Сніг рипів під ногами так, що хотілося бігти й бігти, стрибати й стрибати – майже летіти, підтверджуючи кожен свій крок хрусканням кришталевих блискучих сніжинок. Хотілося заповнити весь світ цим звуком, щоб більше не чути гулу літаків, гуркоту гармат та гортанних окриків чужинських вояків.
Валянки були великі, мамині, теплі та високі. Сніг не міг потрапити до них, а скорено проминався й застигав великими слідами – від хати аж до долини.
А там, на долині, точилася снігова битва. Сніжки літали, мов великі білі бджоли й у їхньому броунівському русі важко було відстежити яка армія веде перед. Снігові вихори злітали угору, розпорошувалися на тисячі яскравих цяток і опадали сріблястим зорепадом на веселе збіговисько. Сміх та галас глушили навіть голос снігу.
Зате проступав колір. На білому тлі так палахкотіли запалі від голоду щоки, так сяяли очі – блакитні, зелені, сірі, карі, що навіть чорний одяг з чужого плеча, був лише фоном для дитячих веселих облич.
Валя першою помітила німця, що наближався стежкою від ставка з автоматом за плечима. Дівчинка заклякла на місці, аж раптом кинулася у саму гущу захопленого сніговим боєм товариства. « Купа мала, купа мала!», – крикнула вона дзвінко, а тоді смикнула Гершка та Ривку за руки, штовхнула їх на землю й прикрила власним тілом.
Тоді ж – вже зверху – на них почали падати усі.
Коли німець підійшов до дітей, то застав велику «купу малу», що «ойкала» сміялася і сопіла, але не вставала на ноги. Солдат постояв трохи, хмуро подивився на ті гульки посеред війни, похитав головою і …пішов.
Ті, хто лежали знизу – дуже замерзли. Та щойно встали на ноги – знову забули про війну, про те, що втекли із схову погратися у сніжки, про те, що їх дуже лаятимуть батьки і ті, хто їх переховує.
Вони забули навіть про те, що небезпека чаїться у кожному рипінні снігу…
Валянки були великі, мамині, теплі та високі. Сніг не міг потрапити до них, а скорено проминався й застигав великими слідами – від хати аж до долини.
А там, на долині, точилася снігова битва. Сніжки літали, мов великі білі бджоли й у їхньому броунівському русі важко було відстежити яка армія веде перед. Снігові вихори злітали угору, розпорошувалися на тисячі яскравих цяток і опадали сріблястим зорепадом на веселе збіговисько. Сміх та галас глушили навіть голос снігу.
Зате проступав колір. На білому тлі так палахкотіли запалі від голоду щоки, так сяяли очі – блакитні, зелені, сірі, карі, що навіть чорний одяг з чужого плеча, був лише фоном для дитячих веселих облич.
Валя першою помітила німця, що наближався стежкою від ставка з автоматом за плечима. Дівчинка заклякла на місці, аж раптом кинулася у саму гущу захопленого сніговим боєм товариства. « Купа мала, купа мала!», – крикнула вона дзвінко, а тоді смикнула Гершка та Ривку за руки, штовхнула їх на землю й прикрила власним тілом.
Тоді ж – вже зверху – на них почали падати усі.
Коли німець підійшов до дітей, то застав велику «купу малу», що «ойкала» сміялася і сопіла, але не вставала на ноги. Солдат постояв трохи, хмуро подивився на ті гульки посеред війни, похитав головою і …пішов.
Ті, хто лежали знизу – дуже замерзли. Та щойно встали на ноги – знову забули про війну, про те, що втекли із схову погратися у сніжки, про те, що їх дуже лаятимуть батьки і ті, хто їх переховує.
Вони забули навіть про те, що небезпека чаїться у кожному рипінні снігу…
