Доступність посилання

17 Грудень 2017, Київ 08:31

«Русланд, Русланд юбер аллес»? (Постскриптум до візиту президента Росії до Словаччини)


Президент Росії Дмитро Медведєв під час візиту до Словаччини. Братислава, 7 квітня 2010 року

Словаччина – Минулого тижня до Братислави з одноденним офіційним візитом завітав президент Росії Дмитро Медведєв. Візит було приурочено до 65-річчя визволення території Словаччини від німецьких нацистів. Багато словацьких політиків очікували, що у спільній заяві президентів обох країн йтиме мова не лише про світлі сторінки визволення, двосторонню словацько-російську економічну і гуманітарну співпрацю, а й про військову інтервенцію країн Варшавського договору (крім Румунії) до Чехословаччини в серпні 1968 року. Але цього не сталося. Москва часто й відкрито демонструє, що згадувати непривабливі сторінки своєї поведінки супроти сусідів у минулому вона не бажає, а словацька сторона смиренно підлаштовується до поведінки Кремля. Аби лише не дразнити білокам’яну.

Під час візиту Дмитра Медведєва до Братислави було підписано низку двосторонніх договорів у галузі економічної співпраці, її подальшого розвитку. Проте, далеко не всі словацькі експерти у захваті щодо змісту і перспективи реалізації деяких із цих договорів, але це окрема тема.

Щоб читач зрозумів сенс заголовку – перефразування слів із німецького гімну «Німеччина понад усе» (Deutschland, Deutschland über Alles), які у Федеративній Республіці Німеччина офіційно вже давно не співаються, варто сказати дещо про причини проявів словацького русофільства в минулому.

Безкритична маніфестація цього явища в середовищі словацьких політичних і культурних діячів відома з часів «Весни народів» із середини ХІХ століття. Безкритичне русофільство було тоді притаманне й закарпатським українцям, котрі разом зі словаками перебували у складі Австро-Угорщини, як реакція на угорську політику поневолення і суцільної мадяризації слов’ян та, відповідно – надії, що звільнення від цього національно-культурного гніту слід очікувати лише від слов’янської Росії.

Реальної царської Росії поневолені угорцями народи тоді не знали, тому словаки не могли збагнути, як можна кидати за ґрати братчиків Кирило-Мефодіївського товариства – борців за слов’янську ідею в слов’янській Росії. Один із найвизначніших тодішніх словацьких політиків і мотор кодифікації словацької літературної мови Людовіт Штур, після поразки словацького антиугорського повстання 1848-49 років, перебуваючи в депресії, радив словакам перейти на російську мову і прийняти православ’я.

Штура розкритикував інший видатний словацький вчений П.Й. Шафарик, закинувши йому зраду ідеалів молодості, тобто права кожного слов’янського народу на свою рідну мову й розвиток власної культури і духовності.

П.Й. Шафарик один із перших визнав окремішність української мови від російської (1826 рік) і накреслив межі України від Карпат до Кубані. Не випадково Тарас Шевченко подякував Шафарику за його наукову працю, за його слов’янський реалізм у вірші «Єретик».

Орієнтація словаків на Росію тривала і пізніше. Зокрема запопадливо плекало любов до «Російського дубища» (Я. Коллар) ліве (комуністичне) крило словацької політичної сцени. Так, раніше маловідомий словацький комуніст Ґустав Гусак у серпні 1944 року заявив: «Ми хочемо бути частиною СРСР». На щастя для словаків, Сталін чомусь проігнорував це бажання відданих йому комуністів Словаччини. Після військового вторгнення країн Варшавського пакту до ЧССР у серпні 1968-го Ґустав Гусак став «нормалізатором» ситуації, перекваліфікувавши окупацію суверенної держави на «інтернаціональну допомогу» і тому він 1975 року став навіть президентом Чехословаччини.

Нове видання «Русланд, Русланд...»

За кілька днів до візиту президента Росії Дмитра Медведєва до Словаччини один із великих сучасних поклонників путінсько-медведєвської Росії, словацький соціал-демократичний політик Ян Чарноґурський «проспівав» оду «Великому братові» на сторінках братиславської газети «Правда» (3 квітня). «Російський президент принесе зі собою незбагненну динаміку своєї країни, яка не залишає людей байдужими», написав він у статті й подовжував: візит вказує на геополітику нашого простору, бо «російські перемоги скріплювали нашу позицію між Татрами та Дунаєм, а російські поразки нашу позицію послаблювали».

Згадуючи про людські жертви визволення Словаччини 1945 року, Чарноґурський у своїй статті послуговується виключно прикметниками «російський». Він забуває, що радянські солдати, котрі полягли за свободу Словаччини були різних національностей...

У такому дусі відбулося й урочисте покладення вінків на меморіальному кладовищі «Славін» у Братиславі. Російський президент Дмитро Медведєв сказав, що «за свободу Європи, котра є нині вільна і демократична, заплатили мільйонами життів» бійці Червоної армії.

Із цього б мало випливати, що сталінський СРСР у боротьбі проти нацизму приніс свободу словакам та разом із цим поширював ще й демократію.

Реальність була іншою. Керівництво більшовицького СРСР на чолі зі Сталіним головними своїми ворогами почало вважати саме своїх західних союзників, котрі дійсно воювали за свободу і демократію в Європі. Після визволення території Словаччини радянською армією, тисячі словаків було депортовано до ГУЛАГу. Громадянам тодішньої Чехословаччини накинено сталінський режим. Спроби чехів та словаків 1968 року іти своїм шляхом у майбутнє, так званий «соціалізм із людським обличчям», було брутально потоптано танками за наказом та з ініціативи Москви військами Варшавського пакту.

«Ганьба» для Словаччини

Згадку про ці трагічні події у спільній заяві президентів Словаччини та Росії, Івана Ґашпаровича і Дмитра Медведєва, очікувала вся словацька громадськість. Але марно.

Щоправда, в Братиславі під час візиту російського лідера, вже не звучало, як чверть століття тому, гасло: «З Радянським Союзом на вічні часи», проте прем’єр словацького уряду Роберт Фіцо сказав, що Словаччина з Росією зв’язана пуповиною і закликав плекати слов’янську взаємність (Sme, 8 квітня).

Представлені у словацькому парламенті партії – опозиційні та коаліційні, крім найсильнішої Smer, очолюваної лівих поглядів прем’єром Робертом Фіцом, відзначили, що мовчанка президентів Словаччини та Росії в їхній спільній заяві з приводу окупації ЧССР у серпні 1968 року є демонстрацією неповаги до жертв окупації.

«Нашу вдячність за визволення ще й досі накриває тінь із 1968-го», – сказав представник коаліційної партії HZDS Я. Коварчик. А лідер опозиційної партії SDKU Івета Радічова заявила: «Якщо маємо інтерес плекати коректні, суверенні, рівноцінні стосунки, потрібно враховувати всі моменти спільної історії».

Представник партії словацьких мадярів (SMK) Й. Берений вважає: мовчанка з приводу трагічних подій 1968-го свідчить, що оцінка взаємних стосунків не є повноцінною, «не представляє партнерські відносини, залишається якесь почуття підпорядкованості». А колишній посол Словаччини у США М. Бутора заявив, що мовчанка у спільній заяві президентів Словаччини та Росії стосовно трагічний подій 1968-го є «ганьбою» для його країни.

Єдиним позитивом спільної заяви деякі словацькі політологи вважають загальну фразу про те, що «об’єктивне відношення до історії та повага до неї є мірилом відповідальних та цивілізованих міждержавних відносин».

Коментатор газети Sme доречно пригадав торішній указ президента Росії Дмитра Медведєва про створення комісії, котра різко зупинятиме спроби фальшування історії, що суперечать російським інтересам. Якщо ж йдеться про фальшування історії на користь російських інтересів, зазначає автор коментаря, – це дозволено. Ось якою є політика Кремля, що знайшла віддзеркалення й у спільній заяві президентів Росії та Словаччини, Медведєва і Ґашпаровича, з нагоди офіційного візиту глави Росії до Словаччини 7 квітня 2010 року, приуроченого до 65-річчя визволення Словаччини.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
XS
SM
MD
LG