Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 19:35

Львів – В останні дні року замислюєшся над тим, яким він був для тебе, твоєї родини, друзів, що доброго і злого приніс, чим був багатий і цікавий, як змінив тебе і чи змінився світ довкола тебе. Без сумніву, що для людей творчих вдалим є той рік, коли виходять друком їхні літературні доробки і вони оцінені читачем. А для української письменниці Надії Степули 2009 рік був двічі вдалим. Колектив Радіо Свобода цими днями має нагоду привітати свою колегу Надію Степулу з виходом її нової книжки есе «Анабазис». А восени світ побачила поетична збірка Надії «Сім дощів». Її вірші та есеїстка вишукані і образні, глибокі і водночас прості та щирі. Вони такі, як і сама письменниця. Про поезію і прозу, про літературні процеси в Україні, про плани і духовний світ людини – передріздвяна розмова з письменницею і журналістом Надією Степулою.


– Рівно 20 років тому світ побачила твоя перша поетична збірка під назвою «Інше небо». За цей час надруковані 12 поетичних книг. Як змінювалось письменницьке небо Надії Степули?


– Небо щоразу інше, але свого «сьомого неба» я ще не знайшла. Пошук триває. Поезія – то теж проживання певного часу і простору. Людина змінюється , стає іншою, змінюються речі, про які вона пише. І, звісно – як пише. Мабуть, це стосується усіх письменників. Коли вийшла нова книжка, вона потрібна насамперед тобі.

– «Сьомого неба» ти ще не знайшла, а ось «сім дощів» таки так, з огляду, що під такою назвою вийшла твоя поетична збірка.

– Це дуже гарне число, «число Ісуса», щасливе. Мені здається, що назва – це символ. Хоч ніколи не можеш назвати книжку так гарно, як би тобі хотілося. Згодом ці назви видаються не дуже вдалими, але «Сім дощів»... Я просто люблю дощ. Про дощі можна говорити безкінечно, крізь них можна йти, вони тебе наздоганяють – навіть із часів давно минулих. Падає вода з неба, струменить, розбризкується чи розпливається по дорозі, листі, траві, над усім світом – над людськими житлами й над пустельними полями. Дощ затуляє півсвіту і відкриває його, коли відслонюєш собі трішки краєвиду, простору. Дощ – не лише природне явище, а учасник людського виміру життя. Мені хотілося через слово наблизити значення живих дощів – насамперед для мене, а якщо це буде цікаво для читачів, то буду втішена.

«Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю, сивину гарячих скронь…
Та чи всі усе почують? – як росте пісок над морем,
Як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини?»


– Звідки ти береш слова і думки, звідки вони йдуть і коли?


– Коли Бог дасть. Часом щось записую, інколи немає часу, місця, змоги, а потім виявляється, що ти вже не пам’ятаєш якогось рядочка, слова… Пишеться, коли пишеться…

– Який стан переживаєш, коли перед тобою уже написаний вірш?


– Це дивний стан, який нічим не поясниш. Якась гріховна чи ні, але причетність до творення світу, до того, що навколо нас створене самим Господом. Це, вочевидь, притаманне всім людям, які не лише пишуть, а й вишивають, шиють, ліплять, малюють, садять квітку. Життя – акт творчості. Насправді, цей стан неможливо передати словами.

– Люди постійно чимось незадоволені. Падає дощ – зле, сніг – недобре, спека – ще гірше і так далі. Поет відкриває людям інший світ, прекрасний, вічний, чистий. Зірки, яких у місті не видно, краплі дощу, проміння сонця, любов, яка існує. Поезія, яка дарує стільки образів, краси, думок, при цьому відноситься до непопулярного жанру, як кажуть у книгарнях. Чому так?

– Поезія не популярна. Здається, нині вона непомітна й у «вузьких колах» літераторів. Вони знайомляться з книжками один одного на презентаціях і круглих столах. А дещиця, яка потрапляє до крамниць, при накладах до тисячі примірників (більше – рідкість у наш час в Україні), – то якраз ті дві з половиною книжки на одного читача, про які каже статистика. Українська книжка перебуває сьогодні на задвірках і суспільних потреб, і потреб держави, що є ознакою цивілізаційного провалу. Я не згущую барви. Хтось давно вже сказав, що нація, котра не читає, не має майбутнього. В Україні сьогодні, правда, більше популярна російськомовна книжка – принаймні, добре продається. З одного боку, в Росії швидше перекладають новинки літератури з різних країн світу, але привозять сюди не лише такі новинки. Багато й літератури, що є складовою інформаційної війни проти України.

Девальвація слова, культурних і моральних цінностей. Чи не тому в нас так багато «Героїв», чий «героїзм», принаймні в частини суспільства, викликає здивування чи й обурення, безліч орденоносців, уславлених не справами, а хіба орденами… це стосується й літератури, мистецтва, творчих спілок. Зрештою, не існує абсолютних критеріїв оцінювання творчості – будь-чиєї. У всіх часах так було, є і буде. Просто наш час, напевно, нині для багатьох – гіркий і сумний. Та й ми – ті, хто пише іноді вірші, – теж часто гіркі й сумні.

– Чи твої твори перекладають іншими мовами, знаю, що є переклади польською?

– У мене кілька книг вийшло у Польщі, польською, англійською. Є публікації у різноманітних збірниках – латиською, російською, литовською, іншими мовами.

– Спілкуєшся з письменниками інших країн особисто?


– Спілкуюся, хоч іноді переклади з’являються і без такої розкоші. (Щастя, що маємо в нових часах електронний зв’язок). Хтось десь узяв книжку – прочитав, переклав, видав… Так було з першою книгою «Інше небо», перекладеною польською мовою у Радомі в 1999 році. Учасники «Поетичної весни» у Варшаві зробили мені такий «сюрприз». Є мої поезії і в антології сучасної поезії «Достигання в любові», виданій у Польщі в двох томах. У Кракові видав дві мої збірки поет, перекладач і видавець Яцек Кшисіца. Недавно я випадково довідалася, що представлена відомим польським поетом Вальдемаром Михальським, у книзі вибраного «Триптих із зіркою». Можливо, йому справді сподобались вірші. Моя поезія потрапила до нього дивним трибом. Його син Януш, нині, на жаль, покійний, з товариством плавав ріками Польщі, України та Литви, з пізнавальною метою. Коли вони були у моїх краях на Тернопільщині, біля Дністра, у селі Стінка, то розпитували про село, яке стоїть тут із 15 століття, людей, які жили і живуть, і хтось із односельців приніс мою збірку поезії. Цю книжечку Януш поклав на стіл своєму батькові… Така мініатюрна історія одного перекладу.

Сама я теж перекладаю з кількох мов, найбільше таких перекладів – у книзі «За північ у світі». Окремою книжкою видала «Вибрані поезії» Кароля Войтили (Папи Римського Івана-Павла Другого).

– Цього року ти видала ще одну книжку – есеїстику «Анабазис». У передмові відомий письменник Степан Процюк назвав твою есеїстику україноцентричною, медитативною магією, теплими і людяними шкіцами. Це той жанр, який стає популярний в Україні, особливо серед молоді. Чи есеїстика дає більше можливостей щось сказати?

– Есеїстка дає іншу змогу – сказати інакше… Це справді жанр для ширшого кола читачів. Хоч – скінчились ті часи, коли поети збирали стадіони, та не настали такі, щоб стадіони збирали прозаїки чи есеїсти.

– Що варто чекати твоїм прихильникам наступного року?

– «Прихильники» – це надто голосно сказано. Не думаю, що аж так багато читачів мріють побачити нову мою книжку. Роль письменника сьогодні зводиться до того, щоб писати. Ще іноді – ходити на акції протесту, бо книгарню чергову закривають, часом ставати в «живий ланцюг», захищаючи видавництво чи музей від знищення, зрідка виступати на творчих зустрічах чи брати участь у книжковому Форумі… палити свої книги перед Кабінетом Міністрів (була й така «акція») – щоб привернути увагу владців до питань насущних літератури, культури. Шанувальники творчості, як на мене, – поняття вже історичне. Іноді, правда – істеричне. Пригадаймо, як прихильники творчості Олеся Ульяненка боролися нещодавно за зняття заборони з його книжки… Звісно, що мати своїх читачів – мрія кожного письменника. Але… Нема нічого сталого ні під нашим небом, ні під незнаним «сьомим». Навіть до забутих могил українських світочів минулого не часто протоптані стежки вдячних нащадків. Іноді й самих могил уже не відшукати. І тільки вранішні птахи знають, де сховала трава чи камінь тлінний прах скульптора Іоана Георга Пінзеля, наприклад, або в якій братській могилі та на яких Соловках лежать кості багатьох українських поетів і прозаїків, діячів культури, розстріляних у роки репресій...

Щодо майбутніх книг – якщо книговидавнича справа в Україні не провалиться як «проект» остаточно, то сподіваюся, що вийде друком ще щось.

– Залишмо це інтригою і щиро тебе вітаю від імені колег і, очевидно, читачів сайту Радіо Свобода з Новим роком і Різдвом Христовим!

– Я теж хочу побажати усім здоров’я, щасливих сподівань і добрих успіхів, а ще – більше спілкування, навіть віртуального, як на наших форумах. Більше світла у кожному дні – того, яке нам струменить і від неба Господнього, і з очей одне одного. Бо заради того, щоб було в нашому світі більше світла й тепла і пишуть, напевно, письменники нові книги.
  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG