Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 08:51
Процес новітньої повзучої русифікації в Україні наразі сягнув критичної межі. І якщо говорити про його загальні результати, то, швидше за все, нинішнє загострення україно-російських стосунків з боку Росії є неприкритою спробою розпочати «жнива» на полі русифікації України, оскільки успіхи цього процесу значні, а, як свідчать індикатори інших політичних процесів, якраз нинішній 2009 рік є тим часом, коли Росія має спробувати реалізувати свою перевагу на українських теренах. Бо ж у наступні роки (з різних причин, що, власне, не стосуються самої теми русифікації України), вплив Росії у світі буде зменшуватись. І, відповідно, буде зменшуватись російський вплив в Україні, навіть за умови, що процес русифікації буде продовжуватись.

І дійсно, лише з 1995 по 2004 рік україномовні видання зменшили свою присутність в Україні з 70% до 28%. За цей самий період питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, впала з 50% до 32%. Російськомовні ж газети зросли в своєму тиражі з 45% до 59%. А за даними Державного комітету телебачення і радіомовлення близько 80% ефірного часу телебачення і радіостанцій заповнено неукраїномовною продукцією.

Парадокс русифікації в Україні

Ситуація з прогресуючою русифікацією нині є парадоксальною, якщо не шокуючою. Академік Іван Дзюба в новому пострадянському виданні 1998 року книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в передньому слові відзначає «Парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу, нелегко пояснити раціонально». На жаль, це справді так. Хоча раціональне пояснення все ж, на мій погляд існує. Це повна відсутність в української влади не лише реальних програм у царині цього стратегічно важливого напрямку розвитку українського суспільства та держави, а й просто інтересу до нього.

Замість фахових досліджень і дій, існує політика пояснень посилення процесів русифікації України кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства, ринковою конкуренцією і т.п. Це спроба замаскувати неспроможність влади здійснювати послідовну і системну політику у сфері дерусифікації як складової деколонізації. Як свідчать факти, за всі роки незалежності влада не спромоглася хоча б на такі вкрай необхідні початкові кроки як: розробку Концепції державної мовної політики, розробку ефективної програми мовного планування, створення дієвого механізму відродження і підтримки української мови, зупинення мовно-культурної експансії Росії та протидії їй.

На практиці це означає створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

Україна стала стихійним ринком неконтрольованого збуту низькопробної іноземної кіноіндустрії, маскультної продукції російського шоу-бізнесу та дешевого книговидавництва, що не лише витіснили (не без підтримки лобістів) українську продукцію, а й запровадили подальше опускання планки художнього та інтелектуального рівня на цих сегментах.

Засилля в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції призвело не лише до різкого скорочення українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу мислення і деформації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів та навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості.

Повзуча деукраїнізація в Україні набула не лише вражаючих масштабних меж, а й відбувається системно і цілеспрямовано, про що, власне, і свідчать наведені вище статистичні дані. І сьогодні стоїть питання не просто про зупинення цього процесу, а про те, чи можлива взагалі дерусифікація України, як процес українізації і відновлення її природної ідентифікації. А якщо можливо, то в яких межах, у якому контексті та яким чином.

Перш за все, треба відзначити, що початковим завданням, навіть не першим, а нульовим за переліком, є постановка перепон подальшій повзучій деукраїнізації і русифікації українського суспільства.

Цебто зупинка того процесу русифікаційної індоктринізації, що призводить в українському суспільстві до відпрацьованого ще в радянські часи явища культурної, мовної та національної експансії чужорідних впливів.

Яскравим прикладом цього є діяльність російської православної церкви і нещодавній приїзд її настоятеля Кирила. Або діяльність ряду російських дипломатів, котру буквально до останніх днів приховувало українське керівництво і котра була спрямована на запровадження низки програм по фінансуванню, підтримці і впровадженню таких процесів в українському суспільстві. Що, звісно, жодним чином не було сумісно з діяльністю дипломата в Україні.

Антидержавні процеси деукраїнізації


Відтак, у цих й інших не лише деукраїнізаційних, а й по суті антидержавних процесах потрібно створити чіткий і недвозначний заслін. Для цього, власне, й існує Українська держава та її інституції. Проте, виходячи з того, що повзуча деукраїнізація і русифікація є системним і добре керованим проектом, а не спонтанним явищем, відповідно цьому процес дерусифікації (якщо ми хочемо, щоб був плідним й результативним) має бути ще більшою мірою керованим та системним.

Тим більше, що зустрічаються ці процеси саме на українських теренах і дерусифікація в Україні є не лише цілком законною, а й необхідною згідно з Конституцією дією, котрою чомусь не користується українська влада.

Таким чином, українські державні інституції мають перейматися (і не лише на словах) в першу чергу здійсненням великих (а на сьогодні є необхідність у дуже великих) за об’ємом програм, котрі нададуть можливість усьому соціуму України бути не лише в інформаційному і культурному українському просторі, а й, в першу чергу, в с запровадження знань українською мовою. Особливо знань актуальних, складних, націлених в майбутнє і таких, що дають конкретні практичні і вагомі результати.

Системні тонкощі останнього полягають в тому, що за усієї вагомості національного інформаційного, особливо інформаційно-розважального поля, воно спроможне вирішувати завдання дерусифікації лише в аспектах масовості та сьогодення. У той час, як виграш у напрямі запровадження українською мовою знань, особливо найактуальніших, надає вирішення цього ж завдання в якісній площині та площині стратегічного майбутнього.

Необхідне українське домінування в інформаційному просторі

Ще в середині минулого століття, коли лише виник феномен масового кіно і особливо телевізійної культури, дослідники цього явища сформулювали цікавий суспільно-політичний закон: «читачі книжок завжди будуть домінувати і керувати тими, хто дивиться телевізор». Нині, в епоху інформатики та мультимедіа, цей закон доречно було б дещо переформулювати наступним чином: «користувачі мереж знань завжди будуть домінувати і керувати тими, хто користується розважальними медіа».

Саме цей закон висвітлює той факт, що, домінуючи тільки в інформаційному просторі, можна провести лише українізацію масової, але керованої частини суспільства – суспільства виконавців. А от домінування української мови в просторі знань найвищої якості надасть хоча б потенцію до дерусифікації та українізації домінантних, керуючих еліт сьогодні і в майбутньому. Реалізувати цю потенцію буде спроможна мережа суспільних структур та державних інституцій, яка теж повністю залежна від простору знань.

Також важливим напрямком дерусифікації суспільства є повна українізація, принаймні українська толерантність усіх субкультур, субсоціумів та малих соціальних груп.

Антиукраїнськи налаштований держслужбовець, олігарх, підприємець чи менеджер і просто громадянин України має бути не лише оксюмороном на кшталт «гарячий сніг» а й просто цілковито безглуздим висловом не лише у лінгвістичному чи філософському, а й у юридичному і особливо звичаєво-повсякденному сенсі.

Тільки таким чином вдасться вибити козирі в тих, хто вже два десятиліття повторює, що українська мова не дасть ані ковбаси, ані нафти чи електроенергії. І лише таким чином ті проФФесори, що займались від початку лише «конкретною економікою», зрозуміють, що українство – «це cool» і українство – це єдино можливий шлях не лише в культурному, а й в економічному прагматичному сенсі.

Інакше та політика лінгвоциду, котра проводилася ще від часів Валуєвського циркуляру та відомих постанов ВКП(б), закінчиться найближчими роками і буде виконана програма ліквідації цілого українського народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Тоді питання про політичний суверенітет України стане повністю неактуальним. До цього поворотного пункту залишилося дуже небагато, судячи з сухих цифр статистики.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG