Запровадження плати за в’їзд до дільниць міста, які дістали назву «зон із перевантаженим рухом», мало миттєвий ефект: навіть у годину пік у перший після запровадження мита день – 17 лютого 2003 року – вулиці центрального Лондона виглядали незвично порожніми.
І хоча з часом лондонці звикли до нововведень тодішнього мера Кена Лівінґстона і рух у центрі знову став більш інтенсивним, ці заходи було визнано за успішні, і їх почали впроваджувати в інших британських містах.
А 2007 року платну зону було поширено і на деякі дільниці заходу столиці. Як зазначила представниця урядової організації «Транспорт для Лондона» Мішел Дек, проект виявився успішним для центру міста – інтенсивність транспортних потоків там скоротилася на 20 відсотків, – тож вирішили, що слід зробити те саме і в західному Лондоні, що теж дуже потерпав від заторів.
Але метою запровадження мита було не лише скорочення автомобільного руху, а й використання виручених коштів для розвитку системи громадського транспорту.
Нині багато лондонців кажуть, що користуватися метро, міськими потягами, автобусами і навіть велосипедами зручніше і дешевше.
Тож кошти вкладають, зокрема, у створення спеціальних автобусних та велосипедних смуг у межах міста, завдяки яким на автобусі та велосипеді часто можна дістатися потрібного місця швидше, ніж автівкою.
Із мита є винятки
Щоб в’їхати до платної зони, водій повинен щодня, крім свят і вихідних, платити 8 фунтів (близько 12 доларів). Обмеження діють із сьомої ранку до шостої вечора, а за несплату накладається штраф розміром від 90 до 270 доларів.
Система автоматизована: спеціальні камери зчитують номери авт, що в’їжджають до платної зони. Водії можуть платити мито через інтернет, телефоном, за допомогою смс та у деяких крамницях.
Автобуси, таксі, швидка допомога, поліційні та пожежні машини, мотоцикли та авта із двигунами на альтернативних видах пального від сплати мита звільнені.
Звичайно, система має й супротивників. Наприклад, мито лягає тягарем на підприємства у центрі Лондона, як про це розповідає співробітниця автосалону, що втрачає в результаті понад 20 тисяч доларів на рік, Ніколь Берковік.
«Коли ми їдемо з клієнтом на тест-драйв на машині, яку він хоче придбати, нам доводиться платити 8 фунтів. Щодня ми перевозимо наші авта в інше місце за центром. Це теж щоразу коштує 8 фунтів», – скаржиться вона.
Та загалом для більшості лондонців переваги очевидні – менше заторів і шкоди довкіллю.
І хоча з часом лондонці звикли до нововведень тодішнього мера Кена Лівінґстона і рух у центрі знову став більш інтенсивним, ці заходи було визнано за успішні, і їх почали впроваджувати в інших британських містах.
А 2007 року платну зону було поширено і на деякі дільниці заходу столиці. Як зазначила представниця урядової організації «Транспорт для Лондона» Мішел Дек, проект виявився успішним для центру міста – інтенсивність транспортних потоків там скоротилася на 20 відсотків, – тож вирішили, що слід зробити те саме і в західному Лондоні, що теж дуже потерпав від заторів.
Але метою запровадження мита було не лише скорочення автомобільного руху, а й використання виручених коштів для розвитку системи громадського транспорту.
Нині багато лондонців кажуть, що користуватися метро, міськими потягами, автобусами і навіть велосипедами зручніше і дешевше.
Тож кошти вкладають, зокрема, у створення спеціальних автобусних та велосипедних смуг у межах міста, завдяки яким на автобусі та велосипеді часто можна дістатися потрібного місця швидше, ніж автівкою.
Із мита є винятки
Щоб в’їхати до платної зони, водій повинен щодня, крім свят і вихідних, платити 8 фунтів (близько 12 доларів). Обмеження діють із сьомої ранку до шостої вечора, а за несплату накладається штраф розміром від 90 до 270 доларів.
Система автоматизована: спеціальні камери зчитують номери авт, що в’їжджають до платної зони. Водії можуть платити мито через інтернет, телефоном, за допомогою смс та у деяких крамницях.
Автобуси, таксі, швидка допомога, поліційні та пожежні машини, мотоцикли та авта із двигунами на альтернативних видах пального від сплати мита звільнені.
Звичайно, система має й супротивників. Наприклад, мито лягає тягарем на підприємства у центрі Лондона, як про це розповідає співробітниця автосалону, що втрачає в результаті понад 20 тисяч доларів на рік, Ніколь Берковік.
«Коли ми їдемо з клієнтом на тест-драйв на машині, яку він хоче придбати, нам доводиться платити 8 фунтів. Щодня ми перевозимо наші авта в інше місце за центром. Це теж щоразу коштує 8 фунтів», – скаржиться вона.
Та загалом для більшості лондонців переваги очевидні – менше заторів і шкоди довкіллю.
