Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 23:55

Київ – Від світла, пролитого на таємниці історії, все більше темніє в очах, зауважив один із великих. Стосується це і дня, позначеного в календарях як «День Перемоги». Дня, коли люди змушені замислитися над словом «війна».

Якби й не хотіли, їм нагадають паради, вінки на могилах, програми телебачення і радіо, публікації у пресі та нові книги про війну. А ще – різноколірні прапори на святкових мітингах і, можливо, бійки на Хрещатику чи інших примітних вулицях.

«Війна», «перемога», «переможені», «переможці» – ось ключові слова, за якими – і мистецтво знищувати, і злочини проти людства, і безліч інших сюжетів, від яких «темніє в очах».

Лаври – увінчання переможців – теж із цього сумного ряду. Всі ці слова слід писати поки що зі знаками запитання.

Переможці та смітники

Не йдеться про смітники історії.

Недавно на затишній київській вулиці, навпроти найголовнішого в столиці будинку, жила симпатична старенька. Вона щодня на світанку «перевіряла» ящики зі сміттям у глухому дворі. На ній був чистий, хоч і запраний, одяг, а зверху – клейончатий фартух – такі побутували півстоліття тому в лікарнях. Мала при собі кілька целофанових «кульочків», у які «фасувала» картопляні очистки, скоринки хліба.

В обід сиділа на лавці в дворі, біля неї – безпородний песик. Вона його носила з дому й додому на руках, а біля лавки випускала – погуляти.

Охочим розповідала, що невдовзі до неї приїде племінник – із Росії, де вона й народилася. Після війни лишилася в Києві. До єдиної сестри поїхати не може, бо – «дорого, візи, кордони». Сестра теж не приїжджає, бо – «дорого, візи, кордони». А племінник обіцяє з літа на літо відвідати.

Племінник до старенької приїхав – через місяць по її смерті. Намагався з’ясувати свої права на її квартиру. Але квартира в неї була не приватизована, жодних заповітів не знайшлося, то «дісталася» державі.

Дізнався, що поховали його тітку всім будинком. Навіть не запитав, де саме похована. Серед скромного скарбу, що лишився по ній, не знайшов нічого цінного.

Забрав тільки кілька її нагород. Виявляється, бабуся була «ветераном Великої Вітчизняної війни». Мала бойові нагороди, за які нині добре платять колекціонери…

«Слава героїв – суміш відваги, щастя і злочину»

Ці слова написав Уго Ніколо Фосфоло, італійський письменник, який і сам у період наполеонівських війн провів більшість часу в армії. У відомій поемі «Гробниці» він протестував проти наполеонівського наказу про уніфікацію захоронень та закликав шанувати пам’ять полеглих.

Чи є в героїзмі й справді трохи відваги, а трохи – злочину? У чому таємниця звитяжності?

Таємниця героїзму полягає в тому, щоб не дозволити страхові смерті керувати життям, казав Бернард Шоу. Тих, котрі в Другій світовій війні «не дозволили» страхові смерті взяти верх над життям, усе менше. Солдатів, які вціліли у м’ясорубці війни, забирає час.

І про полеглих смертю хоробрих, і про тих, котрі ще топчуть ряст, починають згадувати у травні. До Дня Перемоги «над фашистською гідрою» і тим, і тим дарують квіти. Одним кладуть на іменні чи братські могили, іншим – вручають, як вийде: на параді, урочистих зібраннях.

Ще іншим – воїнам УПА – дістається більше сліз, ніж квітів. Їхня звитяга й досі під сумнівом тих, хто фальшування історії робить розмінною монетою.

Переможці живуть набагато гірше від переможених – це аксіома, яка дратує багатьох. Але спростовувати очевидне ніхто не сміє. Негаразди, що випали на долю ветеранів після війни, – зрозумілі: всім було тяжко, відбудова-перебудова.

Подвиги переможців описані. Оди їм створені. Героїзм оспіваний. Тисячі тих од, хвалебні віршування десятиліттями повивали в пелену ідеологічного ультрапатріотизму звитяги солдатів. Оспівування героїзму набувало ознак схеми.

«Зразок» є в прекрасного поета Володимира Сосюри:

«…в громах пробили шлях…
і горять кремлівські зорі
у безсмертних їх очах».
(твір 1948 року)

За таким «зашифрованим» славослів’ям істина про справжні будні солдатські не проглядала. Та й досі вона не відома. Всієї кількості жертв не знає ніхто.

Трохи піднята завіса над секретними матеріалами, і стало відомо, що багатьох жертв можна було б уникнути – та… Ще не всі матеріали розсекречені. Не всі загиблі на фронтах знайдені й поховані по-людськи.

Та й рівень життя тих, котрі вижили, не дуже цікавив кожну з влад, яка приходила на зміну одна одній. Спершу – відразу по війні – модно було пишатися бідністю, возводити її до рангу чесноти. Тепер – модно казати, що «ми успадкували цей стан речей».

З року в рік останнім часом ветеранам Другої світової забезпечують змогу безкоштовно подзвонити, щоб поспілкуватися з кимось із дорогих їм людей, і безкоштовно проїхатися на «таксі». В межах «одного населеного пункту». Цього року, напевне, буде придумане ще щось, що доповнить цю «неперевершену благочинність», прости Господи.

Лаври для переможців

…Напередодні святкування Дня Перемоги загострюються питання про достойну старість ветеранів, і, особливо, про примирення ветеранів-воїнів Радянської армії та ветеранів-воїнів Української повстанської армії.

Велика кількість звитяжців – люди немічні, виснажені хворобами. Іноді їм бракує коштів не тільки на ліки, а й на шматок хліба. Романтизоване оспівування їхнього героїзму, який начебто творився з «палаючими кремлівськими зорями» в очах, певним чином применшувало їхній справжній героїзм. За яким – живі люди, котрі не хочуть, але мусять вмирати.

Ветеранів – переможців у тій війні – залишається все менше. Ті, для кого вони відвоювали розкіш жити без війни, у вияві своєї вдячності могли б бути щедрішими. В усіх значеннях – і моральному, і матеріальному. (Принаймні, переможені ними в німецьких смітниках не порпаються…)

Потрібна правда – бо підручники з історії постійно «редагуються» і переписуються, книги про війну різних літ повні суперечностей, старі кінофільми трактують події неоднозначно, а нових не видно за «мильними» серіалами…

Правда потрібна живим, які торгують з-під поли бойовими нагородами вже померлих ветеранів. На Андріївськім узвозі. Відверто. І не лише там.

Вся правда про ту війну ще необхідна і їм, живим останнім ветеранам – і тим, кому «пощастило» на скупі надбавки до скупої пенсії, і тим, хто жодної пенсії, окрім «по старості», за свої невизнані бойові будні «не заслужив». Ось і виходить, як писав Едуард Севрус: «Іноді переможець отримує стільки лаврів, що їх ледь вистачає на каструльку супу».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG