Відповідь на це запитання наче самозрозуміла, і її в один голос дає переважна більшість політиків – не має значення, з опозиції чи з проурядової коаліції: приватна власність більш ефективна, приватник завжди виграє у порівнянні з державою.
Але в такому разі постає інше, не менш елементарне запитання: якщо наразі в Україні лише близько 1/5 власності є державною (а сюди входять, скажімо, залізниці, порти, аеродроми, нафтопроводи та інші стратегічні комунікації), а вся інша перебуває в руках ефективних власників, то чого ж такою великою є глибина фінансово-економічної кризи, яка зачепила передусім приватний сектор? Чому саме в приватному секторі відбувся безпрецедентний вивіз капіталу за межі країни? Чому цілу низку системотворчих приватних банків зараз змушена рятувати держава, тоді як власники цих банків заповзято їх руйнували, пускаючись у напівлегальні фінансові ґендлі?
І, зрештою, чому в усьому світі зараз відчутно зросла роль держави в економіці, що, зокрема, зафіксував підсумковий документ саміту «Групи двадцяти» у Піттсбургу?
Ба більше: новочасна епідемія грипу A/H1N1 підтвердила, що держава в особі українських органів охорони здоров’я є корумпованим і неоперативним власником (згадаймо лишень епопею з закупівлею противірусного препарату «Таміфлю» за бюджетні гроші, – з великим запізненням і за завищеною у кілька разів ціною); але ж приватний аптечний бізнес узагалі виявився геть неготовим до епідемії, спромігшись тільки втридорога продавати марлеві пов’язки, тобто показав, що є менш ефективним навіть за державний сектор!
Власне, і до кризи сам факт наявності масового ефективного власника в Україні викликав великі сумніви, адже свідчень того, що цей власник є вкрай неефективним, стільки, що їх якось незручно й наводити – від у кілька разів більшого за європейський показника витрат енергоносіїв на продукування одиниці ВВП до «прихватизації» родючих ґрунтів із виведенням їх із сільськогосподарського обігу для реалізації забаганок скоробагатьків, від неспроможності (чи небажання) бізнесу налагодити видобуток власних вуглеводневих видів палива в потрібних країні обсягах до нераціональної витрати води (бодай і оплаченої) індивідуальними споживачами.
Отож, не претендуючи на остаточність і вичерпну повноту розгляду питання, варто звернути увагу на деякі «больові точки» українського сьогодення, пов’язані з проблемою ефективного власника.
Приватна власність – не панацея
Як уже було сказано, розв’язання проблеми ефективного власника нерідко ототожнюють із проведенням тотальної приватизації, бо, мовляв, ефективний власник – це синонім приватного власника. До цього додаються твердження, що тільки ринок забезпечує ефективне виробництво; що тільки приватна власність ефективна в ринкових умовах; що первинне накопичення капіталу завжди відбувалося і має відбуватися по-хижацьки, отже, слід забути минуле, визнати всю власність, якими б шляхами вона не була придбана, і виходити з того, що власники капіталу як такі в принципі і є основними носіями демократичних перетворень та ефективного (в тому числі і вкрай потрібного за нинішніх умов екологічно ефективного) господарювання.
Але, якщо відволіктися від магії слів «приватна власність» та «ринок», доведеться визнати, що існує чимало типів ринку, приватної власності та приватних власників. Скажімо, у країнах Африки наразі також панують ринкові відносини, зараз ніхто там, крім Зімбабве, соціалізм не будує, та хіба у цих країнах існує розвинена ринкова економіка, де домінує ефективність? І чому Україна закуповує у вочевидь відсталої в плані приватизації Білорусі автобуси, трактори, взуття, а середня зарплата та пенсія там вищі (при значно нижчих житлово-комунальних тарифах), а не навпаки? Невже все можна списати на відносно дешеві російські енергоносії?
І, нарешті, чому одна з останніх доповідей Римському клубові, підготовлена під керівництвом знаного економіста Ернста фон Вайцзекера, зветься «Межі приватизації»?
Відтак можна зробити попередній висновок, що приватна власність сама по собі – це зовсім не синонім чогось апріорі хорошого і цивілізованого. Ба більше: це не синонім ефективної власності.
У певних випадках ефективною може бути і державна, і громадська (комунальна чи кооперативна) власність. Держава органічно нездатна керувати одночасно всією економікою, але вона цілком здатна тримати під своєю орудою кілька галузей чи великих підприємств, які мають стратегічне, системотворче значення в економіці. А громадська власність ефективна не тоді, коли вона дає чималий прибуток, а коли забезпечує існування цілісної територіальної громади (скажімо, міський транспорт сам по собі може бути збитковим, але без нього місто припинить своє існування).
Втім, коли йдеться про Україну, проблема ефективного власника має ще один вимір. У разі купівлі великим російським капіталом, підконтрольним «кремлівським чекістам», цілих секторів української економіки (від нафтопереробки до зв’язку) – чи буде цей капітал у кризових ситуаціях ефективним, виходячи з українських національних інтересів?
Тим більше, що ефективність навіть великої індустрії навряд чи можна звести до суто гривневого чи доларового виміру. От, скажімо, у Болівії свого часу вкрай неефективні державні мідні копальні були приватизовані; там працювала величезна кількість місцевих індіанців, які постійно страйкували, домагалися підвищення зарплати, тож держава друкувала «порожні» гроші, у країні була висока інфляція. Копальні приватизували, число працівників там скоротилося у кілька разів, вони стали економічно ефективними, інфляція в країні увійшла в прийнятні межі. Але невдовзі звільнені працівники почали вирощувати наркотики (бо ж іншого способу підтримати попередній життєвий рівень не було), відтак додали головного болю і своїй державі, і всій Америці. А щодо загальної макроекономічної ситуації після тамтешніх реформ, то знаний американський економіст Джефрі Сакс, який поклав чимало років на їхнє проведення, змушений був визнати: «Болівія зі злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією».
Тож чи виявився приватний власник у тій ситуації назагал ефективнішим за державного? Якщо брати до уваги тільки конкретні копальні – так. Якщо брати до уваги національну економіку – ні. Зрозуміло, що ефективність копалень слід було підвищити, тільки не так, як це зробили 20 років тому, знайшовши чи створивши ефективного власника, який дбав би про стратегічні інтереси всієї країни, а не лише власні.
Карл Маркс висловив у третьому томі «Капіталу» цікаву думку, яку дружно ігнорували і його апологети, і супротивники: «Історичне призначення капіталу буде виконане тоді, коли, з одного боку, потреби будуть розвинені настільки, що сама додана праця, праця за межами абсолютно необхідного для життя, стане всезагальною потребою, яка випливає з самих індивідуальних потреб людей, і коли, з іншого боку, всезагальне працелюбство… розвинеться як всезагальне надбання нового покоління».
З цього випливає не лише те, що комунізм у Марксовому розумінні взагалі неможливий в осяжний історичний період, а й те, що питання працелюбності торкається і власника засобів виробництва (які треба використовувати оптимально), і власних сил найманого працівника (до яких він мусить ставитися не лише як до особистих набутків, а і як до засобу служіння чомусь більш високому, ніж його персональне ego).
Якщо поєднати цю ідею Маркса з тезою Макса Вебера щодо креативного капіталу, який протистоїть не тільки доринковим формам власності й виробництва, а й авантюрному, суто егоїстичному капіталові, то матимемо в підсумку окреслення ефективного власника: людина чи група людей чи нація в цілому, котра переймається не гонитвою за швидкими грошима коштом злочинів, руйнації довкілля, зменшенням потенціалу своєї країни, – а копіткою працею задля зміни світу, котра не пускає зароблені кошти на власне надспоживання, а інвестує їх у виробництво і соціальну сферу, котра, зрештою, любить свою землю не до глибини душі, а до глибини власної кишені, що є значно важчим.
Формування суспільства ефективних власників
У книзі «Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою», перекладеній українською мовою 10 років тому, такий знавець фінансових ринків, як Джордж Сорос, спеціально зупинився на проблемі, яку він назвав прямо: «Капіталізм проти демократії». Теза Сороса така: зв’язок капіталізму і демократії не прямий, не міцний, не однозначний, а за сучасних обставин нерідко міжнародний капітал воліє мати справу з авторитарними, а не демократичними режимами, бо останні надто піклуються про рядових громадян, тож роблять виробництво не таким прибутковим.
До слів Сороса можна додати, що у будь-якій постколоніальній державі (як-от Україні) капітал можна поділити передусім на два чільні різновиди: компрадорський, який має зиск із експлуатації власної країни в інтересах інших країн, передусім колишньої метрополії, і національний, продуктивний. Тільки другий може бути носієм демократичних настанов та дій, і то не завжди.
Величезні капітали будуються на наркоторгівлі, на світовому ринку наркотиків. Та хіба власники того капіталу є носіями демократії?
Звернімо увагу на висновки Сороса: капітал без демократії вироджується в олігархію і задовольняється диктатурою; а от демократія без розвиненого ринку і продуктивного капіталу вироджується у популістську диктатуру чи анархію.
А на додачу демократія в її сучасному вигляді (загальне виборче право) завойована тяжкою боротьбою найманих працівників і дрібних власників якраз проти великого капіталу.
А далі знову згадаємо знаного німецького соціолога Макса Вебера, котрий вважав, що у Європі протестантська етика стала свого часу первинною основою капіталізму, ґрунтом для створення правових стосунків у суспільстві та системи діяльності ефективних власників.
Але, очевидно, сьогодні має йтися не тільки про власне протестантську етику, а про певні етичні підвалини розвитку цивілізованої та ефективної ринкової економіки.
Тож конституційне положення, що власність зобов’язує, має стати не гучним слоганом, а реальністю. І чим більша така власність, тим більшими є твої зобов’язання перед суспільством. А це, крім усього іншого,, означає, що без ствердження масового ефективного власника неможливе істотне зменшення притаманного Україні одного з найбільших у Європі розриву в доходах між «верхами» і «народними масами». При цьому свій шлях до стану ефективного власника мусять пройти і працедавці, і наймані працівники.
В українському випадку, очевидно, слід за допомогою важелів держави та громадянського суспільства змінювати стандарти бізнесу і політики – щоб зростання індивідуального багатства бізнесменів супроводжувалося загальним збагаченням, а не зубожінням усього суспільства, щоб здобуті кошти йшли не на приватне надспоживання (представницькі авто, розкішні палаци, полювання в Африці), а на так зване виробниче споживання, тобто на розвиток виробництва, на його розширення і модернізацію, щоб капітал був переважно не авантюрним, а креативним, продуктивним.
І навіть якщо при цьому з України втече частина інвесторів, великої трагедії у цьому не буде: піде геть авантюрний капітал, залишиться і міцніше вкоріниться капітал раціональний, продуктивний.
Отож, так чи інакше, урядові (хто б його не очолював у ближчому майбутньому) доведеться думати над тим, як підвести суспільство до закінчення періоду, образно кажучи, каламутної бізнесової води і настання часу тривалих і розважливих виробничих процесів, коли прибутки бізнесменів будуть меншими, але чеснішими і відчутно «капіталістичнішими», тобто витраченими не на особисте споживання скоробагатьків, а на нові інвестиції.
Ефективних власників усіх форм власності Україні або доведеться виховувати, або забути про місце в об’єднаній Європі й стати таким собі парвеню Старого світу.
(Київ – Прага)
Але в такому разі постає інше, не менш елементарне запитання: якщо наразі в Україні лише близько 1/5 власності є державною (а сюди входять, скажімо, залізниці, порти, аеродроми, нафтопроводи та інші стратегічні комунікації), а вся інша перебуває в руках ефективних власників, то чого ж такою великою є глибина фінансово-економічної кризи, яка зачепила передусім приватний сектор? Чому саме в приватному секторі відбувся безпрецедентний вивіз капіталу за межі країни? Чому цілу низку системотворчих приватних банків зараз змушена рятувати держава, тоді як власники цих банків заповзято їх руйнували, пускаючись у напівлегальні фінансові ґендлі?
І, зрештою, чому в усьому світі зараз відчутно зросла роль держави в економіці, що, зокрема, зафіксував підсумковий документ саміту «Групи двадцяти» у Піттсбургу?
Ба більше: новочасна епідемія грипу A/H1N1 підтвердила, що держава в особі українських органів охорони здоров’я є корумпованим і неоперативним власником (згадаймо лишень епопею з закупівлею противірусного препарату «Таміфлю» за бюджетні гроші, – з великим запізненням і за завищеною у кілька разів ціною); але ж приватний аптечний бізнес узагалі виявився геть неготовим до епідемії, спромігшись тільки втридорога продавати марлеві пов’язки, тобто показав, що є менш ефективним навіть за державний сектор!
Власне, і до кризи сам факт наявності масового ефективного власника в Україні викликав великі сумніви, адже свідчень того, що цей власник є вкрай неефективним, стільки, що їх якось незручно й наводити – від у кілька разів більшого за європейський показника витрат енергоносіїв на продукування одиниці ВВП до «прихватизації» родючих ґрунтів із виведенням їх із сільськогосподарського обігу для реалізації забаганок скоробагатьків, від неспроможності (чи небажання) бізнесу налагодити видобуток власних вуглеводневих видів палива в потрібних країні обсягах до нераціональної витрати води (бодай і оплаченої) індивідуальними споживачами.
Отож, не претендуючи на остаточність і вичерпну повноту розгляду питання, варто звернути увагу на деякі «больові точки» українського сьогодення, пов’язані з проблемою ефективного власника.
Приватна власність – не панацея
Як уже було сказано, розв’язання проблеми ефективного власника нерідко ототожнюють із проведенням тотальної приватизації, бо, мовляв, ефективний власник – це синонім приватного власника. До цього додаються твердження, що тільки ринок забезпечує ефективне виробництво; що тільки приватна власність ефективна в ринкових умовах; що первинне накопичення капіталу завжди відбувалося і має відбуватися по-хижацьки, отже, слід забути минуле, визнати всю власність, якими б шляхами вона не була придбана, і виходити з того, що власники капіталу як такі в принципі і є основними носіями демократичних перетворень та ефективного (в тому числі і вкрай потрібного за нинішніх умов екологічно ефективного) господарювання.
Але, якщо відволіктися від магії слів «приватна власність» та «ринок», доведеться визнати, що існує чимало типів ринку, приватної власності та приватних власників. Скажімо, у країнах Африки наразі також панують ринкові відносини, зараз ніхто там, крім Зімбабве, соціалізм не будує, та хіба у цих країнах існує розвинена ринкова економіка, де домінує ефективність? І чому Україна закуповує у вочевидь відсталої в плані приватизації Білорусі автобуси, трактори, взуття, а середня зарплата та пенсія там вищі (при значно нижчих житлово-комунальних тарифах), а не навпаки? Невже все можна списати на відносно дешеві російські енергоносії?
І, нарешті, чому одна з останніх доповідей Римському клубові, підготовлена під керівництвом знаного економіста Ернста фон Вайцзекера, зветься «Межі приватизації»?
Відтак можна зробити попередній висновок, що приватна власність сама по собі – це зовсім не синонім чогось апріорі хорошого і цивілізованого. Ба більше: це не синонім ефективної власності.
У певних випадках ефективною може бути і державна, і громадська (комунальна чи кооперативна) власність. Держава органічно нездатна керувати одночасно всією економікою, але вона цілком здатна тримати під своєю орудою кілька галузей чи великих підприємств, які мають стратегічне, системотворче значення в економіці. А громадська власність ефективна не тоді, коли вона дає чималий прибуток, а коли забезпечує існування цілісної територіальної громади (скажімо, міський транспорт сам по собі може бути збитковим, але без нього місто припинить своє існування).
Втім, коли йдеться про Україну, проблема ефективного власника має ще один вимір. У разі купівлі великим російським капіталом, підконтрольним «кремлівським чекістам», цілих секторів української економіки (від нафтопереробки до зв’язку) – чи буде цей капітал у кризових ситуаціях ефективним, виходячи з українських національних інтересів?
Тим більше, що ефективність навіть великої індустрії навряд чи можна звести до суто гривневого чи доларового виміру. От, скажімо, у Болівії свого часу вкрай неефективні державні мідні копальні були приватизовані; там працювала величезна кількість місцевих індіанців, які постійно страйкували, домагалися підвищення зарплати, тож держава друкувала «порожні» гроші, у країні була висока інфляція. Копальні приватизували, число працівників там скоротилося у кілька разів, вони стали економічно ефективними, інфляція в країні увійшла в прийнятні межі. Але невдовзі звільнені працівники почали вирощувати наркотики (бо ж іншого способу підтримати попередній життєвий рівень не було), відтак додали головного болю і своїй державі, і всій Америці. А щодо загальної макроекономічної ситуації після тамтешніх реформ, то знаний американський економіст Джефрі Сакс, який поклав чимало років на їхнє проведення, змушений був визнати: «Болівія зі злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією».
Тож чи виявився приватний власник у тій ситуації назагал ефективнішим за державного? Якщо брати до уваги тільки конкретні копальні – так. Якщо брати до уваги національну економіку – ні. Зрозуміло, що ефективність копалень слід було підвищити, тільки не так, як це зробили 20 років тому, знайшовши чи створивши ефективного власника, який дбав би про стратегічні інтереси всієї країни, а не лише власні.
Карл Маркс висловив у третьому томі «Капіталу» цікаву думку, яку дружно ігнорували і його апологети, і супротивники: «Історичне призначення капіталу буде виконане тоді, коли, з одного боку, потреби будуть розвинені настільки, що сама додана праця, праця за межами абсолютно необхідного для життя, стане всезагальною потребою, яка випливає з самих індивідуальних потреб людей, і коли, з іншого боку, всезагальне працелюбство… розвинеться як всезагальне надбання нового покоління».
З цього випливає не лише те, що комунізм у Марксовому розумінні взагалі неможливий в осяжний історичний період, а й те, що питання працелюбності торкається і власника засобів виробництва (які треба використовувати оптимально), і власних сил найманого працівника (до яких він мусить ставитися не лише як до особистих набутків, а і як до засобу служіння чомусь більш високому, ніж його персональне ego).
Якщо поєднати цю ідею Маркса з тезою Макса Вебера щодо креативного капіталу, який протистоїть не тільки доринковим формам власності й виробництва, а й авантюрному, суто егоїстичному капіталові, то матимемо в підсумку окреслення ефективного власника: людина чи група людей чи нація в цілому, котра переймається не гонитвою за швидкими грошима коштом злочинів, руйнації довкілля, зменшенням потенціалу своєї країни, – а копіткою працею задля зміни світу, котра не пускає зароблені кошти на власне надспоживання, а інвестує їх у виробництво і соціальну сферу, котра, зрештою, любить свою землю не до глибини душі, а до глибини власної кишені, що є значно важчим.
Формування суспільства ефективних власників
У книзі «Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою», перекладеній українською мовою 10 років тому, такий знавець фінансових ринків, як Джордж Сорос, спеціально зупинився на проблемі, яку він назвав прямо: «Капіталізм проти демократії». Теза Сороса така: зв’язок капіталізму і демократії не прямий, не міцний, не однозначний, а за сучасних обставин нерідко міжнародний капітал воліє мати справу з авторитарними, а не демократичними режимами, бо останні надто піклуються про рядових громадян, тож роблять виробництво не таким прибутковим.
До слів Сороса можна додати, що у будь-якій постколоніальній державі (як-от Україні) капітал можна поділити передусім на два чільні різновиди: компрадорський, який має зиск із експлуатації власної країни в інтересах інших країн, передусім колишньої метрополії, і національний, продуктивний. Тільки другий може бути носієм демократичних настанов та дій, і то не завжди.
Величезні капітали будуються на наркоторгівлі, на світовому ринку наркотиків. Та хіба власники того капіталу є носіями демократії?
Звернімо увагу на висновки Сороса: капітал без демократії вироджується в олігархію і задовольняється диктатурою; а от демократія без розвиненого ринку і продуктивного капіталу вироджується у популістську диктатуру чи анархію.
А на додачу демократія в її сучасному вигляді (загальне виборче право) завойована тяжкою боротьбою найманих працівників і дрібних власників якраз проти великого капіталу.
А далі знову згадаємо знаного німецького соціолога Макса Вебера, котрий вважав, що у Європі протестантська етика стала свого часу первинною основою капіталізму, ґрунтом для створення правових стосунків у суспільстві та системи діяльності ефективних власників.
Але, очевидно, сьогодні має йтися не тільки про власне протестантську етику, а про певні етичні підвалини розвитку цивілізованої та ефективної ринкової економіки.
Тож конституційне положення, що власність зобов’язує, має стати не гучним слоганом, а реальністю. І чим більша така власність, тим більшими є твої зобов’язання перед суспільством. А це, крім усього іншого,, означає, що без ствердження масового ефективного власника неможливе істотне зменшення притаманного Україні одного з найбільших у Європі розриву в доходах між «верхами» і «народними масами». При цьому свій шлях до стану ефективного власника мусять пройти і працедавці, і наймані працівники.
В українському випадку, очевидно, слід за допомогою важелів держави та громадянського суспільства змінювати стандарти бізнесу і політики – щоб зростання індивідуального багатства бізнесменів супроводжувалося загальним збагаченням, а не зубожінням усього суспільства, щоб здобуті кошти йшли не на приватне надспоживання (представницькі авто, розкішні палаци, полювання в Африці), а на так зване виробниче споживання, тобто на розвиток виробництва, на його розширення і модернізацію, щоб капітал був переважно не авантюрним, а креативним, продуктивним.
І навіть якщо при цьому з України втече частина інвесторів, великої трагедії у цьому не буде: піде геть авантюрний капітал, залишиться і міцніше вкоріниться капітал раціональний, продуктивний.
Отож, так чи інакше, урядові (хто б його не очолював у ближчому майбутньому) доведеться думати над тим, як підвести суспільство до закінчення періоду, образно кажучи, каламутної бізнесової води і настання часу тривалих і розважливих виробничих процесів, коли прибутки бізнесменів будуть меншими, але чеснішими і відчутно «капіталістичнішими», тобто витраченими не на особисте споживання скоробагатьків, а на нові інвестиції.
Ефективних власників усіх форм власності Україні або доведеться виховувати, або забути про місце в об’єднаній Європі й стати таким собі парвеню Старого світу.
(Київ – Прага)
