Якби я привітала Вільгельма Ваннека з річницею закінчення війни... він би відповів: яка війна?
Не тому, що мій свекор (Віллі, 93 роки, баварець) жартує, або тому, що він особливо політично коректний… Абсолютно не так!
Рік тому він почав забувати.
Одного разу забув свої папери вдома і загубився на вулиці (район Швабінг, Мюнхен, Баварія)…
Ми не могли дотелефонуватися з Праги, почали шукати, знайшли в одній із лікарень чоловіка, яких - за віком - не так багато тепер залишилося…
Я, власне, про те, що мій Schwiegervater вже не може нічого пригадати.
Напевно це для нього й не так погано, бо хто зна, як його вітати, з яким формулюванням?..
Мушу, однак, наголосити (журналістський термін – зазначити, підкреслити…), що Віллі не був нацистом ніколи (інакше б я промовчала, що маю такого свекра), його покликали на війну «за віком», до партії не вступав, служив у Вермахті, а в 1939 році уже мав Залізного хреста (на ньому стоїть дата)… Ми з чоловіком не знаємо, за що… тато про війну багато не розповідав, але, як каже його син, (мій чоловік), «тоді давали хрести за сміливість…»… тато когось врятував, або десяток когось… Ми цього тепер тим більше не будемо знати, бо ж зараз тато вже й не пам’ятає нічого, але версія доволі приваблива, чи не так?
Вільгельм Ваннек з подарунком на день народження від міста МюнхенКілька років тому Віллі, коли йому було 90, ходив на концерт у Мюнхенській ратуші до чергової річниці закінчення війни. Другої світової.
Запрошення йому надіслало місто Мюнхен – як ветеранові.
Тато слухав «Катюшу», яку співали ветерани його віку (трошки молодші, все ж, напевно)… З радянськими орденами… (не Леніна, а щось такого важливого)… Він підспівував.
А потім з ними навіть випив якоїсь «wodka».
Вони розмовляти між собою не могли, бо російські ветерани не знали німецької, Віллі не знає російської.
Але мій тато знав українське «на здоров’ячко!»…
«За здоровье!» - , відповідали вони, і випивали разом із татом за спільні спогади.
Я не знаю, як пояснити татові, що за війна така була…
Може краще допомогти йому забути?
Не тому, що мій свекор (Віллі, 93 роки, баварець) жартує, або тому, що він особливо політично коректний… Абсолютно не так!
Рік тому він почав забувати.
Одного разу забув свої папери вдома і загубився на вулиці (район Швабінг, Мюнхен, Баварія)…
Ми не могли дотелефонуватися з Праги, почали шукати, знайшли в одній із лікарень чоловіка, яких - за віком - не так багато тепер залишилося…
Я, власне, про те, що мій Schwiegervater вже не може нічого пригадати.
Напевно це для нього й не так погано, бо хто зна, як його вітати, з яким формулюванням?..
Мушу, однак, наголосити (журналістський термін – зазначити, підкреслити…), що Віллі не був нацистом ніколи (інакше б я промовчала, що маю такого свекра), його покликали на війну «за віком», до партії не вступав, служив у Вермахті, а в 1939 році уже мав Залізного хреста (на ньому стоїть дата)… Ми з чоловіком не знаємо, за що… тато про війну багато не розповідав, але, як каже його син, (мій чоловік), «тоді давали хрести за сміливість…»… тато когось врятував, або десяток когось… Ми цього тепер тим більше не будемо знати, бо ж зараз тато вже й не пам’ятає нічого, але версія доволі приваблива, чи не так?
Запрошення йому надіслало місто Мюнхен – як ветеранові.
Тато слухав «Катюшу», яку співали ветерани його віку (трошки молодші, все ж, напевно)… З радянськими орденами… (не Леніна, а щось такого важливого)… Він підспівував.
А потім з ними навіть випив якоїсь «wodka».
Вони розмовляти між собою не могли, бо російські ветерани не знали німецької, Віллі не знає російської.
Але мій тато знав українське «на здоров’ячко!»…
«За здоровье!» - , відповідали вони, і випивали разом із татом за спільні спогади.
Я не знаю, як пояснити татові, що за війна така була…
Може краще допомогти йому забути?
