Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 02:33
Михайло Бриних

Київ – Якщо листоноша дзвонить двічі – годі чекати від нього хорошої звістки. І не кожен Святий Миколай носить в торбі подарунки для дітей. Іноді від добрих намірів більше клопоту, ніж од завірюхи й мороку за вікном. Надто якщо йдеться про монохромний простір нашої культури, в якому завірюха та морок – давні приятелі, завсідники й чільні діячі.


Державу така погода загалом влаштовує. Президента – не дуже. Його культурні вібрації настільки ж загальновідомі, як і суперечливі. Його добрі наміри важко поставити під сумнів, але так вже історично склалося, що на шляху від бюджетних коштів до резонансних культурницьких проектів шастають не самі лише Святі Миколаї, хоча мішок за плечима – практично в кожного. Надто якщо йдеться про таку ненаситну царину, як книговидання. Це у нас така вересклива безодня, з якої навіть у ясну погоду чути сльози і скрегіт. І всі держзамовлення та гранти, які потрапляють туди, лише додають печалі, боргів та ненависті до ринку. Звісно, протягом останніх років книжники України неодноразово тішилися від самого факту, що про них згадують, і про українську книжку пам’ятають. Іноді дбання Президента було трагікомічне (як от це сталося із Указом «Про проведення в Україні у 2007 році Року української книжки»), а державне піклування про книжки завершувалося феєричним розтринькуванням коштів заради ганьби на міжнародних книжкових ярмарках, проте з кожної поразки неодмінно проростали нові сподівання.

Нову книжкову ініціативу Президента, оприлюднену за кілька днів до дня Святого Миколая в Указі №1058\2009, важко назвати доленосною чи епічною. Черговий вияв милосердя до верескливої безодні нашої духовності вельми конкретний: йдеться про заснування щорічної премії Президента України «Українська книжка року», мета якої – відзначати кращі видання у трьох номінаціях, задля чого з бюджету буде виорано карпенко-карівські сто тисяч гривень (щоправда, з Указу не дуже зрозуміло, чи це винагорода на трьох, чи на кожного лауреата).

«Книжка року» вже існує

Про серйозність намірів Президента свідчить бодай той факт, що цей Указ оприлюднений повторно: восени 2008 року Віктор Ющенко вже підписував документ із такою ж назвою. Вочевидь, після другого дзвінка справа зрушиться з місця: вже затверджено персональний склад комітету, який визначатиме кращі книжки року.

І все ж ніби чудово: ще одна книжкова премія нікому не завадить, у безодні трапиться чергове пожвавлення. Одне тільки неможливо збагнути: навіщо президентській премії така назва?

По-перше, у положенні про премію зазначено, що на її здобуття можуть претендувати книжки, «видані в Україні протягом останніх трьох років». Відтак до чого тут «Книжка року»? Тим більше, що Всеукраїнський книжковий рейтинг із назвою «Книжка року» в Україні давно й успішно існує – без державної підтримки і бюджетних коштів.

З одного боку, за часів розвиненого постмодернізму говорити про порушення інтелектуальної власності якось не випадає. Поняття «крадіжка» давно поступилося лагідному терміну «запозичення». Відтак між назвами «Українська книжка року» і «Книжка року» можна знайти різницю, хоча її насправді й не існує. Бо ж зрозуміло, що автор ідеї рейтингу «Книжка року», знаний книжковий аналітик Костянтин Родик, протягом тривалого часу переймався не монгольськими книжками.

Уся ця історія з перехопленням ідеї й зазіханням на сам бренд «Книжки року» була б зрозуміла, якби причетні до її втілення персони ні сном, ні духом не здогадувалися про діяльність Костянина Родика та центру рейтингових досліджень «Еліт-профі». На жаль, про таку феноменальну короткозорість не може бути й мови. Бодай тому, що третина «президентських» комітетників – це колишні або й теперішні експерти рейтингу «Книжка року». Чому ніхто з них «не здогадався» підказати Президенту, що «Книжка року» має більш як десятилітню історію та ще й кардинально відрізняється від усіх інших книжкових конкурсів? І що така, м’яко кажучи, співзвучність назв нікому не піде на користь? Я вже мовчу про те, що сама концепція президентської премії до сліз вторинна і єдине, що може стимулювати суспільний інтерес до неї, – це сакраментальні «сто тисяч».

Оманливість кількості літературних відзнак

Варто наголосити, що досвід «Книжки року» так чи інакше позначився на формуванні багатьох інших авторитетних книжкових відзнак. Більшість із них мають свою специфіку, хоча нібито грають в одну гру. Наприклад, у рамках львівського Форуму видавців незмінно визначаються лауреати премії «Книга Форуму» (аналогічні конкурси зазвичай відбуваються й на інших книжкових ярмарках), кілька років існує конкурс «Книга року Бі-Бі-Сі», найкращі видання щорічно відзначають також інші медіа – від часопису «Кореспондент» до спеціалізованого сайту «ЛітАкцент», навіть при НСПУ існує премія «Айстра», що присуджується за книжкову подію року.

Якщо ж додати до цього переліку низку літературних комітетів, які у своєму преміальному виборі не обмежуються річним асортиментом (від Шевченківської премії до заснованої два роки тому Польським Інститутом у Києві премії імені Джозефа Конрада), і досипати два-три десятки менш резонансних літературних відзнак, то взагалі може з’явитися враження, що з книжковими преміями у нас якось аж занадто все добре.

Враження, вочевидь, оманливе, хоча створити нову книжкову відзнаку, яка б вирізнялася на тлі інших, – це справді не таке просте завдання. Інша річ, що можна зліпити з того, що вже існує. У когось взяти назву, у когось – принципи відбору кандидатів й визначення переможців, у когось – мішки та фальшиві бороди. Саме за цією технологією Франкенштейна й зліплена «Українська книжка року». Ще сто тисяч для завірюхи і завіконного мороку. Заради комфортного плачу і скреготу.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG