Отож, хоча й ідеться не про суворо зафіксовані офіційні дослідницькі результати з їхніми таблицями, графіками й діаграмами, а про особисті враження соціолога, від них навряд чи можна відмахнутися як від чогось другорядного. Тим більше, що йдеться про один із наукових методів – метод включеного спостереження. Його висліди підтверджуються і враженнями тих, хто не є фахівцями із соціології, а просто недавно приїхав з лівобережжя Дніпра, з української «глибинки», яка 2004 року голосувала за Ющенка.
Діагноз: безпросвітність
Села, містечка, райцентри. Половина чоловіків тяжко п’є, з ними взагалі не вдається налагодити контакт. Із жінок багато хто просто відмовчується. А ті, кого вдається розговорити, розповідають: не працюють місцеві підприємства, які недавно хоч якось животіли... у зв’язку із кризою майже повсюдно завмерла будівельна галузь... на заробітки виїхати немає куди... вирощувати ж городину на продаж чи тримати корову невигідно – доїхати до столиці чи обласного центру коштує більше, ніж виручка від продажу... були сподівання на нову владу і спершу якось наче йшло непогано, але ж там «нагорі» всі пересварилися, тому останній рік просто-таки безпросвітний...
І якщо відчай має такі масштаби в українській провінції на схід від Дніпра, то у центрі, на заході й на півдні країни він може бути дещо меншим чи більшим (бо десь ще можна виїхати на заробітки до Євросоюзу чи до Росії, десь працюють на експорт промислові чи сільськогосподарські підприємства, десь качають нафту чи добувають вугілля, десь вивозять городину у великі міста, а десь у селах залишилися тільки старі баби та діди, що мають сяку-таку пенсію і яким вистачає картоплі з олією), – але цей масовий відчай так чи інакше є одним із головних чинників нинішньої виборчої кампанії і взагалі всього політичного життя держави.
При цьому не можна сказати, що нині провінція голодує, що їй немає у що вдягтися чи натопити вдома. Щось та є. Відсутнє чи не головне, що повинна мати людина – надія на краще. А ще недавно вона була, але... Цей злам, ця втрата надій відбувається не вперше: позаду тяжкі 1990-ті, коли роками не платили пенсій та зарплат, коли масово закривалися підприємства, коли на селі вирізали худобу – нічим було годувати – а у провінційних містечках майже повністю зникли кінотеатри, будинки культури, дитячі садки та інші ознаки цивілізації. І от тепер, після порівняно стабільного, а часом і досить пристойного за зростанням якості життя восьмиліття прийшло лихо. Добре знайоме за своєю симптоматикою. Лихо, яке відібрало сподівання на краще, що було відновилися в українській провінції, і відповіддю на яке став відчай.
Квіти суспільного зла
І що впадає в очі, хоча й не одразу: властиво економічних підстав для такого відчаю, якщо розібратися, не так і багато – пенсії та зарплати бюджетникам виплачуються, хіба що з невеличким запізненням, автобуси між селами й містечками, на відміну від 1990-х, ходять, у крамницях і ґенделиках повно товарів, криза ще не «виїла» всі запаси, а рік-два у провінції цілком можна перебитися на рівні натурального господарства. Принаймні, якщо ти сам не маєш городу, саду чи навіть кількох десятків соток «пайку», себто розпайованих колгоспних земель, то їх мають твої родичі. Тож причини відчаю радше соціально-психологічні, аніж безпосередньо викликані економічною кризою. Та постає закономірне запитання: чим же сформована та масова психологічна настанова, що саме викликало таку сильну реакцію жителів української провінції, чому цілком реальні лиха наразі бачаться у гіпертрофованому вигляді, як щось абсолютно безпросвітне, а вихід із кризи видається чимось украй примарним?
Відповідь тут, видається, одночасно і проста, і складна. Скажімо, з будь-яких підручників макроекономіки відомо, що в інфляційних процесах однією з головних складових є інформаційна. Простіше кажучи, від того, яку отримує населення інформацію (а найчастіше дезінформацію) щодо ситуації на ринку фінансів, товарів та праці, на 15 відсотків, 20 відсотків чи аж 25 відсотків (різні економічні школи розходяться в конкретних цифрах, але одностайно визнають сам факт такого впливу) залежить загальна величина інфляції.
Тобто навіть за нормального стану економіки, за її стабільного підйому, вміло закручена за допомогою ЗМІ кампанія брехні і наклепів здатна посіяти паніку і підірвати цей підйом. Але, по-перше, інфляція – це тільки один із вимірів економічного життя; по-друге, в Україні й об’єктивно вистачає господарчих негараздів, пов’язаних із різними причинами; по-третє, відсоток ущент безвідповідальних демагогів в українській політиці, схоже, перевищує середньосвітову норму в кілька разів. Складіть усе це докупи, помножте на число популярних телевізійних ток-шоу, на яких традиційно збираються найскандальніші політики, – і ви одержите – у першому наближенні – відповідь на поставлені запитання.
Народ чи біомаса?
Іншими словами, видається, що головна причина похмурих настроїв, апатії та зневіри української лівобережної провінції – суб’єктивна. Та не самі люди тут винні – а ті політики, ті публічні діячі, котрим вони довіряли, на яких покладали сподівання і яких підтримували на виборах – не лише 2004-го, а і 2006-го та 2007 років. Тепер же ці діячі та політичні сили не лише словом, а ще й ділом топлять один одного, не гребуючи засобами, – і заодно топлять країну. Про яку начебто так піклуються.
Безпосереднім результатом всього цього стали соціальна апатія та масовий відчай, виявлений у різних формах, а опосередкованим, найшвидше, будуть неучасть у голосуванні (за прогнозами соціологів, в Україні не було тенденції такої масштабної ігнорації виборів громадянами) та підтримка колишнім «помаранчевим» електоратом своїх колишніх противників. І не тому, що раптом уподобання людей кардинально змінилися, а тому, що дії охопленої відчаєм людини непідвладні звичайній логіці. Скажімо, злидар розпачливо б’є останній посуд у хаті, а тяжко хворий іде не до лікаря, а до ворожки...
Видається, втім, що стан відчаю у населення української провінції виник не тільки в силу хаотичної дії об’єктивних та суб’єктивних чинників на людей. Певні сили з обслуги олігархів мають достатні інтелектуальні спроможності, щоб спланувати масований вплив на людську підсвідомість із метою або змусити громадян діяти проти своїх інтересів, або перетворити народ на політично пасивну біомасу, нездатну на спільну раціональну діяльність.
Тільки от питання: чи перейде відчай в апатію, а чи перетвориться на гнів?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Діагноз: безпросвітність
Села, містечка, райцентри. Половина чоловіків тяжко п’є, з ними взагалі не вдається налагодити контакт. Із жінок багато хто просто відмовчується. А ті, кого вдається розговорити, розповідають: не працюють місцеві підприємства, які недавно хоч якось животіли... у зв’язку із кризою майже повсюдно завмерла будівельна галузь... на заробітки виїхати немає куди... вирощувати ж городину на продаж чи тримати корову невигідно – доїхати до столиці чи обласного центру коштує більше, ніж виручка від продажу... були сподівання на нову владу і спершу якось наче йшло непогано, але ж там «нагорі» всі пересварилися, тому останній рік просто-таки безпросвітний...
І якщо відчай має такі масштаби в українській провінції на схід від Дніпра, то у центрі, на заході й на півдні країни він може бути дещо меншим чи більшим (бо десь ще можна виїхати на заробітки до Євросоюзу чи до Росії, десь працюють на експорт промислові чи сільськогосподарські підприємства, десь качають нафту чи добувають вугілля, десь вивозять городину у великі міста, а десь у селах залишилися тільки старі баби та діди, що мають сяку-таку пенсію і яким вистачає картоплі з олією), – але цей масовий відчай так чи інакше є одним із головних чинників нинішньої виборчої кампанії і взагалі всього політичного життя держави.
При цьому не можна сказати, що нині провінція голодує, що їй немає у що вдягтися чи натопити вдома. Щось та є. Відсутнє чи не головне, що повинна мати людина – надія на краще. А ще недавно вона була, але... Цей злам, ця втрата надій відбувається не вперше: позаду тяжкі 1990-ті, коли роками не платили пенсій та зарплат, коли масово закривалися підприємства, коли на селі вирізали худобу – нічим було годувати – а у провінційних містечках майже повністю зникли кінотеатри, будинки культури, дитячі садки та інші ознаки цивілізації. І от тепер, після порівняно стабільного, а часом і досить пристойного за зростанням якості життя восьмиліття прийшло лихо. Добре знайоме за своєю симптоматикою. Лихо, яке відібрало сподівання на краще, що було відновилися в українській провінції, і відповіддю на яке став відчай.
Квіти суспільного зла
І що впадає в очі, хоча й не одразу: властиво економічних підстав для такого відчаю, якщо розібратися, не так і багато – пенсії та зарплати бюджетникам виплачуються, хіба що з невеличким запізненням, автобуси між селами й містечками, на відміну від 1990-х, ходять, у крамницях і ґенделиках повно товарів, криза ще не «виїла» всі запаси, а рік-два у провінції цілком можна перебитися на рівні натурального господарства. Принаймні, якщо ти сам не маєш городу, саду чи навіть кількох десятків соток «пайку», себто розпайованих колгоспних земель, то їх мають твої родичі. Тож причини відчаю радше соціально-психологічні, аніж безпосередньо викликані економічною кризою. Та постає закономірне запитання: чим же сформована та масова психологічна настанова, що саме викликало таку сильну реакцію жителів української провінції, чому цілком реальні лиха наразі бачаться у гіпертрофованому вигляді, як щось абсолютно безпросвітне, а вихід із кризи видається чимось украй примарним?
Відповідь тут, видається, одночасно і проста, і складна. Скажімо, з будь-яких підручників макроекономіки відомо, що в інфляційних процесах однією з головних складових є інформаційна. Простіше кажучи, від того, яку отримує населення інформацію (а найчастіше дезінформацію) щодо ситуації на ринку фінансів, товарів та праці, на 15 відсотків, 20 відсотків чи аж 25 відсотків (різні економічні школи розходяться в конкретних цифрах, але одностайно визнають сам факт такого впливу) залежить загальна величина інфляції.
Тобто навіть за нормального стану економіки, за її стабільного підйому, вміло закручена за допомогою ЗМІ кампанія брехні і наклепів здатна посіяти паніку і підірвати цей підйом. Але, по-перше, інфляція – це тільки один із вимірів економічного життя; по-друге, в Україні й об’єктивно вистачає господарчих негараздів, пов’язаних із різними причинами; по-третє, відсоток ущент безвідповідальних демагогів в українській політиці, схоже, перевищує середньосвітову норму в кілька разів. Складіть усе це докупи, помножте на число популярних телевізійних ток-шоу, на яких традиційно збираються найскандальніші політики, – і ви одержите – у першому наближенні – відповідь на поставлені запитання.
Народ чи біомаса?
Іншими словами, видається, що головна причина похмурих настроїв, апатії та зневіри української лівобережної провінції – суб’єктивна. Та не самі люди тут винні – а ті політики, ті публічні діячі, котрим вони довіряли, на яких покладали сподівання і яких підтримували на виборах – не лише 2004-го, а і 2006-го та 2007 років. Тепер же ці діячі та політичні сили не лише словом, а ще й ділом топлять один одного, не гребуючи засобами, – і заодно топлять країну. Про яку начебто так піклуються.
Безпосереднім результатом всього цього стали соціальна апатія та масовий відчай, виявлений у різних формах, а опосередкованим, найшвидше, будуть неучасть у голосуванні (за прогнозами соціологів, в Україні не було тенденції такої масштабної ігнорації виборів громадянами) та підтримка колишнім «помаранчевим» електоратом своїх колишніх противників. І не тому, що раптом уподобання людей кардинально змінилися, а тому, що дії охопленої відчаєм людини непідвладні звичайній логіці. Скажімо, злидар розпачливо б’є останній посуд у хаті, а тяжко хворий іде не до лікаря, а до ворожки...
Видається, втім, що стан відчаю у населення української провінції виник не тільки в силу хаотичної дії об’єктивних та суб’єктивних чинників на людей. Певні сили з обслуги олігархів мають достатні інтелектуальні спроможності, щоб спланувати масований вплив на людську підсвідомість із метою або змусити громадян діяти проти своїх інтересів, або перетворити народ на політично пасивну біомасу, нездатну на спільну раціональну діяльність.
Тільки от питання: чи перейде відчай в апатію, а чи перетвориться на гнів?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
