Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 19:29

День великої жовтневої контрреволюції


У ніч із 24 на 25 жовтня 1917 року за юліанським, себто з 7 на 8 листопада за чинним у світі григоріанським календарем у Петрограді, тодішній столиці Російської республіки, стався державний переворот. Спираючись на багнети частини солдатів столичного гарнізону, на моряків Балтійського флоту і на групи озброєних робітників, до влади, скинувши тимчасовий уряд Керенського, прийшов інший тимчасовий уряд – Леніна і Троцького. Головним завданням для себе новий уряд поставив початок мирних переговорів країн Антанти з Центральними державами задля якнайшвидшого закінчення світової війни та скликання обраних на багатопартійній основі Всеросійських Установчих зборів для ухвалення Конституції та створення демократичної владної системи у Російській державі.

Досить швидко, за кілька місяців, влада нового уряду поширилася на ¾ території Російської республіки, майже ніхто не зумів учинити цій владі ефективну протидію. Її міжнародні ініціативи – щодо загального миру, щодо справедливого суспільного устрою, щодо негайної реалізації права націй на самовизначення – викликали знаний резонанс у світі. Ціла низка західних інтелектуалів висловилася на підтримку нового російського уряду, і навіть президент США Вудро Вільсон вельми схвально поставився до прогресивних гасел петроградської влади. І хіба що Вінстон Черчілль та ще дехто з перших днів існування уряду Леніна-Троцького відзначив, що відтепер ідеться про страхітливу загрозу для народів Російської республіки і для всього світу.

Подальші події наочно засвідчили, хто мав рацію, – втім, ленінські апологети донині вважають події у ніч із 7 на 8 листопада апофеозом світової історії і ніякі раціональні аргументи на їхні вірування не впливають. Проте для тих, хто здатен на осмислення уроків історії, не зайве буде позирнути на тодішні події неупередженим поглядом, щоб зробити певні висновки для сьогодення.

Імперія: нерозв’язані суперечності

Російська імперія на початку ХХ століття вочевидь запізнювалася з модернізацією суспільних процесів у порівнянні з Європою, відтак швидкий розвиток промислової індустрії та великотоварного виробництва зерна мало корелювали із соціально-політичними трансформаціями. На заваді таким трансформаціям стояло чимало чинників, найпершим серед яких було російське самодержавство. До 1905 року партійно-політична та профспілкова активність перебували під забороною, навіть зародків парламентаризму не існувало, національне життя народів імперії розвивалося напівлегально, а громадянське суспільство змушене було постійно демонструвати свою вірнопідданість престолу, що суперечить самій сутності цього суспільства. Тож не дивно, що, з одного боку, фактом стало масове прагнення до побудови справедливого суспільства, з іншого боку, це прагнення набуло відверто плебейського, ультрареволюційного характеру, особливо на промислових територіях зі скупченням напівпролетарських мас, традиційна етика яких уже була поруйнована, а нова, громадянська, у силу наведених причин ще не виробилася.

Проте політичні сили, орієнтовані на еволюційні, але рішучі реформи, все одно намагалися вплинути на владу і на суспільні маси. Революційний вибух 1905 року і змушений відступ самодержавства давав надію на перехід Російської імперії до «нормальної» європейської конституційної монархії з громадянськими свободами та самоврядними національними автономіями. Обрана 1907 року друга Державна дума складалася переважно з селян-трудовиків, конституційних демократів, поміркованих соціал-демократів, народних соціалістів та інших прихильників швидких, але еволюційних демократичних реформ. Існував у цій Думі й потужний Український депутатський клуб, який підготував, зокрема, законопроект про автономію України. Всі ці реформи могли бути підперті реальними структурами «знизу» – земствами, кооперацією (особливо потужною на Наддніпрянщині), товариствами взаємодопомоги. Власне, і значна частина респектабельних підприємців була готова до змін і своїми зусиллями вже робила, що могла: у ті часи серед них було прийнято витрачати чистий дохід, що залишився після всіх виплат, приблизно трьома рівними частинами: на розвиток виробництва, на особисте споживання власної сім’ї та на благодійність у всіх її формах. Радикальні ж політичні сили, як-от більшовики, есери, анархісти у той час не одержали істотної підтримки в суспільстві, зазнавши поразки у своїх намаганнях розпалити полум’я громадянської війни.

Та на початку літа 1907 року царська влада (імператор Микола ІІ та прем’єр Столипін) вчинила державний переворот, розігнавши другу Думу й видавши новий виборчий закон, який закріплював домінування у наступній Державній думі найбільш відданих престолу суспільних верств і зводячи до мінімуму представництво у ній національних спільнот. Відтак шанси на еволюційну трансформацію Російської імперії надовго були зруйновані. Та невідомо, чи стали б домінувати у суспільно-політичному просторі радикальні партії, якби не Перша світова війна. Вона завдала тяжкої шкоди самим підвалинам європейської цивілізації й істотно революціонізувала суспільні настрої навіть у країнах розвиненої парламентської демократії. Що ж стосується Росії, то фактом стала руйнація значної частини ще не усталених структур громадянського суспільства й витіснення розважливих підприємців на маргінес грошовитими нуворишами, які розбагатіли на воєнних поставках. А мільйони людей, забраних із глухих сіл і маленьких містечок до війська, були навчені тільки одному: вбивати. І, ясна річ, у воєнний час національні та класові суперечності дедалі більше загострювалися, ситуація напружувалася.

Більшовизм: фантом свободи

Російська демократична революція вибухнула на початку весни 1917 року несподівано для всіх політичних суб’єктів усередині імперії і поза нею. Це був стихійний процес справжньої народної самодіяльності, як у Петрограді, так і на національних околицях держави. Досить сказати, що за місяць до початку революції Ленін, який перебував на еміграції у Швейцарії, публічно висловив сумнів, що політики його покоління (тобто 40-50-літні) доживуть до революції в Росії. Проте саме радикальні російські політики швидше за інших перебудувалися і виявилися готовими «осідлати» революцію.

Власне, під якими гаслами йшли до влади більшовики та їхні союзники під час «жовтневого перевороту» 1917 року (саме так називали тодішні події і Ленін, і Троцький, і Сталін)? Які політичні засади одержали підтримку з боку достатньої для перемоги частини політично активних громадян? Звернімося до партійної програми. Встановлення демократичної республіки, свобода слова, зібрань, політичної діяльності і віровизнань, впровадження 8-годинного робочого дня, досягнення повної рівноправності націй, включно із їхнім правом на самовизначення, знищення решток кріпацтва на селі шляхом конфіскації всієї поміщицької землі – ось що було у цій програмі. Ну, а вже в перспективі – встановлення соціалістичного ладу. До цього під час війни додалися вимоги негайного встановлення миру між воюючими блоками та соціалізації всіх земель із справедливим їхнім перерозподілом, впровадження робітничого контролю на виробництві і федералізації Російської республіки. Не дивно, що така загалом демократична програма знайшла досить широку підтримку в кризовій ситуації; не дивно, що були підтримані і радикальні засоби її впровадження – мільйони людей під час війни звикли хапатися за зброю як за універсальний інструмент розв’язання всіх проблем. Ба більше: успіхові більшовиків сприяло ще й те, що вони розгорнули шалену агітацію проти тимчасового уряду Керенського зі звинуваченням того у прагненні зірвати вибори до Установчих зборів і саботувати скликання цього давно омріяного російською громадськістю найвищого владного органу.

А от далі, використавши масове прагнення встановити соціальну республіку, де діяв би принцип «хто не працює, той не їсть», і не було б надто багатих і надто злиденних, більшовики так швидко, як тільки змогли, кардинально змінили програмні засади, відкинули «облуду парламентської демократії» (Ленін), запровадили тотальний терор проти всіх опонентів і розпочали побудову всесвітньої утопії абсолютно досконалого суспільства. Цілком імовірно, що їхні лідери були щирими у прагненні за кілька років досягнути «царства свободи», створити рай на землі; але також цілком щиро для цієї мети вони були готовими принести в жертву 9/10 населення колишньої Російської імперії, придушити всі громадянські свободи, поневолити щойно відроджені нації, ба більше – істотно «почистити» власні лави від інакодумців та ненадійних «інтелігентиків». Отож «тимчасовий» уряд Леніна-Троцького якось непомітно перетворився на постійний, Установчі збори були зібрані, але наступного дня розігнані, робітничі демонстрації на підтримку цих зборів – розстріляні, а програма партії – ретельно переписана, щоб навіть згадка про демократичні свободи із неї зникла. Згодом справа дійшла і до таких державних актів, як указ президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 року (номінально «мирний» час) «Про перехід на 8-годинний робочий день, на семиденний робочий тиждень* і про заборону самовільного залишання робітниками і службовцями підприємств та установ», за яким заборонявся перехід із підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу терміном понад 20 хвилин тягнуло за собою кримінальну відповідальність (зазвичай п’ять років ҐУЛАҐу). Який там уже 8-годинний робочий день і свобода політичної та профспілкової діяльності...

Іншими словами, у ніч із 7 на 8 листопада 1917 році у Петрограді перемогла контрреволюція; був силою розігнаний соціалістичний уряд Керенського, а за місяць почалася агресія проти Української Народної Республіки, на чолі якої перебував також соціалістичний уряд. Отож більшовицький переворот насправді був антисоціалістичним, спрямованим проти демократичного соціалізму в його європейському розумінні – з різними формами власності, опорою на кооперацію, на робітничі союзи, профспілки і селянські спілки, на багатопартійність і загальне виборче право. Натомість ствердилася деспотія, вельми схожа на те, що було в давніх азійських імперіях; здавалося, колесо історії («червоне колесо», за Олександром Солженіциним) покотилося у зворотному напрямі, і прямі наслідки цього відчутні й донині.

* До цього в СРСР діяв «революційний календар»: із 1929-го по 1931 рік була так звана «п’ятиденка» – чотири робочих дні, п’ятий вихідний; потім – «шестиденка» – п'ять робочих, шостий вихідний; перехід на семиденний робочий тиждень означав повернення до традиційного календаря, коли вихідним днем ставала неділя; втім, нерідко й вона оголошувалася робочим днем «у зв'язку з виробничими потребами».

(Київ –Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG