Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 09:31

Київ – Початковий етап Другої світової війни, крім усього іншого, наочно засвідчив ті тенденції, які яскраво виявили себе пізніше: розпорошеність українців по різних, нерідко ворожих одна одній, арміях і намагання тих чи інших держав використати український фактор у своїх інтересах. Водночас він виявив й інше: прагнення українських політиків, інтелектуалів та військовиків – причому таких, котрі належали до різних угруповань і були громадянами різних держав, – використати воєнну кризу для того, щоб домогтися більших прав для української спільноти, реальної автономії, а то й незалежності всієї України чи бодай її значної частини.

Видається, що такі прагнення як з позицій сьогодення, так і з огляду на тодішні норми міжнародного права аж ніяк не можуть бути розцінені як «зловмисний сепаратизм» чи «злочинний підрив тилу воюючої сторони». Адже номінально українці навіть після поразки національної революції на початку 1920-х років здобули права на національно-територіальну автономію як на Наддніпрянщині, так і на Галичині і Закарпатті. Радянська Україна навіть певний час, до ствердження особистої диктатури Сталіна, цією автономією користувалася, внаслідок чого і виник феномен «розстріляного Відродження». Надання автономії Східній Галичині (тобто землям на схід від Сяну) було умовою визнання її за Польщею з боку Антанта. Але польська влада не виконала свою обіцянку і проводила політику полонізації краю. Так само політичні еліти Закарпаття 1919 року погодилися на включення до складу Чехословацької Республіки на умовах національно-територіальної автономії регіону, але це було виконано тільки восени 1938 року, під тиском нових геополітичних обставин.

Іншими словами, наприкінці 1930-х років ішлося про нереалізовані правові акти, які мали надати українцям по різні боки державних кордонів ширші чи вужчі, але реальні можливості створення чи/та розвитку своїх національно-територіальних автономій. Натомість спроба реалізації цих прав – у формі державності Карпатської України – зустріла активне неприйняття з боку всіх провідних геополітичних гравців того часу (хоча на певному етапі ця ініціатива мала позірну підтримку з боку нацистської Німеччини, яка розігрувала тоді антипольську й антирадянську карти). Поразка Карпатської України відвернула чимало українських націоналістів різного ґатунку від орієнтації на Німеччину, проте не на всіх і не повністю.

Під біло-червоними прапорами

Українці у складі Війська Польського вступили у війну вранці 1 вересня 1939 року. Йшлося не просто про вояків армії чужої держави, чи то найманців, чи то мобілізованих, а про цілком свідому настанову переважної більшості з них. Адже парламентські партії Західної України підтримували курс уряду Польщі на опір нацистам – як із принципових міркувань, так і сподіваючись, що після війни українці отримають щонайменше обіцяну їм автономію. А українські бійці польської армії якраз в основному і були виборцями цих партій, насамперед найвпливовішої з них на Галичині – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Схожу позицію посідала і впливова на Волині Українська соціалістично-радикальна партія.

Відтак 2 вересня 1939 року голова УНДО та Української парламентської репрезентації віце-маршалок Сейму Василь Мудрий на парламентському засіданні сейму зазначив: «Разом з усім громадянством українці виконають обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави». Мобілізація до Війська Польського на теренах Галичини та Волині пройшла загалом організовано. Проте швидко стало зрозуміло, що на полі бою польська армія, хоча й чинить запеклий опір, але зазнає тяжкої поразки, отже, питання автономії Галичини за згоди Варшави розв’язане не буде. Тому настрої в українському середовищі почали змінюватися. Тим більше, що польська служба безпеки у ті дні розгорнула справжнє полювання за українською інтелігенцією, тотально підозрюючи її в антидержавних настроях.

А 10 вересня 1939 року польське командування дало наказ на загальний відступ, щоб вивести війська з-під німецького удару. Воно не знало (і ніхто ще не знав), що за умов, коли противник використовує тактику бліцкригу, прориваючи лінію фронту і сміливо кидаючи в глибокий прорив танкові й механізовані дивізії та корпуси, такий «вихід з-під удару» майже неминуче обертається катастрофою. 17 вересня до всіх проблем додався раптовий удар Червоної армії у тил Війську Польському. Уряд Польщі полишив територію держави і наказав уцілілим військам пробиватися до Румунії та Литви.

За тих обставин значна частина українців-вояків відчула себе вільними від обов’язків перед Польською державою і доклала зусиль, щоб повернутися додому (так само, до речі, зробила і значна частина вояків-поляків). Чимало було українців і серед тих, хто потрапив до нацистського (700 тисяч жовнірів) і радянського (450 тисяч) полону. Частину з них випустили, частину (з числа взятих у полон Червоною армією) відправили до сибірських таборів ҐУЛАҐу, а затим – насамперед щоб вирватися із таборів – зголосилася до польської армії генерала Андерса, яка формувалася в СРСР. Кожен восьмий у складі цієї більш, ніж 100-тисячної армії, яка полишила Радянський Союз і потім воювала на території Італії аж до початку травня 1945 року, був українцем. Воювали українці і в інших польських формуваннях на Західному фронті, а після закінчення війни чимало з них вирішило повернутися до України – тим більше, що практично всі вони мали ті чи інші бойові нагороди. Уряд СРСР підтвердив готовність прийняти цих жовнірів, – і відправив їх (багато кого вже вдруге) до Сибіру.

«Гарматне м’ясо» світової революції

У всі часи українці були не просто «гарматним м’ясом» Червоної армії, а її чи не найкращим «гарматним м’ясом». Ворошилов, Тимошенко, Москаленко, Малиновський, Кошовий, Кулик, Гречко, Єременко, Якубовський – список українців-маршалів Радянського Союзу немалий. Але не збереглося свідчень, щоб хтось із них, крім Семена Тимошенка, виявляв публічно повагу до української мови і культури. Та й серед генералітету таких було небагато, як, скажімо, перший і єдиний нарком оборони УРСР Василь Герасименко.

Та головне – служба в Червоній армії й захист інтересів СРСР зі зброєю в руках не були справою особистого політичного вибору підрадянських українців. Ті галичани і волиняни, що не хотіли захищати Польську державу (а такі були серед членства ОУН), мали змогу тим чи іншим легальним способом ухилятися від призову (а офіцери – подати у відставку), в крайньому разі – виїхати за кордон. Вони відносно вільно обирали своїх політичних лідерів, яким довіряли і думка яких могла у критичних ситуаціях стати вирішальною для загалу. Нічого такого в СРСР не було. Ба більше: як засвідчують документи НКВД і партійних органів, опрацьовані та опубліковані істориком Владиславом Гриневичем, чимале число рядового і командного складу Червоної армії та компартійного апарату у 1939 році було достатньо критично налаштоване до сталінської політики, проте публічно висловити свою позицію вони не могли, відставка ж командира за різкого зростання чисельності Червоної армії навіть теоретично була неможлива.

Таким чином, попри гучні заяви радянської пропаганди, ніякого високого бойового духу у Червоної армії не було. Тільки незначна частина командирів та бійців була справді фанатично віддана Сталіну та ВКП(б) і мало хто вмів належним чином використовувати сучасну бойову техніку. У вересні 1939 року червоноармійці буквально «задавили» польські частини за рахунок раптовості та значної кількісної переваги – але при цьому під час стрімких маршів танкові корпуси відставали від кавалерії... А от через кілька місяців повторити «польський бліцкриг» у війні з Фінляндією Червоній армії не вдалося. Наразившись на спротив чисельно значно меншої, але патріотично налаштованої і добре підготовленої фінської армії, радянські війська не зуміли прорвати укріплену «Лінію Манергейма» і змушені були підтягнути всі можливі резерви, в тому числі до 300 тисяч червоноармійців і командирів із України. При цьому впадає в око достатньо значне дезертирство – так, у 44-й Київській стрілецькій дивізії під час перекидання з Галичини на фінський фронт дезертирувало близько одного відсотка її особового складу, що засвідчувало собою небажання українців воювати за цілі кремлівського режиму. Тільки велика перевага у силах – 1:4, а на вирішальних напрямках – 1:8 дала змогу Червоній армії досягнути успіху і прорвати фінський фронт. Так само ця армія здобула й більшість своїх перемог під час радянсько-німецької війни.

Та не можна сказати, що українці воювали в Червоній армії погано – правда, десь з кінця 1942 року, коли Сталін задіяв чинник українського радянського патріотизму, а нацистська окупаційна політика наочно показала всі свої «принади». Тож сталося так, що 2 вересня 1945 року, коли на борту американського лінкора «Міссурі» відбулась церемонія підписання Акта про капітуляцію Японії, від імені СРСР підпис під документом поставив представник радянського Верховного головнокомандування 40-літній генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко – один із небагатьох воєначальників Червоній армії, які не цуралися рідної мови та культури.

Під гаслом «Воля народам, воля людині!»

І, нарешті, була ще одна українська воєнна сила, яка також заявила про себе у вересні 1939 року. Йдеться про Організацію українських націоналістів. Ця впливова радикальна підпільна структура не визнавала законність польського володіння Західною Україною і вела проти польської влади боротьбу всіма доступними засобами, включаючи збройні. Ще за 10 років до війни ОУН встановила контакт із німецькими спецслужбами як природними союзниками у боротьбі проти спецслужб Польщі та СРСР. Ці контакти збереглися і за часів нацистів, тим більше, що йшлося про армійську розвідку – Абвер. Його очільником був адмірал Вільгельм Канарис, принциповий противник нацизму і більшовизму, який вів свою власну гру, спрямовану на усунення Гітлера від влади (забігаючи вперед, слід сказати, що ця гра закінчилася арештом і стратою Канариса на початку квітня 1945 року). Підтримка українських націоналістів, як виглядає, була однією з важливих складових цієї гри.

У грудні 1938 року під егідою Абверу був сформований військовий підрозділ із числа українців-добровольців під командуванням полковника Романа Сушка. Чисельність цього «легіону Сушка», як він напівофіційно звався, за різними даними становила від 200 до 600 осіб. Керівництво Абверу не стало використовувати цей легіон в операціях, мету яких накреслив 12 вересня 1939 року особисто Гітлер: щоб українські націоналісти дезорганізували польський тил, знищуючи поляків та євреїв і спалюючи їхні помешкання. Та свідчень такої діяльності «Легіону Сушка» немає, хоча після 12 вересня він і був висунутий із тилу на передову і дійшов аж до Самбора.

А 10 вересня (тобто до настанов німецького командування і з іншою метою) у Дрогобичі, Стрию, Бориславі та інших містах Галичини відбулися збройні виступи бойовиків ОУН проти польської адміністрації, але захопити якесь місто і проголосити відновлення Української держави не вдалося. Напади боївок ОУН на польські частини та владні інституції тривали й далі: загалом було роззброєно 3600 польських військовиків та поліцейських, захоплено до 8000 одиниць стрілецької зброї. Але нічого схожого за масштабом на дії ОУН та УПА після 1942 року тоді ще не було; частина західних українців ще сподівалася на повернення польської влади і на справедливі жести з її боку, частина захоплено зустрічала «совітів», бо ж це йдуть свої брати-українці, а інша частина просто перечікувала скрутні часи. Але дуже скоро терор НКВД та незгода емігрантського уряду Польщі бодай декларативно проголосити автономію Галичини (а потім і добре відома політика нацистів щодо «унтерменшів») довели західним українцям (власне, і не тільки західним), що сподіватися варто лише на себе, на свої сили. І вже 1940 року було висунуте гасло «Воля народам, воля людині!», під яким діяли ті, хто в часи Другої світової війни прагнули зі зброєю в руках здобути незалежність України.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG