Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 04:42

Київ – Широку дискусію в пресі і суспільстві викликала пропозиція парламентаря від Партії регіонів Олени Бондаренко скасувати 50-процентну норму української музики в ефірі українських телерадіомовників.

Зовні ініціатива замаскована під приведення українського законодавства у відповідність до вимог Європейської конвенції про транскордонне мовлення.

Однак навряд чи вона призведе до «підвищення рівня плюралізму аудіовізуальних ЗМІ України» та «внесення різноманіття» в український ефірний простір, як заявила сама Олена Бондаренко. Натомість, скоріше за все, українська пісня зникне з ефіру, а пробитися до слухача українськомовним виконавцям стане ще важче.

Чи є українська пісня жертвою умисної та усвідомленої русифікації України, про яку останнім часом заявляє все більше й більше авторитетних діячів та журналістів? Скажімо, про це пише Віктор Каспрук у статті «FM і телевізійна русифікація України», яка викликала широку читацьку дискусію.

Є припущення, що все значно простіше і неприємніше. Просто нова влада регіоналів приводить національний телерадіопростір у відповідність до смаків основної маси населення.

Капітуляція малоросів

Можна скільки завгодно звинувачувати регіоналів у тому, що вони навмисне викорінюють українське, повертають суспільство у «совок», нав’язують культурні смаки та геополітичні вподобання. Але всі ці зовні справедливі звинувачення лише дозволяють сховатися від гіркої правди – українське суспільство заслужило своїх нових правителів.

За останні 15 років незалежності України, починаючи з правління Леоніда Кучми, попри примарні досягнення на ниві державотворення, демократизації та ринкових реформ, українське суспільство зазнало глибокої світоглядної, інтелектуальної та культурної деградації.

Масові смаки суспільства в сучасній Україні продиктовані споживацтвом, гламуром, а музичні – російською попсою або блатним шансоном. Відтак суспільна деградація призвела не лише до примітивізації масової свідомості, а й до виродження українського в Україні.

Ще пригадується зовсім інша доба – коли при виконанні державного гімну серце бриніло, коли на мітинги виходили за переконання, а не «за бабло», коли по радіо лунала українська музика, по українському телебаченню хоч зрідка можна було побачити пізнавальні фільми, коли в парламенті депутатами були правозахисники та поети, а не вершки корумпованої олігархії, коли не гроші були єдиним мірилом успішності…

Тепер усе інакше. Суспільство наче заснуло і не помітило, як почало жити в «задзеркаллі деградації».

Чому ж інтелігенція, творча, культурна еліта суспільства допустили такий занепад? Чому вони не пробудили суспільство, не відкрили йому очі на все те неподобство, яке день за днем входило в наше повсякдення?

Насправді спроби пробудити суспільство були неодноразові. Сотні небайдужих прометеїв у публікаціях, інтерв’ю, статтях, віршах і закликах намагалися розворушити суспільство.

Й донині продовжуються ці намагання. Але на них мало хто звертає увагу, адже сучасне українське суспільство в своїй переважній масі розучилося думати. Значно простіше дивитися розважальні ток-шоу і нескінченні російські телесеріали, слухати примітивну попсу та давитися жагою гламурного споживання.

Українські співаки серед інших опинилися на передовій українського фронту культури, виступаючи одночасно і проти суспільної, і проти політичної деградації. Їхні заклики – це їхні пісні, яким під силу розбудити українське суспільство. Можливо, саме тому регіонали поспішають остаточно прибрати українську музику з ефіру.

Непочуті заклики

У 2006 році Святослав Вакарчук звернувся до суспільства з криком душі – піснею «Веселі, брате, часи настали». Глибоко і влучно охарактеризувавши політичну ситуацію, «Океан Ельзи» проголошує, наче вирок: «Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили, Душу кинули просто так…» Пісня деякий час транслювалася на українських ФМ-радіостанціях, однак потім зникла, хоча ситуація в країні не поліпшилась.

У березні 2009 цього року терпець урвався у Кузьми Скрябіна, який адресував суспільству свою пісню «Нас кинули». Її слова варто зацитувати, адже пісня лишилась практично непоміченою:

«В мене є Країна, я її любив
За волошки очі, люди – кораблі.
Я з нею разом півжиття прожив,
Притулившись тілом до теплої землі.

А тепер тут страшно – я розлюбив її,
Злі сірі очі, іржаві кораблі.
Ми так хотіли, щоб був колись тут рай,
Але зрозуміли, що нас просто кинули!»


Радіостанції цей твір не поспішали транслювати, а музичним телеканалам російська попса виявилася зручнішою за громадянську позицію українського співака.

Натомість в Україні на телеканалах крутиться пісня російської групи «Шпильки» та стиліста Сергія Зверєва, де зірки закликають:

«Купи в бутике реальный прикид.
Если нет денег, возьми кредит.
Больше, больше гламура!
И макияжа, и маникюра!»


Чи можна було уявити популярність подібної пісні в Україні 10–15 років тому? Це була б ганьба, а не хіт. Тепер усе інакше, і це є ознакою деградованості українства.

Саме тому з телевізійного ефіру зникли колись популярні передачі – конкурс «Пісня року» продюсера Олександра Ягольника та хіт-парад «Територія А», які свого часу відкрили дорогу багатьом талановитим співакам. А ті співаки, що залишилися на естраді, переважно переорієнтувалися на російськомовну аудиторію. Творчість Ірини Білик – тому красномовне підтвердження.

Продовжив бій за суспільне пробудження Кузьма Скрябін, який в своїй творчості не оминув і проблему споживчих смаків. Так народилася жартівлива і гостра пісня, яка висміяла гламур: «Руки з манікюрами, а самі – дури-дурами: мур, мур, мур, ми любим гламур!»

На відміну від його серйозних пісень, ця суспільству сподобалася. Її навіть тривалий час по радіо транслювали, однак суспільний хист до гламуру від того не поменшав.

Наступною, не менш гострою піснею Скрябін висміяв олігархів: «Ми – веселі хлопці олігархи, ніщо нас не колишить – ми заробляєм бабки». І – жодного пробудження…

Схоже, обидві ці пісні були сприйняті як ледь не урочисті гімни – відповідно гламуру та олігархії. Сьогодні олігарх, який розікрав десятки підприємств у країні, все так само користується більшою повагою та авторитетом, ніж уся Національна академія наук.

Схоже, українське суспільство остаточно призвичаїлося до неподобства, бруду в політиці, несправедливості в суспільстві, лайна в культурі. Його політичну свідомість формують В’ячеслав Піховшек із Савіком Шустером, а музичні та літературні смаки – «Пающіє труси» разом із Олесем Бузиною.

Відтак нинішня українська влада стала результатом глибокої деградації самого суспільства та виродження України.

Втрата самих себе

Коли ж ми, хто не забув іще про своє українство, втратили Україну?

Насправді ми втратили Україну не з ратифікацією угод про Чорноморський флот і не на останніх президентських виборах. Значно раніше.

Тоді, коли більшість з нас вибудувала «свою хату скраю». Ця позиція дозволила залишатися байдужим до спільних негараздів, займатися приватним і робити вигляд, наче занепад країни нас не стосується.

Ми втратили Україну, коли втратили власну самоповагу і гідність, коли втратили відвагу протистояти деградації і активно боротися за достойне майбутнє своєї Батьківщини.

Із цього приводу дуже доречно згадати слова однієї пісні групи «Тартак»:

«Коли ж у народу більше немає відваги,
Немає власної гордості, немає самоповаги,
Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –
У такого народу і героїв немає!

Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе як людина,
В якій все, що хороше, – значить і наше!..
Але поки, на жаль, все зовсім інакше…»


Але поки, на жаль, українське суспільство глибоко спить і не помічає деградації. Відтак воно повністю заслуговує на своїх правителів, у яких розв’язані руки робити з Україною все, що завгодно.

«Не спи, моя рідна земля! Прокинься, моя Україно!» – колись співала група «Мандри». Та чи не летаргійний це сон? Тим більше, що цієї пісні тепер щось не чути на ФМ-станціях – мабуть, щоб не заважала міцному сну…

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG