Доступність посилання

17 Листопад 2017, Київ 21:43

Київ – Україна знову дискутує, що для неї краще: президентська форма правління чи парламентська? Мажоритарна система виборів чи пропорційна? Про це сперечаються і політики, і аналітики, і колишні керівники держави. Відповідаючи на запитання агентства «Інтерфакс» 10 березня цього року, чи «позачергові вибори до Верховної Ради зможуть допомогти Україні вийти з ситуації, яка склалася», екс-Президент України Леонід Кучма зазначив: «…проведення виборів на діючій правовій базі нічого не змінить, а можливо, й усугубить ситуацію. Про недосконалість пропорційної виборчої системи у нашому варіанті хто тільки не говорить. …Досвід проведення виборчих кампаній останніх років підтвердив необхідність і актуальність внесення змін у чинне законодавство. Громадяни давно вимагають надати їм змогу вибирати в парламент і місцеві ради людей, котрим вони б довірили розв’язання наболілих проблем».

Чи винні виборчі системи в плачевному стані держави? Чи винні в цьому форми управління? І взагалі: хто винен у тому, що за два десятки літ своєї незалежності Україна перманентно опинилася на грані її втрати?

Благо кожного народу залежить від того, хто ним управляє і як управляє, – так означив сучасну «формулу щастя» Президент США Барак Обома у своєму виступі в Аккрі (Гана) минулого року. Поглянувши чесно в очі самим собі (подивившись у дзеркало), українцям слід визнати, що нинішній стан України відповідає цій аксіомі. І правлять нами не ті. І правлять нами не так.

Феноменальна безвідповідальність

Виходить, що фактично в Україні за роки незалежності природнім шляхом відбувся негативний відбір політичної й управлінської еліти.

Суть цього механізму в тому, що склалася традиція взаємної безвідповідальності виборців, котрі вибирають, і обранців, котрих обирають. Перші дають мовчазну згоду на те, що їм пропонується: нереалістичні програми, відверто нездійснимі обіцянки, навіть принизливі подачки. Другі – продукують ті самі програми, дають ті самі оманливі обіцянки, пропонують принизливі подачки. Потім ніхто ні за що не несе відповідальності. Але починається пошук «винних». Із безлічі ілюстрацій цього цікавого феномену можна виокремити бодай прихід до влади (двічі) київського мера Леоніда Чернoвецького.

Вимагаючи, щоб відповідальність покладали на себе інші, поклади її на себе й сам, писав давньогрецький філософ Солон у 6 столітті до нашої ери. У нинішній Україні були тільки дві успішні спроби розірвати зачароване коло безвідповідальності. Перша – коли виборці покарали Олександра Мороза за зраду – невиконання ним обіцянок і зміну політичних позицій та «викинули» з Верховної Ради. Точніше, не виписали туди народну перепустку. І друга успішна спроба – коли Україна показала на двері тоді ще Президенту Віктору Ющенку. Його «10 кроків назустріч людям» виявилися шляхом в нікуди.

Водночас існує інший феномен – це феномен Партії регіонів, яка «принципово» не виконала зобов’язань перед своїми виборцями в минулих каденціях, однак жодного з цих виборців не втратила.

Відповідальність як виклик

Що означають усі ці феномени? Насамперед, що Україна залишається неоднорідною, в ній уже існує зріла частина суспільства, яка розуміє: політики мають нести відповідальність за свої дії. За обіцяне і зроблене. І так само мають нести відповідальність не політики – ті, хто від виборів до виборів роздає їм індульгенції (в переносному значенні цього слова – прощення всіх гріхів) за зроблене раніше і обирає знову. Ця частина суспільства, свідомо відповідальних громадян, щоразу мусить безсило опускати руки перед частиною суспільства іншою. Тією, котра просто чухає потилиці та знову й знову дозволяє і собі, і своїм обранцям бути безвідповідальними. Тому виглядає проблемою сьогодення – прищепити почуття відповідальності всім.

Екзотична пропозиція пролунала нещодавно в Києві: роздати всім, хто голосував за мера Леоніда Чернівецького, лопати – мовляв, хай прибирають сніг, який тут неприбраний упродовж зими. Бодай у такий спосіб хай несуть відповідальність, «спокутують» свій непродуманий вибір. У цьому жарті «трохи жарту», а правда лежить на поверхні: допоки кожен не усвідомить, що вибирає на виборах не так певного політика чи партію, як своє майбутнє, якість життя, буття рідної держави, допоки нічого не зміниться. «Коні не винні» – давня українська відмовка тих, хто лицемірно не бажає бачити справжніх винуватців чогось (знімати вину з винних). – Винні і «коні», і ті, хто їх пригнав – неправедно на неправедне діло, пригадуючи новелу Михайла Коцюбинського.

Хто покликаний прищеплювати всім почуття відповідальності? Виклик відповідальності – головне завдання і громадських організацій, і тих демократичних інститутів, які перебувають в Україні в зародковому стані.

Питання тільки в тому, хто кому пояснить чільну ідею демократії: демократія – це відповідальність. І свобода – це відповідальність. Хто кому нагадає слова французького драматурга 17 століття Жана Батиста Мольєра: «ми відповідальні не лише за те, що зробили, а й за те, чого не зробили»?

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
XS
SM
MD
LG