Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 10:09

Київ – Село в Україні як було, так і залишається початком самої України. Змінюючись у часах, село відроджується після кожної війни, повені чи революції, відпускає одних своїх дітей у світи, а інших – тримає тим невидимим, але міцним корінням, про яке кажуть: «серцем приросло». Українська провінція сьогодні віддалена від світу модернізованого, урбанізованого в основному просторами. Зближують місто й село дороги, але вони ще не такі досконалі, як могли б бути в 21 столітті, зважаючи на технічний та інший прогрес.

Віддаляють село від міста і брак інвестицій, і наявність бездоріжжя, яке особливо помітне в часи осінньо-зимово-весняної негоди. Проте тут живуть мільйони українців. І принаймні половині з них провінційність уже не так пекуче дошкуляє, бо й самі ознаки провінційності мімікрують.

Якщо придивитися пильніше, то українське село стрімко втрачає вчорашні ознаки провінційності в одних місцинах і так само стрімко набуває цих ознак – в інших. У західній частині країни села, розміщені неподалік центральних трас і доріг, мало чим відрізняються від міст-супутників столиці: тут багато новобудов, старі будинки відремонтовані, розвинена інфраструктура, сполучення з містами й іншими селами налагоджене, у багатьох селах є доступ до інтернету, мобільного зв’язку та інших благ цивілізації.

Відразу слід нагадати, що «інвестують» у ці села переважно їхні мешканці – заробітчани. Ще до проголошення незалежності країни в такі села вкладали зароблені кошти «сезонники» – ті, хто їздив на сезонні роботи в інші області України, головним чином у південні. Потім популярними стали заробітки в сибірських снігах і болотах, на газовидобувних родовищах. Українців «вербували» й цілими чартерними рейсами вивозили на роботу в Новий Уренгой, Тюмень, Тазовськ. Згодом почали масово їхати на роботу до Польщі, Німеччини, Чехії, Італії, Португалії та інших країн. «Сезонниками» були переважно чоловіки, поодинокі жінки зрідка влаштовувалися при «бригаді» чоловіків кухарками. Але з часом усе змінилось – і з західноукраїнських сіл виїхали шукати заробітку так багато жінок, що в окремих селах залишились тільки чоловіки, діти і непрацездатні жінки похилого віку.

Серед масово розбудованих багатих і чепурних західноукраїнських сіл, де один-два автомобілі при хаті й навіть басейн – уже не розкіш, а потреба, – трапляються і бідніші, але не менш охайні – з розкішними городами і садами, квітниками при оселях, новими крамницями і школами, своїми поліклініками і Будинками культури, відбудованими і зведеними новими храмами.

Але чим далі від західних теренів, тим більше сіл з ознаками запустіння – похилені паркани, небілені стіни, почорнілі від часу дахи, зачучверілі садочки. Таких сіл уже багато на Рівненщині, Житомирщині.

А Київщина вражає контрастами. Тут є села, як знана на всю Україну Ковалівка й подібні, де життя мало чим відрізняється від столичного – і за прожитковим рівнем, і за всіма іншими ознаками. Натомість є села, розташовані не так і далеко від центру, проте вони мало відрізняються від українських сіл зразка позаминулого століття. Тут мешкають літні пенсіонери та їхні малі внучата, а все працездатне населення шукає долі в містах і містечках неподалік або й у Києві.

Якщо таке напівпокинуте село приглянеться інвесторам і вони швиденько та дешево скуплять тут землю під забудову й зведуть -надцяте «котеджне містечко», то село почне помалу змінюватися – в кращий бік. Але останнім часом інвесторів усе менше, а набудованих і незаселених «котеджних райських містечок» вже надмір. У зв’язку з кризою вони лишаються незаселеними.

На Черкащині разючі контрасти іноді поділяють села сусідні. Як знамениту на цілий світ Шевченківку, до якої добре заасфальтованою (тільки перед цим селом і в ньому) дорогою в «шевченківські дні» їдуть екскурсанти, туристи й українське чиновництво та письменство, та сусіднє Демкове – загублене в полях всього за 5 кілометрів. Із багатьма покинутими оселями, занехаяними подвір’ями, де крізь шпарини в похилених воротах росте бузкове віття, це село в буквальному розумінні слова «відрізане» від світу. А колись давнє Демкове полишило в історії глибокий слід – тут вирували події в часи визвольних змагань Богдана Хмельницького, а про життя мешканців цього села писали українські класики у своїх тоді голосних, а нині забутих творах.

Причини «поділу» сіл на вдатні й не дуже, успішні й занедбані, європейського зразка і здичавілі, перспективні й покинуті – відомі: економічні та інші. Однак чи можна пояснювати лише економікою зникнення на Чернігівщині трьох десятків сіл за останні два десятки літ?

«…Неначе писанка село». І – неначе пекло

Розквітлі навесні сади, солов’їне тьохкання, роси на травах, парне молоко, свіжі яйця й екологічно чисті інші продукти – м’ясо, сало, овочі, фрукти – ще окреслюють присутність на землі «українського раю» – села, про яке Тарас Шевченко писав: «Село на нашій Україні – неначе писанка село». Але писана краса українських сіл, із левадами і зарибненими ставками, прозорістю річкових вод і пахощами свіжоспеченого хліба й безліччю інших атрибутів «сільського раю», губиться під лавиною проблем, яка перманентно накриває села.

Головні з цих проблем – безробіття, брак якісного (або й будь-якого) медичного обслуговування, нестача вчителів для сільських шкіл, погане обладнання класів, жалюгідний стан бібліотек і бібліотечної справи, отруєні відходами тощо «прозорі» води, відсутність у переважній більшості сіл газу, а у великій їхній кількості – навіть електрики. Є й безліч інших проблем, які мало хвилюють нинішню владу, як мало хвилювали вчорашню і позавчорашню.

Щодо бібліотек, то щойно цими днями Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко пообіцяла з 1 жовтня підвищити на 50 відсотків заробітну платню працівникам бібліотек. Це – суттєва допомога для тисяч бібліотечних трударів, яким в останні роки в сільських бібліотеках зарплату видавали іноді «натур-продуктом» – олією, оцтом, гречаною крупою та консервами.

Можливо, увага до проблем бібліотечного сектору змінить сумну статистику: за останні кілька років кількість бібліотек в Україні скоротилася. Якщо у 2001 році таких закладів усіх форм власності було 21 тисяча 980, то тепер їх 19 тисяч 990, а публічних бібліотек зменшилося за ці ж роки на всі 2 тисячі – з 20 тисяч 300 до 18 тисяч 300. Сільські бібліотеки сьогодні майже не наповнюються новими книгами. Зрештою, загальноукраїнський бібліотечний фонд теж суттєво скоротився – з 296 мільйонів 330 тисяч книг у 2001 році до 285 мільйонів 700 тисяч сьогодні. Ця печальна тенденція до скорочення йде в парі з книговидавництвом – бо коли у 1995 році на душу населення видавалося 2,8 книги, то на початку нинішнього – 1,2.

Щодо «екологічно чистих» продуктів, вод тощо, то загалом це вже міф. Хоч в Україні ще (точніше, вже) існують «неорані перелоги», справді багато мальовничих куточків, яких мало торкнулася цивілізація, проте екологічно чистих продуктів тут обмаль. Почасти тому, що води й землі давно отруєні – і тими отрутохімікатами, які використовувалися ще в пам’ятні радянські часи, і продуктами діяльності давніх і нових підприємств. Україна ще не цілком оговталася від Чорнобильської катастрофи. У всіх без винятку її областях іще існують склади з простроченими пестицидами, які тільки нещодавно взялися утилізувати – за межами країни.

Час від часу в ЗМІ з’являються повідомлення про чергові отруєння – дітей і дорослих, із невідомих причин, які роками з’ясовуються. Мешканці українських сіл не перестають поповнювати гірку статистику захворюваності різними різновидами раку, імунної системи тощо.

«Прозорі» води часто несуть у собі вбивчу отруту. Так було кілька разів із другою за величиною водною артерією країни – Дністром, у якому після «випадкових» викидів стоків окремих підприємств на Івано-Франківщині вода випрозорилася до краю – все живе у ній зникло, а береги ще довго були встелені мертвою рибою.

До задавнених проблем долучатимуться нові

Однією з нових і «сподіваних», себто передбачуваних, проблем, яку доведеться розв’язувати селу, стане дотримання Закону «Про безпеку і якість харчових продуктів». Зміни до цього Закону набувають чинності з 1 січня 2010 року, а ухвалені вони у зв’язку з вступом України до СОТ. Поки що майже 50 відсотків м’яса в Україні виробляють приватні селянські господарства. Так само високий відсоток в цьому плані виробництва молока, яке потрапляє з подвір’їв на молокозаводи.

На організованих і стихійних ринках, іноді просто побіля автошляхів і на зупинках по всій Україні сьогодні можна купити яйця, м’ясо, сало, молоко, сметану, сир, масло, гриби, ягоди, овочі, фрукти, ковбасу та смалець і взагалі все, що вирощують чи виробляють на своїх господарствах селяни. Ціни тут не зашкалюють: якщо в Києві кілограм м’яса продають по 80–100 гривень за кілограм, то на підступах до Києва на таких базарчиках – по 50, а ще далі від столиці – по 35, 30 і за ще нижчою ціною. Цим користуються перекупники, але то інша тема.

Тимчасом, згідно з вимогою СОТ, Україна повинна з 1 січня наступного року закрити всі свої ринки для торговців м’ясними і молочними продуктами. Як будуть виходити з цієї «халепи» (у зв’язку з неготовністю держави чимось їм зарадити) українські селяни, поки що не відомо.

Правда, відомо, що існує проект про відтермінування дії згаданої вимоги, але проект може так і лишитися проектом. Натомість існує реальна загроза того, що всі прийдешні перипетії навколо втілення в життя Закону «Про безпеку і якість харчових продуктів» ляжуть на плечі селян, як це відбувається завжди. Бо ж за час від ухвалення цього Закону (в 2005 році) держава ще не зробила нічого конкретного, щоб впровадження його в життя не застало селян зненацька.

А поки що від Карпат і до Чорного й Азовського морів селяни ще продають і картоплю відрами, і помідори ящиками, і кавуни центнерами, і м’ясо, і молоко. А на шляху між столицею та Кримом є унікальні села, в яких торгують домашніми пиріжками з м’ясом і сиром, шашликами та іншими наїдками, і ніхто тут не питає про якісь сертифікати. Зупиняються цілі шереги автомобілів, і голодні мандрівники (кафе й ресторанів на цьому шляху – одиниці на тисячу кілометрів) з радістю «налітають» на «екологічно чистий продукт». За десятиліття існування таких «торгових точок» ніхто не отруївся, а слава про ці «смачні» села вже сягнула й всюдисущого інтернету, де форумчани обмінюються враженнями і порадами…

Вибір села на майбутніх виборах

Українське село виживає за рахунок своєї предвічної працьовитості, такого ж давнього – вже в крові, – оптимізму та віри в те, що «все так не буде».

Кожного разу нові вибори – президентські, парламентські чи до місцевих Рад – сколихують села, розбуркують новими мріями і перспективами. Та після виборів обіцянки провести газ так і лишаються обіцянками, якщо самі селяни не оплатять долучення до цього блага цивілізації своїми трудовими гривнями. Так і з обіцянками «відкрити лікарні», «побудувати дитсадок» і так далі. Не варто й згадувати, які надії покладали селяни на «помаранчеву революцію», як ішли і їхали на Майдан, якою вірою світилися їхні очі.

Сьогодні, коли нові президентські вибори вже не за горами, українське село ще не вирішило, кому віддасть свої голоси. Ті вирахувані 35 відсотків «проти всіх», які передбачають політологи на майбутніх виборах, можуть змінитися – в бік зменшення чи збільшення цієї цифри.

Але селяни в більшості своїй «проти всіх» не голосуватимуть. В умовах, коли їм доводиться переходити на далекий від цивілізації спосіб ведення натурального господарювання, щоб вижити, селяни голосуватимуть здебільшого емоційно.

І їхні голоси ще можна завоювати, тому цікаво буде згодом довідатися, хто ж саме з кандидатів це зробить. Зрештою, це вже не складно передбачити.

(Київ – Прага)

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG