Цим, власне кажучи, все вичерпується. Між тим, йдеться про доленосні питання, про те, бути Україні чи не бути. Основою буття кожної єдиної нації є патріотизм, усвідомлення національних інтересів, що об’єднують усіх громадян, що готові їх захищати. Нація є спільнотою, що об’єднана спільним уявленням про минуле і майбутнє. Поки що українська нація в різних регіонах доволі неоднаково сприймає свою історію. Напевно, досягнення в цьому національного консенсусу ще вимагатиме певного часу, відвоювання нині окупованого українського інформаційного простору, подолання «п’ятої колони», люстрації, радикальних змін у державній освітній і культурній політиці.
Значно кращими є перспективи щодо сформування спільного образу українського майбутнього, спільних уявлень про можливу ідеальну Україну, про ту мету, якої всім українцям треба прагнути. Звісно, це також вимагатиме рішучого розриву з багатьма усталеними впродовж 18 років національними реаліями країни, зокрема з планово-олігархічним характером політики і економіки. Це потребуватиме визначних політичних постатей, а не тих жалюгідних мавпочок, що обсіли всі гілки українського політичного дерева. Україні конче потрібні керівники, що мислили б не провінційно-егоїстичними дріб’язковими категоріями (це справжня біда української політики!), а національними і глобальними.
Схід і Захід: конкуренція патріотизмів чи відмінність, що потребує синтезу?
У момент його найбільших успіхів національно-демократичний Народний Рух України ніяк не міг подолати невидиму межу між двома частинами держави. Рухівська модель українського патріотизму непогано спрацювала на заході та в центрі України, але чомусь не викликала співчуття і розуміння на південному сході країни. Орієнтація на княже і козацьке минуле, героїка визвольних змагань не знаходили за межами західно-центрального регіону належного відгуку. І це при тому, що за всіма опитуваннями, мешканці південного сходу (понад 60%) люблять Україну та готові боронити її зі зброєю в руках. У чому же річ? У тому, що патріотизм індустріальних регіонів об’єктивно є дещо іншим, зорієнтованим не стільки на минуле, скільки на сучасне і прийдешнє. Люди цього українського краю виховані індустріально-технологічними реаліями і тому не можуть обмежувати свій національний сентимент вишиванкою, бандурою та козацькою шаблею. Їхній патріотизм вимагає справді великої й сильної держави, великої економічно, технологічно, політично тощо. Колись на цьому південно-східному менталітеті намагався спекулювати одіозний Дмитро Корчинський, що розповсюджував там летючки такого змісту: «Ви звикли жити у великій державі? Ми зробимо Україну великою!»
Власне кажучи, відмінність цього менталітету від рухівських ідеологам колись дуже яскраво продемонстрували Михайло Драгоманов і Дмитро Донцов. Як відомо, Драгоманов написав пісню, де були слова: «Гей, українець просить немного…» Донцов добряче з Драгоманова познущався, заявивши, що, по-перше, «не просить, а вимагає і не «немного», а все і негайно…» Хоч як це парадоксально, але ментальність південного сходу ближча до Донцова, ніж до Драгоманова. Південний Схід значно чутливіший до нехай навіть малих, але реальних справ, ніж до зворушливих патріотичних промов про «мову калинову», «рідну неньку» і таке інше.
У цьому регіоні не вірять у патріотизм уряду, незважаючи на псевдо українські шати Юлії Тимошенко та виконання перед масами вітань «Слава Україні« та «Героям слава», коли та ж таки Тимошенко фінансово майже знищила національне військо. Люди південного сходу хочуть той патріотизм помацати у вигляді найкращого в Європі українського літака, найкращого танка, найкращого корабля тощо. Серце південного східняка радісно і патріотично стукає, коли він бачить найбільшій у світі літак «Мрія», і то є український літак! Коли він бачить суперсучасний танк «Оплот», знає, що той танк виготовлено на харківському заводі (хоча завдяки тій таки «над патріотичній» Юлії Тимошенко українське військо має кошти на придбане аж... одного такого дива національного танкобудівництва. Саме ці витвори передових технологій можуть об’єднати південного східняка з рештою України, а не «ставок, млинок і вишневенький садок», хоча й це дуже важлива частина української ментальності й мешканці південного сходу до того також не глухі, але у вільній від основної роботи час. Народний Рух мав дати цьому регіону українські національні форми вселюдського економічного, науково-технологічного і соціального поступу, модернізації, але не спромігся. Він настирливо намагався просунути туди те, що добре спрацювало на теренах Заходу і Центру.
Між тим, якби в севастопольській бухті раптом з’явився потужний ракетний крейсер «Україна», що гниє на корабельні Миколаєва в стані 95% готовності, це справило б враження більше, ніж тисячі інших акцій, бо люди б побачили й переконалися, що Україна – то є поважна держава, що здатна не лише декларувати, але й робити великі речі. Для населення, приміром, Севастополя і Криму саме технічний стан Військово-Морський Сил України є найважливішим індикатором життєдіяльності України як націй і держави, про це не можна забувати, плануючи оборону і безпекову політику на півдні.
Південний схід дуже цінує реальні справи і силу. Він не сприймає слабкості, політичної імпотенції, словесної діареї тощо. Сила і впевненість в собі – це те, чого він так прагне і чого не бачить у виконанні офіційного Києва, де недолугість і боягузтво рекламують як демократію і політичну відповідальність. Якби український військовий флот завдав нищівного удару по інфраструктурі сомалійських піратів, що регулярно захоплюють у заручники українських громадян, то це б викликало на півдні та сході справжній вибух українського патріотизму. А от чимало «чеснот» ялових, хоча й україномовних київських та львівських політиків викликають на цих теренах лише огиду.
Розчарований патріотизм південного сходу
Люди цього регіону менш схильні пробачити бездарність й егоїстичність керівної верхівки, що женуть державу в глухий кут. Хоча на початку 1990-х років там також буяв великий ентузіазм і бажання розбудовувати одну з провідних країн Європи. Автор цих рядків у журналі «Український тиждень» отримав дуже характерний відгук від читача своєї статті, що була присвячена ситуації в Криму. Читач є мешканцем міста Миколаєва і працював на кораблебудівному заводі. Ось що він написав: «Який був ентузіазм тоді, в 1992-му! Російськомовні інженери збирали консиліуми, палко сперечалися, як перекласти на мову той чи інший термін. А після державних керівників із київських і галицьких хуторян, із центральних та східних сільгосптехніків, на жаль, ставлення змінилося на «хрін вам на півдні, а не українську ідею», що й демонструє тріумф Партії регіонів та інших наймитів Москви на півдні навіть серед колись ліберально налаштованої інтелігенції. І Москва з її кремлядями та пропагандою тут ні до чого. Жоден ворог більше не нашкодить за свого дурня!» Цей неприйнятий для південного сходу провінційно-малоросійський менталітет найяскравіше продемонстрував президент Леонід Кравчук, коли на перемовинах із Росією щодо розподілу Чорноморського флоту сказав: «Да зачєм нам флот? Нам би флотішко!» Росіяни зраділи і майже нічого Україні не віддали. Україна потребує докорінної економічної, політичної, соціальної і культурної модернізації і лише через таку модернізацію Схід і Захід порозуміються.
Тільки спільні великі справи сформують єдину українську націю «від Сяну до Дону» – цій максимі, схоже, просто немає альтернативи.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Значно кращими є перспективи щодо сформування спільного образу українського майбутнього, спільних уявлень про можливу ідеальну Україну, про ту мету, якої всім українцям треба прагнути. Звісно, це також вимагатиме рішучого розриву з багатьма усталеними впродовж 18 років національними реаліями країни, зокрема з планово-олігархічним характером політики і економіки. Це потребуватиме визначних політичних постатей, а не тих жалюгідних мавпочок, що обсіли всі гілки українського політичного дерева. Україні конче потрібні керівники, що мислили б не провінційно-егоїстичними дріб’язковими категоріями (це справжня біда української політики!), а національними і глобальними.
Схід і Захід: конкуренція патріотизмів чи відмінність, що потребує синтезу?
У момент його найбільших успіхів національно-демократичний Народний Рух України ніяк не міг подолати невидиму межу між двома частинами держави. Рухівська модель українського патріотизму непогано спрацювала на заході та в центрі України, але чомусь не викликала співчуття і розуміння на південному сході країни. Орієнтація на княже і козацьке минуле, героїка визвольних змагань не знаходили за межами західно-центрального регіону належного відгуку. І це при тому, що за всіма опитуваннями, мешканці південного сходу (понад 60%) люблять Україну та готові боронити її зі зброєю в руках. У чому же річ? У тому, що патріотизм індустріальних регіонів об’єктивно є дещо іншим, зорієнтованим не стільки на минуле, скільки на сучасне і прийдешнє. Люди цього українського краю виховані індустріально-технологічними реаліями і тому не можуть обмежувати свій національний сентимент вишиванкою, бандурою та козацькою шаблею. Їхній патріотизм вимагає справді великої й сильної держави, великої економічно, технологічно, політично тощо. Колись на цьому південно-східному менталітеті намагався спекулювати одіозний Дмитро Корчинський, що розповсюджував там летючки такого змісту: «Ви звикли жити у великій державі? Ми зробимо Україну великою!»
Власне кажучи, відмінність цього менталітету від рухівських ідеологам колись дуже яскраво продемонстрували Михайло Драгоманов і Дмитро Донцов. Як відомо, Драгоманов написав пісню, де були слова: «Гей, українець просить немного…» Донцов добряче з Драгоманова познущався, заявивши, що, по-перше, «не просить, а вимагає і не «немного», а все і негайно…» Хоч як це парадоксально, але ментальність південного сходу ближча до Донцова, ніж до Драгоманова. Південний Схід значно чутливіший до нехай навіть малих, але реальних справ, ніж до зворушливих патріотичних промов про «мову калинову», «рідну неньку» і таке інше.
У цьому регіоні не вірять у патріотизм уряду, незважаючи на псевдо українські шати Юлії Тимошенко та виконання перед масами вітань «Слава Україні« та «Героям слава», коли та ж таки Тимошенко фінансово майже знищила національне військо. Люди південного сходу хочуть той патріотизм помацати у вигляді найкращого в Європі українського літака, найкращого танка, найкращого корабля тощо. Серце південного східняка радісно і патріотично стукає, коли він бачить найбільшій у світі літак «Мрія», і то є український літак! Коли він бачить суперсучасний танк «Оплот», знає, що той танк виготовлено на харківському заводі (хоча завдяки тій таки «над патріотичній» Юлії Тимошенко українське військо має кошти на придбане аж... одного такого дива національного танкобудівництва. Саме ці витвори передових технологій можуть об’єднати південного східняка з рештою України, а не «ставок, млинок і вишневенький садок», хоча й це дуже важлива частина української ментальності й мешканці південного сходу до того також не глухі, але у вільній від основної роботи час. Народний Рух мав дати цьому регіону українські національні форми вселюдського економічного, науково-технологічного і соціального поступу, модернізації, але не спромігся. Він настирливо намагався просунути туди те, що добре спрацювало на теренах Заходу і Центру.
Між тим, якби в севастопольській бухті раптом з’явився потужний ракетний крейсер «Україна», що гниє на корабельні Миколаєва в стані 95% готовності, це справило б враження більше, ніж тисячі інших акцій, бо люди б побачили й переконалися, що Україна – то є поважна держава, що здатна не лише декларувати, але й робити великі речі. Для населення, приміром, Севастополя і Криму саме технічний стан Військово-Морський Сил України є найважливішим індикатором життєдіяльності України як націй і держави, про це не можна забувати, плануючи оборону і безпекову політику на півдні.
Південний схід дуже цінує реальні справи і силу. Він не сприймає слабкості, політичної імпотенції, словесної діареї тощо. Сила і впевненість в собі – це те, чого він так прагне і чого не бачить у виконанні офіційного Києва, де недолугість і боягузтво рекламують як демократію і політичну відповідальність. Якби український військовий флот завдав нищівного удару по інфраструктурі сомалійських піратів, що регулярно захоплюють у заручники українських громадян, то це б викликало на півдні та сході справжній вибух українського патріотизму. А от чимало «чеснот» ялових, хоча й україномовних київських та львівських політиків викликають на цих теренах лише огиду.
Розчарований патріотизм південного сходу
Люди цього регіону менш схильні пробачити бездарність й егоїстичність керівної верхівки, що женуть державу в глухий кут. Хоча на початку 1990-х років там також буяв великий ентузіазм і бажання розбудовувати одну з провідних країн Європи. Автор цих рядків у журналі «Український тиждень» отримав дуже характерний відгук від читача своєї статті, що була присвячена ситуації в Криму. Читач є мешканцем міста Миколаєва і працював на кораблебудівному заводі. Ось що він написав: «Який був ентузіазм тоді, в 1992-му! Російськомовні інженери збирали консиліуми, палко сперечалися, як перекласти на мову той чи інший термін. А після державних керівників із київських і галицьких хуторян, із центральних та східних сільгосптехніків, на жаль, ставлення змінилося на «хрін вам на півдні, а не українську ідею», що й демонструє тріумф Партії регіонів та інших наймитів Москви на півдні навіть серед колись ліберально налаштованої інтелігенції. І Москва з її кремлядями та пропагандою тут ні до чого. Жоден ворог більше не нашкодить за свого дурня!» Цей неприйнятий для південного сходу провінційно-малоросійський менталітет найяскравіше продемонстрував президент Леонід Кравчук, коли на перемовинах із Росією щодо розподілу Чорноморського флоту сказав: «Да зачєм нам флот? Нам би флотішко!» Росіяни зраділи і майже нічого Україні не віддали. Україна потребує докорінної економічної, політичної, соціальної і культурної модернізації і лише через таку модернізацію Схід і Захід порозуміються.
Тільки спільні великі справи сформують єдину українську націю «від Сяну до Дону» – цій максимі, схоже, просто немає альтернативи.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
