Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 05:49

«Продажна інтелігенція» і хамовиті моралісти


Київ – Під час президентських виборів-2010 інтелігенція України поділилася на чотири великих групи. Одна з них просиділа всю виборчу кампанію мовчки, а потім пішла й проголосувала, за кого хотіла (або так само мовчки не пішла і не проголосувала). Друга група з якихось причин (що, чесно кажучи, мали б стати предметом серйозного соціально-психологічного дослідження) вирішила: «великий український поет Чехов», невміння написати власне вчене звання та інші милі дрібниці – ніщо у порівнянні з визначними управлінськими здатностями любого цій групі «міцного господарника». Третя група утворилася перед другим туром голосування головним чином на основі уламків спільнот прихильників тих чи інших кандидатів, що не пройшли до цього туру; ця група або безумовно, або з певною мірою умовності підтримали чинного прем’єра. А от четверту групу становили ті, хто рішуче виступав проти всіх. Частина із них оприлюднила таку позицію одразу, інші ж приєдналися до «противсіхів» напередодні другого туру.

Сьогодні, після завершення виборчих перегонів, можна досхочу продовжувати сперечатися, хто ж із цих чотирьох груп інтелігенції мав рацію. Хоча, як на мене, про такі речі доцільно буде поговорити десь за півроку-рік, коли ті чи інші теперішні тенденції набудуть уже яскравого втілення. А от про що варто сьогодні вести мову – так це про стилістику передвиборної полеміки.

І не про ту її частину, яка безпосередньо стосується політиків. Адже, як відомо, Європейський суд з прав людини визнав вживання щодо політиків та державних службовців поняття «ідіот» (справа «Обершлік проти Австрії», 1997) й інших, не вельми придатних для наведення тут слів та словосполучень (справа «Яновський проти Польщі», 1999) цілком припустимим, якщо ситуація спонукає саме до таких оцінок. Тож варто вести мову про передвиборну полеміку різних груп інтелігенції між собою, про її стилістику й моральність такої стилістики.

Неприхована агресивність

Сказати, що полеміка ця була у переважній своїй більшості агресивною – значить, не сказати нічого. Причому агресивність виявлялася не тільки і не стільки в напористій упевненості авторів дописів (особливо в інтернеті, тобто в електронних виданнях і на форумах), скільки у лексиконі на адресу опонентів, а часом і всього світу. Можна було б списати частину з того на чийсь молодечий запал, але от парадокс: чимале число найагресивніших та, прямо кажучи, найхамовитіших дописувачів інтернету – це персонажі середнього, а то й старшого віку. Й, у свою чергу, така агресивність просто-таки перла на адресу «неправильної» інтелігенції з боку тієї, що вважала себе «правильною», а відтак закликала голосувати проти всіх.

Звичайно, за будь-яких обставин кожен із числа українських інтелігентів – і знаних, і не надто – мав і матиме (навіть якщо хтось вважатиме інакше) право на власні переконання і на власний погляд. Але ж чому вираження цих переконань повинне набувати хамських ознак та форм?

«Дурники», «посіпаки», «продажні потвори», «малороси», «лакузи», «совки», «недоумки» – це тільки мала частина тих слів, якими одні українські патріотичні інтелігенти (принаймні, якщо брати до уваги вищу освіту) називали інших. А в числі останніх виявилися між тим Іван Дзюба, Мирослав Попович, Іван Драч, Юрій Щербак, Сергій Комісаренко, Дмитро Павличко, Вадим Скуратівський, Ігор Лосєв... «Так звана творча інтелігенція», – виніс свій вердикт головний редактор одного патріотичного інтернет-сайту, – яка намагається «знову дурити простих людей і продавати залишки авторитету».

Інший же популярний в інтернет-середовищі журналіст взагалі вдався до висловів «тЮлькофіли», «золота рота інтелєхтуалів нації», «розумники хрінові» тощо – і закарбував, як відрізав: «Головні подразники теперішніх рефлексій значної більшості так званої інтелектуальної «еліти» криються не в якихось там духовно-моральних емпіреях чи патріотично-демократичних принципах, а в абсолютно жлобсько-потреб**дській її сутності».

Нарешті, анонімні «інтернет-патріоти» на різноманітних форумах вживали й більш радикальні означення: «прибічники Грігян-Капітельман», «жидівські попихачі», «сіоністські найманці» тощо. І якби ж то йшлося про десятки чи навіть сотні подібних реплік: рахунок іде на тисячі. Навіть якщо уявити, що під різними ніками цю мерзоту писала та сама група людей, то показово, що вона не одержала в інтернеті гідної відсічі.

А все тільки тому, що перераховані вище інтелектуали (і чимало інших) публічно виступили з критикою щодо закликів голосувати проти всіх у другому турі президентських виборів та закликали голосувати за Юлію Тимошенко, до якої вони мали і мають чимало претензій, але яка все ж, на їхню думку, вигідно відрізнялася від Віктора Януковича.

Невже ж важко бути ввічливим?

Хто мав рацію у цих очних та заочних словесних дуелях – покаже час. Звісно, академік Іван Дзюба може помилятися, а мало кому відомий добродій NN – ні (хоча, зауважу в дужках, Дзюба помилявся і помиляється не так часто, як його опоненти, що вже доведено часом). Проте вже зараз зрозуміло, що під прапором «захисту національних інтересів», «істинної демократії» та «справжніх українських інтересів» у навколовиборній і післявиборній риториці маємо чимало прикладів хамської зневаги і плебейської зненависті до людей, без доробку яких уявити сьогоднішню українську науку й культуру неможливо. Чому так? Звідкіля ці ментальні настанови у тих, хто щиро вважає себе прапороносцями української справи? Ну хіба не можна було висловити ідею голосування проти всіх без брутальних «наїздів» на названих і неназваних тут достойників української нації?

Можливо, йдеться про своєрідне продовження у сьогоденні тієї давньої, на жаль, української плебейської традиції підозрювати і звинувачувати у всіх можливих гріхах еліту? Про традицію, яка підірвала державотворчі зусилля Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, а за часів УНР вилилася у негативне ставлення революційних вождів селянського походження до «золотопогонників» – генералів, адміралів та старших офіцерів, які щиро стали на бік Української революції, але яким не дали створити дієздатне військо за підозрою у «бонапартизмі» та «прагненні до власної кар’єри»? Про традицію, якою вміло скористався, скажімо, Лев Троцький, наказавши всюди поширювати чутки (і сам пишучи це у своїх відозвах) про «царського генерала Петлюру», чим відвернув від останнього певне число селян?

Чи, може, справа у новішій радянській системі координат, де «надто розумна людина», тим більше в окулярах, завжди була під певною підозрою і де «бійці ідеологічного фронту» не соромилися вживати різноманітні епітети на адреси «неправильних» інтелектуалів? Іншими словами, справа в тому, що начебто найзапекліші борці проти радянської спадщини на підсвідомому рівні залишилися у полоні радянських стереотипів поведінки?

Ясна річ, варіантів пояснення такої поведінки представників однієї з груп української інтелігенції може бути чимало, і з’ясування причин виникнення такої ситуації потрібне. Та головне – що тепер? Робити вигляд, наче нічого екстраординарного не сталося? Продовжувати спільно творити культуру та науку і мило всміхатися одне одному при зустрічі? І взагалі – виборів не було, вони десь за дужками, вони – не більше ніж витвір постмодерної уяви? А тим часом що робити з новоутвореним переконанням десятків, якщо не сотень тисяч користувачів інтернету, наче «щиросердий український інтелігент-патріот» – це питомо хамовита істота?

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG