Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 05:30

Лев Гудков

Москва – Соціальні трансформації пострадянських спільнот супроводжуються помітним напруженням у структурі колективної ідентичності. Про це свідчить посилення масового інтересу до минулого, спроби вкотре відповісти на питання: «Хто ми?», «Звідки наші біди?», «Чим ми можемо гордитись, і що, навпаки, викликає сором?».

Соціологічні дослідження показують стійкий ріст попиту на історичну літературу, пов’язану з національним минулим, чи це масова белетристика, чи документальна проза, чи мемуари.

Відповіддю на це запитання є передусім поява великої кількості істориків-любителів та різноманітні версії «істинних подій», «розгадок історії». Виникають нові національні міфи та легенди, котрі підтверджують давність та славу того чи іншого народу. Предметом гордості є воєнні перемоги в минулому та велич держави, а соромляться переважно хронічної бідності, невлаштованого життя, грубої вдачі, свавілля влади, затурканості населення «великої країни».

За право «правильно» інтерпретувати минуле конкурують найрізноманітніші політичні сили та групи – від партії влади до церкви. Академічна наука в Росії, незважаючи на значні досягнення останніми роками, не в змозі задовольнити суспільний голод на інтерпретацію минулого та раціоналізувати розуміння тої ситуації, де опинились пострадянські країни після краху комунізму. Вона надто залежна від держави, а тому, щоб зберегти простір своєї професійної роботи, намагається здаватись аполітичною і всіма силами дистанціюється від актуальних оцінок подій та публічних інтерпретацій минулого. Однак проблема залишається. Сьогодні в російському суспільстві немає тих впливових інтелектуальних еліт та моральних авторитетів, думки котрих могли б вплинути на масове розуміння історії. Суспільство, попри увесь свій інтерес до історії, ціпеніє перед фатальністю того, що відбувається.

Створення Комісії при Президенті Росії для протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, що викликала досить негативну реакцію російської громадськості, виглядає досить послідовним кроком нинішньої кремлівської адміністрації, який легко пояснити, якщо взяти до уваги наполегливе прагнення влади до посилення інтелектуального та інформаційного контролю над своїми громадянами, що спостерігається в роки путінського правління. Тут необхідно пригадати не тільки про необхідність цензури стосовно минулого, про яку заявляли чимало російських політиків, а й про критику першими особами держави «неправильних підручників історії», що стимулювали квапливу появу схвалених зверху посібників, примноження помпезних державних ритуалів, парадів та ювілеїв, збільшення кількості телевізійних коміксів за творами Кармазіна – першого творця національно-державних міфів і т.п. Уся ця політтехнологічна суєта навколо історії свідчить про дефіцит легітимності нинішньої політичної системи, особливо відчутної під час передачі влади та загрози кризи, що насувається.

Невдача у спробах модернізувати Росію перетворилась на масове розчарування у реформах, втрату тимчасової перспективи, уявлення про майбутнє, оптимізму та надії на будь-які перспективні зміни, що робить практично неминучим прихід авторитарного лідера та реанімацію належності до «великої держави». (табл.2, характерно, що зниження великодержавної гордості росіян припадає на кризові моменти новітнього часу – в 1999 році, відразу після економічної кризи, в 2004 році після Беслану, під час масових протестів проти монетизації на початку 2005 року):

Авторитаризм як тип соціально-політичних систем потребує традиціоналізму. З ним пов’язаний вибір життєвих стратегій, характерний для масової адаптації до змін – пасивне виживання, а не співучасть у політиці, не солідарна активність громадянського суспільства. Невіра в те, що життя може бути влаштоване інакше, ніж у радянському суспільстві, паралізує будь-які політичні дії, свідченням цього може бути практичне скасування російського парламентаризму та багатопартійності.

Мова йде не про масовий ентузіазм, нову ідеологію, мілітаризм, котрі супроводжують встановлення тоталітарних режимів, цього нема і, певно, вже не може бути. Але деісторизація чи міфологізація масової свідомості сприяє появі патерналізму. Збереження образу мудрої влади, що стоїть над суспільством, яка втілює традиції великої держави, не має на увазі якихось механізмів контролю над собою, а значить, звільняє її від відповідальності перед населенням. Супутнім феноменом цієї політики можна вважати придушення відкритої конкуренції груп та інститутів, політичних сил (встановлення образу суспільства як сім’ї), з однієї сторони, та девальвація приватного, специфічного існування, автономних цінностей будь-якої підсистеми суспільства.

Найбільш відверто та цинічно про це висловився один із кремлівських політологів Леонід Поляков: «Я бачу мету навчання у школі <…> у тому, щоб вивчати історію не для того, щоб її пам’ятати, а для того, щоб її забувати. <…> Викладання історії має чітко орієнтуватися на результат, котрий я називаю розуміючим забуттям. … [Таке] вивчення історії у школі в певний період життя молодої людини позбавляє його чи її необхідності оглядатись назад, необхідності ставити питання про вину батьків, вину предків, вину нації, тому що у цьому випадку ми неминуче провокуємо загострену, хворобливу увагу саме до національної історії. <…> Ми породжуємо масу індивідів із хворою, кровоточивою пам’яттю і цим самим провокуємо створення агресивних образів у національній історії».

Слухаючи такі виступи, не можна не здивуватись кривій російської інтелігенції, що проголосила «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», котра зачитувалась айтматовським романом про манкуртів та вичерпала себе тихим пристосуванням до нової влади.

Результатом являється те, що найбільш помітна частина громадян, відповідаючи на питання про те, хто має відповідати за злочини сталінського часу, кажуть: «ніхто», і краще їх забути, оскільки розібратись із цим неможливо. Немає позиції «моральних авторитетів», від імені котрих могла б бути висловлена думка про минуле. Існують стійкі кореляції між невдачею демократичних і ринкових реформ у Росії та підйомом неотрадиціоналізму, поширенням компенсаторного націоналізму, загальним спротивом будь-яким намаганням раціоналізації минулого. Подібні настрої можна висловити однією фразою: не варто розгрібати минуле, краще всього забути про цей час, залишити у спокої й забутті катів та їхніх жертв, потрібно жити далі. Саме ці установки стали однією з найважливіших складових нинішнього путінського авторитаризму.

(Москва – Прага – Київ)

Лев Гудков – один із провідних російських соціологів, директор Аналітичного центру Юрія Левади (Левада-Центру) в Москві, головний редактор російського соціологічного журналу «Вісник громадської думки» («Вестник общественного мнения»).

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG