Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 06:34

Шевченківська премія 2010 року. Митець і винагорода


Письменниця Галина Пагутяк

Гість: письменниця Галина Пагутяк

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)

Ірина Штогрін: Шевченківська премія цього року знайшла своїх лауреатів. І одна з них – це Галина Пагутяк, українська письменниця.

Я не знаю, що відчуває письменник, який отримує таку нагороду, чи митець, тому що мені ще не пощастило такої нагороди досягти.

Але думаю, що це все ж є певна радість, і ти відчуваєш, що все-таки це суспільство, ці люди, які живуть в цій країні, і, власне, Шевченківський комітет визнали те, як Ви працюєте, те, що Ви пишете, те, про що Ви пишете, варто високої нагороди.

Галина Пагутяк: Сподіваюся, що варте.

- Письменник пише і не думає про нагороди. Ви це хочете сказати?

- Так, саме так.

- Письменники – це такі люди дивні. От я зараз з Вами вже починаю розмовляти, а Ви сидите, закриті десь у своєму світі. Прошу: відкрийтеся!


Тому що ми всі: ті, хто не отримував ще премій, не написав своїх книжок, хочемо дізнатися цей секрет. Як писати так, щоби це слово або те, що Ви хочете розповісти, стало цікавим для багатьох людей, і щоби воно врешті-решт було визнаним чи отримало якусь відзнаку?
Дивно, коли людина, зліпивши таку-сяку книжечку починає вважати себе письменником.

- Секрет тут у професіональності письменника.

До 35 років, маючи 5 книжок, я себе не вважала письменником.

Мені дивно, коли людина, зліпивши таку-сяку книжечку, видавши її за свої кошти, починає вважати себе письменником і претендувати на якийсь успіх, на якесь визнання, і пишатися тим.

Звичайно, що можна пишатися.

Але десь в 35 років я зрозуміла, що таке бути письменником? Це означає каторжна праця, цілковите самовідречення, жертви величезні.

- Жертви? Що Ви маєте на увазі під цим словом?

- Жертвуєш якоюсь діяльністю іншою, наприклад. Роботою можеш пожертвувати.

Не можна працювати, як віл, заробляти гроші і в той же час писати. Це можна в юності, коли ти маєш здоров’я, але це все рівно буде виснажувати тебе.

Ну, і жертви… Звичайно, в особистому житті певні є.

Слава Богу, що в мене є дочка. Але, буває, що й немає, буває, що, письменники ціле життя залишаються самотніми.

Вони можуть в жертву навіть своїх дітей віддати. Але в моєму випадку я би того ніколи не дозволила, бо для мене дочка - то таке ж саме творіння, як книжки, то є моя найкраща книжка.

- Я думаю, що Вас слухає певна кількість людей і з Вами не погоджуються.

Головний редактор кремлівського офіційного телеканалу Russia Today Маргарита Симоньян представила свою книгу «На Москву».

Там розповідається, як дівчина приїжджає з провінції у Москву, як вона здобуває собі місце під сонцем, олігархів, престижну роботу і так далі.

І працювати головним редактором телевізійного каналу, і писати книжку у цієї молодої пані вийшло.


- Я не зовсім зрозуміла, який може бути зв’язок між людиною, яка досягла успіху, і людиною, яка того успіху не досягла, але заслуговує на нього?

Я ніколи не читаю людей розкручених, розрекламованих. Я маю на увазі тих модних письменників, навіть європейських письменників.

Я їх прочитаю з часом. Але як правило, коли вже проходить років 5-3, то тоді вже немає кого читати – вони вже зникли.

- Ви їх витримуєте у шухляді. Якщо пройшли перевірку часом, тоді читаєте, якщо ж не пройшли, то не читаєте.

- Так.

В мене є кілька письменників. Я вважаю, що сучасна література зараз настільки занепала, що не можна куватися на жодну рекламу, на жоден піар. Я дуже насторожено до таких речей ставлюся.

- Кого читає Галина Пагутяк?

- Я вважаю, що останнім великим письменником цієї цивілізації є Джон Максвелл Кудзее. Це південноафриканець. Я його читала ще тоді, коли він не був Нобелівським лауреатом. Років 20 тому у Москві видали його збірник. Ця книжка до сих пір у мене, потріпана страшенно.

Він став певною мірою моїм вчителем і зразком того, як повинен жити письменник. Він завжди сидів тихо, не робив жодних заяв. Потім переїхав з ПАР в Австралію і зараз там живе.

Він ще отримав дві премії Букера до того всього.

Людина, яка не дає інтерв’ю практично, яка нікого не вчить, як йому треба жити, не є пророком, але він настільки глибоко відчуває біль свого народу, біль сучасної людей як чоловіків, так і жінок, так що я не зустрічала такого письменника-майстра і людину в одному числі.

- Когось з українських письменників Ви додасте до цього короткого переліку?

Я дуже люблю українську поезію. Вона в нас найкраще, що ми маємо.

- Я навіть не знаю. Я колись дуже любила читати Валерія Шевчука. Він зараз, як усі генії, став трошки незрозумілим для мене.

Я дуже люблю українську поезію. Вважаю, що вона в нас найкраще, що ми маємо. Але теж в тому переліку померлий Василь Мисик, якого я вважаю одним з найбільших українських поетів, недооцінений.

З сучасних? Звичайно, Герасим’юк, Римарук.

А про своїх колег, які зараз живуть, здраствують, то я волію зараз не говорити.

- У нас для Вас є сюрприз. Я думаю, що Галина Пагутяк спробує впізнати по голосу, хто це. Чи підказати?

Це Ваша однокурсниця. Тодорашко. Так було Ваше дівоче прізвище, пані Людмило?


Пані Людмила: Я і думкою, і словом хочу долучити до тих, хто вітає і радіє щиро за тебе, Галочко, Галино Василівно, і за твої успіхи, і за визнання твого таланту, твоєї праці, титанічної праці.

Я вважаю, що сьогодні не тільки мій голос в ефірі і не тільки мій голос для тебе. Ми так спілкуємося з однокурсниками і завжди згадуємо про тебе, тішимося твоїми успіхами, особливо на сьогодні.

Якщо когорта Шевченківських лауреатів поповнилася твоїм іменем, твоїм доробком, твоєю працею, то, мабуть, в тій когорті без тебе було трохи самотньо, трохи сумно.

І нехай надалі не покидає тебе ні творчість, ні творча наснага. Це тяжка праця. Я розумію, хоча не уявляю, тому що трошки іншого напрямку маю роботу.


- Пані Людмило, Ви викладаєте, так?

Пані Людмила: Так, я викладач.

А з Галиною ми вчилися у Київському національному тепер, а тоді державному університеті імені Шевченка на українській філології.

І хочеться ще Галі сказати таке. Колись вона в одному зі своїх творів писала, що у нашому світі немає дверей, а якщо ж є ці двері, то вони, мабуть, або в божевільню, або ще кудись, туди, де людині обмежується свобода.

Так от, хочеться сказали, щоб твої двері завжди були відчинені, і ніхто, ніщо й ніколи нехай не веде тебе туди, де є справжні двері.


- Галю, коли Ви навчалися в університеті, Ви були такою ж потаємною, закритою в собі? Чи, можливо, різко помінявся характер?

- Я думаю, що я не змінилася з тих пір. Я яка була нонконформістка, така й залишилася.


Але в мене завжди були з однокурсниками нормальні стосунки. Вони дивилися на мене, як на якесь чудо природи, але ніхто ніколи не сміявся наді мною. Я завжди була я якась не така…

(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG