Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 16:52
Київ – Хто б не був обраний на цих президентських виборах, від того він чи вона, образно кажучи, не стане Президентом усіх українців. Чи, принаймні, не стане лиш у силу самого факту обрання; доведеться докласти чимало зусиль, щоби здобутися бодай на визнання більшості громадян держави – й немає жодної гарантії, що ці спроби матимуть успіх. Бо ж справа не тільки в тому, що фактом є достатньо чітка регіоналізація виборчих симпатій; виходячи з чинних суспільних настроїв, переможець виборчих змагань навряд чи зможе мобілізувати на свою підтримку істотно більше, ніж третину українських громадян (інші або віддадуть голоси конкуренту, або проголосують проти всіх, або взагалі не прийдуть на виборчі дільниці). І ще одна прикметна деталь: у першому турі жоден із кандидатів не притягнув на свій бік абсолютну, а не відносну більшість виборців столиці – а хіба може глава держави претендувати на неофіційне, але цілком реальне звання Президента всієї України, коли він не користується навіть підтримкою більшості киян?

Така ситуація виникла, власне, вперше за всю новітню історію України; на президентських виборах 1994-го і 2004 років, на яких вистачало проблем і фактом також була регіоналізація електоральних симпатій, усе ж переможці мали підтримку понад 40 відсотків від усього числа виборців, а столиця чітко визначалася, кого саме бачить главою держави (і Леонід Кучма 1994 року та пізніше мусив зважати на крайній скепсис киян щодо його постаті).

Але, якщо «Президента всієї України» ці вибори майже точно не дадуть, може, саме час поміркувати вголос, яким саме має бути такий Президент, щоб одразу ж спиратися на масову підтримку громадян і не розмінювати свою каденцію на панічно-вимушені та загравально-популістські кроки?

Змарновані шанси


Леонід Кравчук 1991 року виграв президентські вибори вже у першому турі – в усіх регіонах країни, крім трьох галицьких областей, ба більше – узяв трохи понад 50 відсотків голосів усіх виборців держави. Набутий запас міцності дозволив йому здійснити справді серйозні речі: взяти активну участь в остаточній ліквідації СРСР, закласти основи незалежної зовнішньої політики України, відхилити спроби втягти державу у якісь новітні конфедеративні об’єднання, відвернути спроби військового заколоту, цілком реальну на початку 1992 року. А от на те, щоб узяти під свою оруду Чорноморський флот (знявши тим самим щонайменше наполовину загрозу кримського сепаратизму), провести рішучі економічні реформи, які б допомогли витворити з постколоніального уламку цілісну національну економіку, довести до логічного завершення – до позачергових парламентських виборів за відкритими списками – створення багатопартійної політичної системи, – на це Кравчука не вистачило. Але причина тут не у відсутності підтримки виборців, а, радше, у відсутності достатньої політичної рішучості у самого пана Кравчука.

Так само не наважився він рішуче розмовляти з Кремлем, пам’ятаючи про те, що нафта і газ надходять з Росії. Про те, що без трубопроводів України російські вуглеводні не втраплять до Європи, Президент і його оточення якось забули. Не наважилися вони й провести послідовну українізацію, складовими якої стали б «книговидавничий бліцкриг», швидке опанування радіотелевізійного простору, завершення створення науково-технічної мови, нарешті, відкриття великого числа курсів вивчення української. Очевидно, Кравчук боявся втратити статус «Президента всіх українців». І... саме тому невдовзі його втратив, бо добровільно випустив з рук політичну ініціативу.

Леонід Кучма 1994 року так і не став «Президентом усіх українців», оскільки не мав за собою ані абсолютної більшості виборців, ані столиці, ані більш-менш рівномірного розподілу голосів по країні. Відчуваючи це, він постійно вимагав собі нових повноважень, одержував їх, намагався задовольнити одночасно і прихильників злиття з Росією, й українських патріотів, – і врешті-решт на виборах 1999 року був сприйнятий відносною більшістю суспільства у майже всіх регіонах як «менше зло» в порівнянні з лідером комуністів Петром Симоненком. Але цього виявилося недостатньо – після вбивства Гонгадзе «менше зло» у суспільному сприйнятті стало «найбільшим», і вже 2001 року всі регіони України негативно оцінювали його діяльність.

А от Віктор Ющенко став президентом переважної більшості українців не за результатами виборів, а в перші півроку своєї каденції, коли мав підтримку відчутно більшу за ту, що продемонструвало голосування. Саме тоді він мав можливість здійснити радикальні реформи – від започаткування зрушень у структурній перебудові та модернізації економіки до державного визнання УПА й антикорупційних заходів, – та час був витрачений невідомо на що.

Цей короткий історичний екскурс доводить, що, по-перше, якщо «Президент усіх українців» у буквальному сенсі слова і неможливий, то мати підтримку переважної більшості громадян і спиратися на них у своїй діяльності глава Української держави потенційно здатен; по-друге, існують певні речі, які однаково добре сприймаються майже у всіх регіонах і підтримуються більшістю українців. Про що ж конкретно йдеться?

Чесноти казкового лицаря


Погляньмо під цим ракурсом на ідеологію, що її сповідує «бронзовий призер» виборчих перегонів Сергій Тігіпко. І з подивом переконаємось, що там... немає ніякої визначеної ідеології. Тигіпко – не лівий, не правий і не ліберал. Його ідеї часом називають технократичними, але для технократа в нього замало конкретних схем розв’язання тих чи інших проблем. Одне слово – гарна людина, досить ефективний бізнес-менеджер, без скандальних «скелетів у шафі», закликає діяти на рівні здорового глузду, без екстремізму, виважено та спокійно, упевнено у собі. Ось і весь секрет кандидата, який єдиний майже на однаковому рівні виступив і на Сході, і на Заході країни.

Як не парадоксально, Леонід Кравчук 1991 року мав схожу позицію. Нічого не робити радикального, зберігати все, що є цінного, поступово йти до нового, не робити нічого, що погіршило б життєвий рівень населення... І так само виглядав гарною людиною, ефективним політиком (бо ж провів Україну «між крапельками» під час ҐКЧП), без корупційних «хвостів»... Який контраст із В’ячеславом Чорноволом – «другим призером» тих виборів: і в тюрмах не раз сидів, і характер рвучкий та непоступливий, і чітко визначені ідеологічні настанови має, – жодних шансів очолити державу!

А що Віктор Ющенко зразка 2004-2005 року? Майже те саме. Чи не найбільш поміркований з-поміж лідерів Майдану. Без чіткої ідеологічної позиції. Але – на тлі тодішнього Кучми, за визначенням тодішнього Олександра Мороза, – «абсолютно тверезий президент». Навіть противники Ющенка відчували, що він щиро вірить у ті майже абстрактно-гуманістичні цінності, які сповідує, і так само щиро бажає українцям гідного життя. І поки все залишалося в межах розмовного жанру, цього цілком вистачало для народної любові...

Отож висновок напрошується не надто втішний: українські громадяни у своїй більшості не бажають мати главою держави людину з чітко окресленими ідеологічними пріоритетами, з досвідом і настановами радикального політичного бійця, з недвозначно визначеними геополітичними орієнтаціями та з програмою далеко не завжди приємних для твого гаманця економічних реформ. Можливо, тому, що надто різне бачення минулого і майбутнього України мають різні групи її громадян. Принаймні, навіть якщо людина з реформаторським потенціалом й очолить державу, вона не стане «Президентом усіх українців», тобто всіх регіонів та категорій населення. Можливо, звісно, що довіру більшості реформатор зуміє завоювати за якийсь час, але це малоймовірно: надто сильним буде опір соціального середовища, щоб реформи давали позитивні результати.

Проте парадоксальним чином зазначені електоральні настанови більшості українців все ж дають шанс опинитися на чолі держави діячеві, здатному і спертися на переважне число громадян, і провести справжні модернізаційні реформи. Цей діяч просто повинен мати настільки високі суто людські чесноти, поєднані із менеджерськими вміннями, що вони переважать усі можливі застороги, які матимуть до нього Схід і Захід, праві і ліві. Звісно, це майже фантастика, але ж уся українська історія останніх 20 років нагадує якусь фантастичну сагу про мандри колами зачарованого часу в очікуванні на лицаря, який зніме ці чари...

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG