Про «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького» часто люблять говорити як про «першу в Європі демократичну конституцію». Насправді, демократії в ній у сучасному розумінні не так вже й багато. Адже селяни – найбільша верства населення – залишалися безправними. Міщани мали самоврядування. А от козацтво ставало провідною верствою, наділеною політичними правами.
За триста років багато що змінилося. З іронічною посмішкою сприймаєш викладену в преамбулі історичну версію про те, що козаки – нащадки хазарів (явний рімейк міфу про сарматське походження польської шляхти). Зовсім іншими стали зовнішньополітичні реалії – триста років тому стратегічними партнерами України були Швецьке королівство та Кримське ханство.
Проте внутрішньополітичні проблеми залишилися майже ті самі: розподіл повноважень, зловживання владою і, зокрема, корупція. Саме корупція! Попервах автор цих рядків подумав, що в адаптованому перекладі зі староукраїнської вжито сучасний термін. Та історик Олександр Алфьоров, який знайшов в одному з московських архівів оригінал тексту, писаний староукраїнською писемною мовою, запевнив: там вжито саме цей термін.
Отже, пройдемося по тих статях Конституції, які досі вражають злободенністю.
Від авторитаризму до парламентаризму
Назвавши себе осиротілим після смерті «визначного гетьмана» Івана Мазепи, козацтво, між тим, засудило політику гетьманського абсолютизму, коли гетьман нехтував «давніми правами і вольностями». Відтак новообраного гетьмана зобов'язали радитися щодо всіх значних справ із Генеральною Радою. До її складу мала входити генеральна старшина, полковники та «значне товариство» – «з кожного полку по одній значній, старовинній, доброразумній та заслуженій особі». Збираючись тричі на рік, цей сенат мав би вирішувати усі справи разом із гетьманом.
Між іншим, окремим рядком гетьманові радили не сердитися і не мститися, якщо хтось критикує його у справах державних. Слушна порада і для українських президентів, які не надто конструктивно сприймають критику на свою адресу (для Леоніда Кучми гостре неприйняття критики вилилося в «касетний скандал»).
Причому, тодішні українські політики в боротьбі за парламентську модель пішли значно далі, ніж теперішні: гетьман не міг одноосібно вирішувати ані оборонні, ані зовнішньополітичні справи. Очевидно, козацтво, навчене на власному гіркому досвіді, зробило вибір на користь того, що зараз називається парламентсько-президентської моделлю. Досвід одноосібного правління Мазепи його сучасники оцінили як невдалий.
«… За корупції начальств не давати»
Для нас найактуальнішою є друга половина «пактів і конституції» присвячена майже виключно боротьбі зі зловживаннями владою, а зокрема – поборенню корупції.
Зокрема, дев’ята глава забороняє гетьманові «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу». Так само і полковники «не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами і добрами». Для втілення цього принципу запроваджували систему виборних та заприсяжених підскарбіїв: генерального та двох підскарбіїв у кожному полку.
Тут одразу спадає на думку історія із відчуженням земель та державними резиденціями, на кшталт «Міжгір’я», які правдами, а частіше – неправдами, сучасні можновладці «прихватизовують» за смішні гроші. А скільки таких «міжгір’їв районного масштабу»? Аби колишній депутат Лозинський не почав полювати на людей, то, можна не сумніватися, ліс, де він влаштовував сафарі, досі залишався б його власністю.
Десята глава Бендерської конституції – є стрижнем антикорупційної політики. Вона скерована проти тих, хто, «прагнучи для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями». З огляду на це «Пакти і Конституція» застерігають ясновельможного гетьмана, аби він «нікому за корупції полковничих урядів та інших військових та посполитих начальств не давав». Так само і полковників зобов'язали не ставити сотників та урядників «через корупції та будь-які інші респекти».
Ця теза є цілком прикладною до кадрової політики в сучасній Україні. Зараз сумнівні історії з кадровими призначеннями (йдеться насамперед про «жирні» посади) вже навіть нікого не дивують.
Про мандрівки держслужбовців і податкову сваволю
Ще один антикорупційну главу скерували проти пільговиків, які вибили собі звільнення від повинностей. Зазначалося також, що «після звільнення, дай Боже, (Вітчизни) від московського підданства має бути встановлена через вибраних на те комісарів генеральна ревізія всіх маєтностей. І тоді вже генеральна рада при гетьмані має вирішити: кому гідно належить, а кому не належить тримати військові добра і маєтності, і які повинності та послушенства підданські має поспільство державцям віддавати». Тобто, передбачалася кампанія реприватизації та скасування податкових пільг.
До речі, все це в 2005 році обіцяли зробити Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Але в них нічого не вийшло.
Скерованою на боротьбу зі зловживаннями і одразу на покращення добробуту є 14-та глава. Згідно неї особам військовим та слугам гетьмана, якщо вони мандрували «за приватними ділами, а не за військовими», забороняли вимагати «підвід, кормів, напоїв та провідників, бо через те городовим розорення».
Сучасні наші можновладці в цій справі пішли значно далі, примудряючись навіть романтичні подорожі у Париж влаштовувати за державний кошт.
Конституція містила і суто соціальну статтю, скеровану, кажучи сучасним політичним сленгом, на «покращення життя вже сьогодні». Зокрема, козацькі вдови і діти, а також родини козаків, які перебувають у походах та на службах, заборонялося залучати до відбування повинностей.
Нарешті остання – шістнадцята глава «Пактів і Конституції» – присвячена подоланню податкової сваволі. «Індуктарям та їхнім факторам», «виїзним ярмарковим» наказано працювати, «зайвого від купців не вимагаючи і людям убогим не чинячи жодного здирства». Тут і коментарів не треба – історії про проблеми з податківцями багатьом довелося якщо не пережити, то чути від близьких знайомих.
Про пошуки «корисного державного устрою»
Сьогодні 300-річний ювілей першої української конституції – привід не лише для гордості за політичну зрілість пращурів. Читаючи «Пакти і Конституції», ловиш себе на невеселій думці: як мало змінилися внутрішньополітичні проблеми української держави за ці триста років. Наскільки наші корупційні біди архаїчні!
Проте! Тоді приголомшлива поразка під Полтавою, втеча та спроба реваншу стали стимулом для реформ. Наблизитися до виправлення ситуації вдалося завдяки компромісу між двома антагоністичними політичними силами: гетьманською старшиною та запорожцями. Триста років тому вони чітко розуміли: без «корисного державного устрою» існування держави є проблематичним. Бо, якщо держава належатиме лише кільком можновладцям, а не всій «вільній нації» – вона приречена.
Не допоможе й протекторат однієї з найбільших військових потуг.
Нашим предкам не поталанило: вони мали сильного зовнішнього ворога і надто залежали від мінливої воєнної вдачі союзників. У значній мірі, саме через це Конституція Орлика так і залишилися «бендерською».
Але це той випадок, коли історія вчить нас – не можна заганяти проблеми держави в глухий кут. Домовлятися і проводити реформи краще до того, як стимулом для них стане зовнішньо- чи внутрішньополітична катастрофа.
*Конституція Пилипа Орлика була ухвалена 5 квітня 1710 року (за старим стилем), 300-річчя цієї події припадає з урахуванням нового стилю на 16 квітня.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
За триста років багато що змінилося. З іронічною посмішкою сприймаєш викладену в преамбулі історичну версію про те, що козаки – нащадки хазарів (явний рімейк міфу про сарматське походження польської шляхти). Зовсім іншими стали зовнішньополітичні реалії – триста років тому стратегічними партнерами України були Швецьке королівство та Кримське ханство.
Проте внутрішньополітичні проблеми залишилися майже ті самі: розподіл повноважень, зловживання владою і, зокрема, корупція. Саме корупція! Попервах автор цих рядків подумав, що в адаптованому перекладі зі староукраїнської вжито сучасний термін. Та історик Олександр Алфьоров, який знайшов в одному з московських архівів оригінал тексту, писаний староукраїнською писемною мовою, запевнив: там вжито саме цей термін.
Отже, пройдемося по тих статях Конституції, які досі вражають злободенністю.
Від авторитаризму до парламентаризму
Назвавши себе осиротілим після смерті «визначного гетьмана» Івана Мазепи, козацтво, між тим, засудило політику гетьманського абсолютизму, коли гетьман нехтував «давніми правами і вольностями». Відтак новообраного гетьмана зобов'язали радитися щодо всіх значних справ із Генеральною Радою. До її складу мала входити генеральна старшина, полковники та «значне товариство» – «з кожного полку по одній значній, старовинній, доброразумній та заслуженій особі». Збираючись тричі на рік, цей сенат мав би вирішувати усі справи разом із гетьманом.
Між іншим, окремим рядком гетьманові радили не сердитися і не мститися, якщо хтось критикує його у справах державних. Слушна порада і для українських президентів, які не надто конструктивно сприймають критику на свою адресу (для Леоніда Кучми гостре неприйняття критики вилилося в «касетний скандал»).
Причому, тодішні українські політики в боротьбі за парламентську модель пішли значно далі, ніж теперішні: гетьман не міг одноосібно вирішувати ані оборонні, ані зовнішньополітичні справи. Очевидно, козацтво, навчене на власному гіркому досвіді, зробило вибір на користь того, що зараз називається парламентсько-президентської моделлю. Досвід одноосібного правління Мазепи його сучасники оцінили як невдалий.
«… За корупції начальств не давати»
Для нас найактуальнішою є друга половина «пактів і конституції» присвячена майже виключно боротьбі зі зловживаннями владою, а зокрема – поборенню корупції.
Зокрема, дев’ята глава забороняє гетьманові «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу». Так само і полковники «не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами і добрами». Для втілення цього принципу запроваджували систему виборних та заприсяжених підскарбіїв: генерального та двох підскарбіїв у кожному полку.
Тут одразу спадає на думку історія із відчуженням земель та державними резиденціями, на кшталт «Міжгір’я», які правдами, а частіше – неправдами, сучасні можновладці «прихватизовують» за смішні гроші. А скільки таких «міжгір’їв районного масштабу»? Аби колишній депутат Лозинський не почав полювати на людей, то, можна не сумніватися, ліс, де він влаштовував сафарі, досі залишався б його власністю.
Десята глава Бендерської конституції – є стрижнем антикорупційної політики. Вона скерована проти тих, хто, «прагнучи для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями». З огляду на це «Пакти і Конституція» застерігають ясновельможного гетьмана, аби він «нікому за корупції полковничих урядів та інших військових та посполитих начальств не давав». Так само і полковників зобов'язали не ставити сотників та урядників «через корупції та будь-які інші респекти».
Ця теза є цілком прикладною до кадрової політики в сучасній Україні. Зараз сумнівні історії з кадровими призначеннями (йдеться насамперед про «жирні» посади) вже навіть нікого не дивують.
Про мандрівки держслужбовців і податкову сваволю
Ще один антикорупційну главу скерували проти пільговиків, які вибили собі звільнення від повинностей. Зазначалося також, що «після звільнення, дай Боже, (Вітчизни) від московського підданства має бути встановлена через вибраних на те комісарів генеральна ревізія всіх маєтностей. І тоді вже генеральна рада при гетьмані має вирішити: кому гідно належить, а кому не належить тримати військові добра і маєтності, і які повинності та послушенства підданські має поспільство державцям віддавати». Тобто, передбачалася кампанія реприватизації та скасування податкових пільг.
До речі, все це в 2005 році обіцяли зробити Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Але в них нічого не вийшло.
Скерованою на боротьбу зі зловживаннями і одразу на покращення добробуту є 14-та глава. Згідно неї особам військовим та слугам гетьмана, якщо вони мандрували «за приватними ділами, а не за військовими», забороняли вимагати «підвід, кормів, напоїв та провідників, бо через те городовим розорення».
Сучасні наші можновладці в цій справі пішли значно далі, примудряючись навіть романтичні подорожі у Париж влаштовувати за державний кошт.
Конституція містила і суто соціальну статтю, скеровану, кажучи сучасним політичним сленгом, на «покращення життя вже сьогодні». Зокрема, козацькі вдови і діти, а також родини козаків, які перебувають у походах та на службах, заборонялося залучати до відбування повинностей.
Нарешті остання – шістнадцята глава «Пактів і Конституції» – присвячена подоланню податкової сваволі. «Індуктарям та їхнім факторам», «виїзним ярмарковим» наказано працювати, «зайвого від купців не вимагаючи і людям убогим не чинячи жодного здирства». Тут і коментарів не треба – історії про проблеми з податківцями багатьом довелося якщо не пережити, то чути від близьких знайомих.
Про пошуки «корисного державного устрою»
Сьогодні 300-річний ювілей першої української конституції – привід не лише для гордості за політичну зрілість пращурів. Читаючи «Пакти і Конституції», ловиш себе на невеселій думці: як мало змінилися внутрішньополітичні проблеми української держави за ці триста років. Наскільки наші корупційні біди архаїчні!
Проте! Тоді приголомшлива поразка під Полтавою, втеча та спроба реваншу стали стимулом для реформ. Наблизитися до виправлення ситуації вдалося завдяки компромісу між двома антагоністичними політичними силами: гетьманською старшиною та запорожцями. Триста років тому вони чітко розуміли: без «корисного державного устрою» існування держави є проблематичним. Бо, якщо держава належатиме лише кільком можновладцям, а не всій «вільній нації» – вона приречена.
Не допоможе й протекторат однієї з найбільших військових потуг.
Нашим предкам не поталанило: вони мали сильного зовнішнього ворога і надто залежали від мінливої воєнної вдачі союзників. У значній мірі, саме через це Конституція Орлика так і залишилися «бендерською».
Але це той випадок, коли історія вчить нас – не можна заганяти проблеми держави в глухий кут. Домовлятися і проводити реформи краще до того, як стимулом для них стане зовнішньо- чи внутрішньополітична катастрофа.
*Конституція Пилипа Орлика була ухвалена 5 квітня 1710 року (за старим стилем), 300-річчя цієї події припадає з урахуванням нового стилю на 16 квітня.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
