Доступність посилання

ТОП новини
17 Жовтень 2018, Київ 21:59

Міфи сталінської доби живуть. І перемагають?


Київ – Найцікавіші і найважливіші сторінки радянської історії у минулі десятиліття були не просто сфальшовані, а й надійно сховані від широкого загалу за допомогою всіх потужностей карально-репресивної та ідеологічної машин. Та й сьогодні ці сторінки залишаються не надто відомими йому – чи ми візьмемо щедре фінансування більшовицької революції німецьким генштабом, чи роль «корисних ідіотів» (як їх звав Ленін) із числа західних великих промисловців та фінансистів у побудові сталінського військово-промислового комплексу, чи союзні відносини комуністів із нацистами у 1939-41 роках. Воно й не дивно: правда історії руйнувала самі основи радянської ідеології, тому цю правду заміщали міфами, а для цього у разі потреби забороняли навіть певні твори Маркса та Леніна чи вилучали з бібліотек річні підшивки газети «Правда».

Тож досі мільйони українських громадян щиро вірять у те, що найбільшими антифашистами всіх часів та народів були товариш Сталін і його соратники, що всі гріхи співпраці з нацистами лежать на Британії та Америці, а аж ніяк не на Радянському Союзі, що, зрештою, СРСР був невинною жертвою у тій війні, яка у шкільних підручниках за часів президентства Віктора Ющенка знову стала зватися «Великою Вітчизняною»...

Війна з гітлеризмом – тяжкий злочин. Так вважав радянський уряд

Якраз 70 років тому, в останній день жовтня 1939 року голова Раднаркому (тобто уряду) СРСР В’ячеслав Молотов, який чверть століття був не просто другою людиною в радянському керівництві, а й свого роду alter ego Йосифа Сталіна, виступив на позачерговій сесії радянського «парламенту» із доповіддю, яку потім тривалий час ховали не тільки від широкого загалу, а й від науковців та (навіть!) рядових членів ЦК. Адже в ній надто багато речей було названо своїми іменами, без звичайної облудної більшовицької «новомови». Схоже, Кремль 70-х років тому цілком щиро вважав: дні західних демократій пораховані й можна відверто говорити про ненависних більшовикам «англо-французьких плутократів» майже у тих самих висловах, що й нацисти, з якими щойно уклали дві угоди про дружбу й поділ Європи.

Ця програмна промова просто-таки вимагає її цитувати й коментувати (а часом і коментарів непотрібно – настільки відверто говорив глава уряду СРСР). Отож найважливіші моменти доповіді В’ячеслава Молотова на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 року.

«З часу укладання 23 серпня радянсько-німецької угоди про ненапад був покладений край ненормальним відносинам, що існували впродовж ряду років між Радянським Союзом і Німеччиною, – заявив Молотов на самому початку доповіді. – На зміну ворожнечі, що всіляко підігрівалася з боку деяких європейських держав, прийшло зближення і встановлення дружніх відносин між СРСР і Німеччиною. Подальше покращення цих нових, хороших відносин знайшло свій вираз у німецько-радянській угоді про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, підписаному 28 вересня у Москві».

Варто уважно вчитатися і вдуматися у сказане alter ego Сталіна: ворожі відносини більшовицької і нацистської держав – це, виявляється, були ненормальні відносини, які до того ж, як випливає із виступу Молотова, не були пов’язані із самою суттю двох режимів, а всіляко розпалювалися різними демократами; а от дружні відносини нацистського Берліна та більшовицької Москви – це добре, це нормально, це правильно.

Ну, а про те, що угода про дружбу була підписана під час боїв проти Польщі (спільних) та Франції (тут діяли тільки німецькі війська) і знаменувала під оглядом традицій міжнародного права маніфестацію союзницьких стосунків між двома режимами, й говорити не доводиться...

Але от що цікаво: «ненормальність» відносин між Німеччиною та СРСР у середині 1930-х була досить дивною. Скажімо, у той час на радянських промислових підприємствах працювали 1719 фахівців (конструкторів, інженерів, техніків) із Німеччини, 871 – із Австрії і тільки 308 – зі США, тоді як 1931 року, коли ці підприємства тільки почали будуватися, а Гітлер був тільки опозиційним лідером, американців було 172 особи, німців – 146, австрійців – 13. При цьому абсолютна більшість зарубіжних фахівців не була комуністами чи соціал-демократами; йшлося про кваліфікований персонал без огляду на його політичні погляди. Цікаві тенденції, чи не так?

Ясна річ, у доповіді В’ячеслав Молотов чимало розводився (продовжуючи лінію офіційних заяв радянського уряду впродовж вересня-жовтня 1939 року) про німецьку миролюбність, на противагу войовничості держав Заходу: «...Уряди Англії та Франції, однак, не хочуть припинення війни і відновлення миру, а шукають нове виправдання для продовження війни проти Німеччини...» Ну, а наступний пасаж заслуговує на включення до всіх – і не лише українських, російських, білоруських чи польських – підручників історії: «...Англійський уряд оголосив, що начебто для нього метою війни проти Німеччини є, не більше і не менше, як «знищення гітлеризму». Виходить, що англійські, а разом із ними французькі прибічники війни оголосили Німеччині щось на взірець «ідеологічної війни», що нагадує старі релігійні війни… Але ці війни були в часи середньовіччя. Чи не до цих часів середньовіччя, до часів релігійних війн, марновірства і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії та Франції? Але такого роду війни не мають жодного виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку ідеологію, можна визнавати чи заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина розуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим прапором боротьби за «демократію».

Чи потрібні тут коментарі? Під оглядом цієї промови вся сталінська «Велика Вітчизняна війна» – це суцільний злочин, який не має жодного виправдання. І рядові учасники цієї війни – якісь тупоголові середньовічні ландскнехти...

Націлившись на нові загарбання, СРСР боровся з імперіалізмом янкі

У доповіді Молотов чимало говорить про сусідні з СРСР країни. На адресу щойно загарбаної та поділеної двома червонопрапорними режимами Польської держави у нього звучить майже лайка: «Правлячі кола Польщі немало хизувалися «міцністю» своєї держави і «могутністю» своєї армії. Однак виявилося достатньо короткого удару по Польщі зі сторони спершу німецької армії, а потім – Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальської угоди, що жило за рахунок гноблення непольських національностей». Звичайно, міжвоєнна Польща була мачухою для українців чи білорусів; але ж вона не влаштовувала їм розкуркулення, голодоморів та 37-го року, а концтабір у Березі Картузькій, за всієї своєї непривабливості, виглядав дилетантством у порівнянні з машиною ҐУЛАҐу...

Ще один шедевр більшовицької казуїстики – це розмірковування Молотова про країні Балтії, яким, виявляється, Радянський Союз – друг, товариш і брат:

«...Досвід двох минулих десятиліть розвитку дружніх радянсько-естонських, радянсько-латвійських і радянсько-литовських відносин створив сприятливі передумови для подальшого зміцнення політичних і всіляких інших відносин СРСР з прибалтійськими сусідами. Це показали й останні дипломатичні переговори з представниками Естонії, Латвії і Литви, і ті угоди, які були підписані в Москві, в результаті цих переговорів... Внаслідок особливого географічного розташування цих країн, що є свого роду підступами до СРСР, особливо зі сторони Балтійського моря, ці пакти надають Радянському Союзу можливість мати військово-морські бази й аеродроми у певних пунктах Естонії і Латвії, а щодо Литви встановлюють спільний з Радянським Союзом захист литовського кордону... Особливий характер вказаних пактів взаємодопомоги зовсім не означає якого-небудь втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії і Литви, як це намагаються зобразити деякі органи закордонного преси. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету держав, що їх підписали, і принцип невтручання у справи іншої держави... Ми... заявляємо, що базграння про радянизацію прибалтійських країн вигідне тільки нашим спільним ворогам і всіляким антирадянським провокаторам».

Менш, ніж за рік ця «балаканина» стане реальністю, і всі побачать, чого варте слово Кремля про недоторканність суверенітету тих невеликих держав, з якими він підписує начебто рівноправні партнерські угоди. Всі побачать, але далеко не всі захочуть зрозуміти побачене і зробити належні висновки...

Щодо Фінляндії брехня ще цинічніша: рішення про воєнну операцію вже ухвалене, а Молотов говорить, що «ми готові йти назустріч Фінляндії в тих питаннях, у яких вона особливо зацікавлена...» А тим часом Червона армія розгортається на фінському кордоні для походу на Гельсінкі.

Говорить голова Раднаркому та нарком закордонних справ СРСР і про відносини з Туреччиною, які різко загострилися за останній рік:

«Про зміст цих переговорів пишуть за кордоном всіляку небувальщину. Одні стверджують, що СРСР начебто вимагав передачі районів Ардагану й Карсу. Скажемо від себе, що це – суцільні вигадка і брехня. Інші стверджують, що СРСР вимагав начебто зміни міжнародної конвенції, укладеної в Монтре, і переважних прав для СРСР у питанні про протоки. Це – теж вигадка і брехня».

Мине рік, Молотов поїде в Берлін до Гітлера і там порушуватиме саме ці питання, які зараз він називає «суцільною вигадкою і брехнею». Ба більше: йтиметься і про військово-морські бази СРСР у Туреччині, про контроль за протоками з Чорного у Середземне море. Але Туреччині пощастить: два диктатори не дійдуть щодо неї згоди; і пізніше, коли Сталін вимагатиме від Рузвельта та Черчілля владарювання у Туреччині, йому цього не дозволять.

І, нарешті, ледь не пацифістський фінальний акорд доповіді із засудженням імперіалізму. Ясна річ, не власного і не німецького, а американського:

«...Наша країна, як країна нейтральна, не зацікавлена в розпалюванні війни, вживе всіх заходів для того, щоб зробити війну менш руйнівною, послабити її і пришвидшити її закінчення в інтересах миру. З точки зору такої перспективи рішення американського уряду про скасування заборони (ембарго) на вивезення зброї у воюючі країни викликає законні сумніви. Та хіба може існувати сумнів, що це рішення буде мати своїм результатом не послаблення війни і не наближення кінця війни, а навпаки – посилення, загострення і затяжку війни».

Очевидно, саме щоб наблизити кінець війни, СРСР буде восени 1940 року постачати бомби великого калібру (яких у Німеччині було обмаль) для бомбардувальників Люфтваффе, які бомбитимуть великі міста Британії. А поки що «нейтральний» СРСР, який щойно приєднав після походу Червоної армії на Захід території з населенням понад 13 мільйонів осіб і готується «визволяти» все нові і нові народи, засуджує тих, хто продає (не роздає безплатно – продає за гроші, закону про ленд-ліз ще немає!) зброю жертвам агресії, щоб вони могли себе боронити. Мине півтора роки – і Кремль заспіває зовсім інші пісні, і, як не парадоксально, багато хто на Заході йому повірить. Але не всі – бо пам’ятатимуть сказані на весь світ слова Молотова.

Отож знайомство навіть із однією правдивою сторінкою радянської історії може допомогти розвіяти ті чи інші соціальні міфи, що понині побутують в українському загалі. Жаль тільки, що розвіюванням цих міфів займаються поодинокі ентузіасти, тоді як їхнім зміцненням та примноженням – потужна державна машина Російської Федерації вкупі з сучасними неосталіністами.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG