.

Виходячи з логіки та з інтонації медведєвського виступу, вже наступного ранку по головних центрах України повинна була вдарити російська авіація.

Якщо цього не сталося, то розвиток суперечки треба шукати в чомусь іншому, і перш за все – в самій мотивації, з якою Медведєв показав усі свої зуби своєму українському візаві.

У цьому зв’язку, чи можна відірвати українсько-російський конфлікт із того поясу конфліктів, який вибудовується в Росії практично майже з усіма пострадянськими державами після розпаду СРСР?

Це набирає характер певної ідеологічної доктрини. Пошук реального зовнішнього ворога закінчився віднайденням його прямо під боком.

Він утілений ледве не в усьому оточенні Росії. І як це не може здаватися дивним, створена зона конфліктності між Росією і переважною більшістю колишніх радянських республік-побратимів, грає роль важливого чинника у державній самоідентифікації як самої Росії, так і її новоспечених ворогів.

Сусіди Росії вишколюють своє розуміння державності

Саме у великих і малих суперечках Росія й Грузія, Росія й Україна, Росія і Туркменистан до певної міри вишколюють своє розуміння державності, відточують свою державну риторику і навіть логіку, більше розуміють свою окремішність.

Усе ясніше постає усвідомлення того, що ці держави потрібні одне одному, як спаринг-партнери у боксі, де відпрацьовується теорія і практики державного захисту, сучасні прийоми і найновіші міжнародні трюки.

Не виключено, на тлі простого факту, що більшість цих країн ніколи не мала своєї державності, такі конфлікти є для них життєво необхідними.

Але більш усього міждержавні суперечки можуть стати невід’ємним інструментом російської зовнішньої політики, оскільки Росія протягом останніх кількох десятиліть суттєво втратила і продовжує нині втрачати монополію на контроль у регіоні.

Її монопольні інтереси дедалі більше ігноруються, і Москва шляхом конфліктів намагається знову повертати бодай на деяких час держав-утікачів до зони своїх минулих і бажаних впливів.

Логіка доволі проста – втягнути до конфлікту, а далі у процесі маневрувань тримати потенційну жертву чи об’єкт інтересів на мотузку.

Тим часом протилежна сторона зайнята процесом самозахисту і самовдосконалення. Так поступово створюється нова форма залежностей, нова форма союзництва, якщо хочете. Союзництва через спротив, через створення фатальних глухих кутів.

У випадку з Грузією , такою фатальною обставиною є визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії.

Із Україною Росія намагається перевести у глухий кут питання російського Чорноморського флоту. Або проблему російської мови в Україні. Вже не йдеться про потенційне українське членство в НАТО, яке для Росії, ймовірно, виглядає досить привабливим з точки зору пролонгації конфлікту.

Компроміс – це форма , яку Росія намагається застосовувати переважно у вирішенні проблемних ситуацій з державами дальнього зарубіжжя. Своїм партнерам на пострадянському просторі, і насамперед Україні, Москва пропонує форму поєдинку.

Але дедалі впевненіше супротивники приймають цей виклик і йдуть у двобій з напрочуд несподіваним настроєм, сповненим готовності не лише вперто тримати удар, а й бити у відсіч.

(Лондон – Прага – Київ)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG