Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 15:56

Український середній клас: від виникнення до радянських часів


Київ – Традиційно середнім класом у західній соціології й політичній науці вважався прошарок між найманим робітництвом і вищими суспільними стратами. Термін у близькому до сьогоднішнього значенні вперше з’явився у 1843 році, коли Джеймз Борроу повів мову про «середній клас, крамарів і майстрів».

Від робітників, на думку науковців, середній клас відрізняється родом занять, рівнем доходів та рівнем освіти. Від вищих суспільних страт – більшою практичністю, більшою моральною цілеспрямованістю, тобто іншим етосом, і необхідністю заробляти на існування (цим середній клас ще у ХІХ столітті відрізнявся від рантьє, у яких ця потреба була відсутня, а відтак не існувало й потреби у високій професійній кваліфікації).

Класичний середній клас асоціюється з метафорою «білих комірців», тоді як робітництво – із «синіми комірцями». За останні десятиліття критерії належності до середнього класу (чи середніх верств суспільства) істотно змінилися, але у нас мова йде про другу половину ХІХ – першу половину ХХ століть на українських землях і про класичні українські середні верстви.

Від «третього стану» до носія національних інтересів

Західноєвропейський середній клас здобував собі «місце під сонцем» не лише завдяки рівню освіченості, професіоналізму та працелюбству. Він ствердився як вагома суспільна сила ще й завдяки своїй політичній активності, здатності захищати свої корпоративні інтереси через політичну боротьбу, а коли треба – то й зі зброєю в руках.

У добу європейських революцій кінця XVIII – першої половини ХІХ століття середній клас виокремився з аморфного «третього стану», куди входили також наймані працівники, селяни, банкіри, промисловці тощо. З одного боку, середній клас вів активну боротьбу проти аристократичних привілеїв і проти засилля скоробагатьків, з іншого боку – стримував екстремізм міських і сільських низів, люмпен-пролетаріату.

Україна не була у цьому плані винятком, хоча розвиток середнього класу тут мав помітну специфіку, особливо на землях, що входили до Російської імперії. У силу самодержавно-станового характеру організації суспільного життя в останній середній клас там формувався у латентній, прихованій формі, не маючи змоги виявити свої власні інтереси, з частини купецтва, ремісництва, дрібнопомісного спадкового і жалуваного дворянства та – на українських теренах – із частини козацького стану й особисто вільних селян-однодворців.

На підавстрійській Україні в силу відсталості її соціально-економічного розвитку власне український середній клас до останніх десятиліть ХІХ століття був украй нечисленним, хоча й встиг взяти участь у революційних подіях 1848–49 років.

Достатньо численним і політично активним середній клас Російської імперії стає у другій половині ХІХ століття з появою явища «різночинців», покликаного до життя істотним прискоренням економічних процесів. Це були вихідці з різних прошарків населення (духовенства, купецтва, міщанства, дрібного чиновництва і дворянства, вільного селянства тощо), чия основна праця ґрунтувалася на певному, досить високому рівні освіченості (загальна вища та спеціальна технічна чи учительська освіта). Саме за участі різночинців розпочинається українофільський і зокрема громадівський рух, саме вони становлять значну частину революційного народництва. А далі, на зламі ХІХ і ХХ століть, виразно устійнюється власне український середній клас, представники якого після 1905 року, після початку політичних реформ в імперії, стають читачами газети «Рада», учасниками численних провінційних «Просвіт» та активістами кооперативного руху.

Паралельні процеси відбуваються на Галичині і Буковині, де внаслідок ширших політичних свобод (від 1907 року в імперії Габсбургів діє загальне виборче право) представники середніх верств населення стають лідерами змагань місцевого українства за свої права.

У цей час відбувається структуризація всередині самого середнього класу: його «горішню» частину становлять чиновники губернського та повітового масштабу, професура вишів та частина осіб «вільних професій»: інженерів, юристів, лікарів, газетярів. До «нижчих груп» середнього класу входили викладачі гімназій, техніки (тоді це слово звучало серйозно), власники крамниць, майстри-ремісники, агрономи, кооператори тощо. Одне слово, середній клас став реальністю.

При цьому ступінь економічної та особистісної незалежності представників середнього класу був достатньо високим. Скажімо, дореволюційний київський професор міг зі своєї зарплати у 300–350 рублів відкласти за рік півтисячі й поїхати разом з усією сім’єю на місяць до Італії чи Єгипту; ба більше, у разі звільнення з роботи «за неблагонадійність, яка знайшла свій вираз в українофільстві» (а саме з таким формулюванням утратив місце в Одеському, тоді Новоросійському, університеті Ілля Мечников) можна було або піти працювати у приватний навчальний заклад (які почали з’являтися в Російській імперії в останні десятиліття її існування), а чи виїхати на роботу за кордон (що, власне, Ілля Мечников і зробив, ставши в результаті першим українським лауреатом Нобелівської премії).

І ще один приклад: на початку ХХ століття Леся Українка писала своїм рідним: віддавши до друку статтю у петербурзькому науково-популярному журналі й одержавши гонорар, вона може кілька місяців не дбати про гроші і віддатися поезії, чи то залишившись у Києві, чи то поїхавши за кордон.

Те, про що писала Леся Українка – можливість мати достатній вільний час, – виглядає важливим для характеристики всього середнього класу і передусім такої його складової, як люди інтелектуальної, розумової праці.

Справді: сьогодні дослідники визначають два головні позаекономічні критерії належності до середнього класу: самовдосконалення, самонавчання, постійне самочинне підвищення кваліфікації – і наявність вільного часу, тобто основи здатності індивіда діяти як громадянин.

Вільний час – це не просто позаробочі години; час стає для людини реально вільним, коли вона не задіяна у повсякденні проблеми, коли нема суб’єктивно-психологічного напруження внаслідок нерозв’язуваності цих проблем. Це поняття означає не стільки час, вільний від роботи чи хатнього клопоту, скільки час, вільний від турбот про забезпечення власного добробуту та суспільного статусу, отже, такий час, у який можна вийти за межі щоденних соціальних ролей і займатися тим, що зветься приватним і громадським життям.

Звичайно, у Російській та Австро-Угорській імперії розвиток українського середнього класу відбувався з певними труднощами, проте це все ж був розвиток, рух уперед. Істотні проблеми виникли під час і опісля Першої світової війни.

Програна війна з більшовизмом

Чотири роки війни, одним із головних театрів бойових дій якої стала Україна, фізично винищили і духовно травмували значну частину представників середнього класу. З іншого боку, побувавши на фронті і відчувши повною мірою несправедливість війни за чужі інтереси та гнилість імперського устрою, члени середнього класу, особливо його нижніх прошарків, помітно активізувалися в політичному сенсі.

Знаний російський письменник, киянин Михаїл Булґаков, якому був геть чужий український сантимент, зауважив у романі «Біла гвардія» про провінційні міста і містечка Наддніпрянщини, які стали опорою національного руху: «І в цих же містечках народні вчителі, фельдшери, однодворці, українські семінаристи, що волею долі стали прапорщиками, здоровенні сини бджолярів, штабс-капітани з українськими прізвищами… – всі розмовляють українською мовою, всі люблять Україну чарівну, омріяну, без панів, без офіцерів-москалів…»

Одне слово, нижчий (а частково й вищий – бо ким були Грушевський чи Єфремов?) середній клас став опорою і рушієм Національної революції 1917–21 років на території колишньої Російської імперії. Частина ж представників середнього класу у критичній ситуації 1919–20 років перейшла на бік «червоних», оформивши собі на якийсь час «політичний дах» у вигляді партії «боротьбистів».

За радянської влади український середній клас проіснував до початку 1930-х років, хоча вже без можливості виявляти політичну активність і захищати свої інтереси. Цьому сприяли НЕП і політика «українізації», які були неможливі без опори на статечного сільського господаря, на потужну мережу кооперативів (які здебільшого залишилися ще з дорадянських часів), без використання інженерів, техніків, агрономів, учителів та викладачів вишів. Ба більше: навіть київський цех майстрів-ювелірів (заснований у XVI столітті) проіснував до 1930 року.

Та ситуація змінилася і докорінно. Роки ҐУЛАҐу та цілеспрямованого винищення всіх, хто робив крок уліво, крок управо без команди, далися взнаки: «старий» середній клас був знищений – основна маса фізично, залишки – морально.

На його місце прийшов новий, радянський, тепер уже квазісередній клас. Він помітно відрізнявся від свого попередника не стільки за рівнем статків, скільки за рівнем свободи. Ба, навіть номенклатурний чиновник, котрий «вертів» своїм районом, граючи там роль царя і бога, у сенсі свободи вибору і свободи пересування значно поступався й адвокатові царських (чи цісарських, якщо йдеться про Галичину) часів, і своєму сучасникові поза межами СРСР – якомусь заштатному ріелтеру чи менеджерові супермаркету.

На Галичині та Волині (частково – на Буковині та Закарпатті, де українство було менш розвинене і більш злиденне) український середній клас, власне, розвивався таким же способом, як і у всій тодішній Європі, відчуваючи на собі тодішні економічні й політичні проблеми, помножені на несприятливе ставлення польської (відповідно, румунської і меншою мірою чеської) влади до всього українського.

Із середнього класу вийшло чимало активістів та лідерів національного руху – і в його ліберальному і соціалістичному сегментах, і в націонал-демократичному і радикально-націоналістичному; скажімо, майбутній головний командир Української повстанської армії інженер Роман Шухевич у другій половині 1930-х років заснував успішний рекламний кооператив «Фама», а екс-прем’єр ЗУНР правник Кость Левицький очолював дирекцію «Центробанку».

Український середній клас західних земель спіткала та сама доля, що і на Наддніпрянщині, за винятком того, що невелика частина його представників – і на батьківщині, і в еміграції – дожила до відновлення незалежності України 1991 року і до початку формування нового середнього класу.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG