Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 16:48
Київ – В «Україні Молодій» за 8 червня застосовано вдалий спосіб політичного унаочнення: «Сто днів Президента Віктора Януковича» і «Сто днів Президента Віктора Ющенка». Зіставлення разюче. Помилка редакції тільки в тому, що не наголошено позитивів однаковою мірою. Все рівно картина не змінилася б… Навіть коли б додати на самий початок президентства Віктора Ющенка зловісну рейдерську атаку Мефодія на культурний центр УАПЦ. Епіграфом до тієї сторінки я б узяв слова Вацлава Гавела: «Демократія зв’язує руки тим, хто її поважає, а тим, хто не поважає, дозволяє майже все».

В цьому ключова різниця між президентством Віктора Ющенка і президентством Віктора Януковича. Бо головний здобуток Віктора Ющенка полягав у запровадженні норм демократії – і зниженні страху в суспільстві на шкоду собі ж. А в цьому сенс закону, рівного для всіх і суворого до всіх. Віктор Янукович ставиться до закону так, як звик ще з дитячих років…

Є багато замовчуваних істотних моментів, відчутних, але таких, що не піддаються виміру. Наприклад, атмосфера, в якій журналіст після Помаранчевої революції шукав, на чому б краще показати свою сміливість, і та атмосфера, коли той самий журналіст нині думає, як би непомітно втекти, піджавши хвоста. Зараз для доброго психолога багатющі можливості дослідження різних виявів догідливості і рабства, яке за вільних умов дрімало під маскою байдужості, що називається у нас плюралізмом.

Найважливіше для влади – створення гідних умов життя своїх громадян.

Що ж стосується зовнішньополітичної орієнтації, то ще питання, який тип українського лідера буде кориснішим для російських лідерів. Звичайно, їм хочеться лакея. Але мабуть таки цікавіше жити і спілкуватися з тими, хто тримається з гідністю, бо то створює атмосферу політичної культури.

А коли запитати в нашого народу, то для його духовного здоров’я надзвичайно важливі приклади поваги і самоповаги – чи то на регіональному, чи на обласному, чи на державному рівні.

І по суті всі на Заході і на Сході погоджуються з відомим спостереженням Володимира Винниченка: «Москва що б не затіяла будувати, виходить тюрма». Не думаю, що так звані регіони рвуться в обслугу. Але між сходом і заходом України поглиблюється цивілізаційний розрив. І тут важко переоцінити стабільний вплив російських ЗМІ, які плекають совєтські стереотипи свідомості і всі антиукраїнські міфи, вироблені роками і оплачені великою ціною. Зараз ті міфи підтримуються безперервно в останні сто днів, і влада регіонів намагається нав’язати їх усій країні.

Може не всі в керівництві правлячої партії розуміють, наскільки моральним є залицяння до злих духів минулого, оті курйозні пам’ятники засновниці кріпацтва чи стратегові державного терору, але хтось же має розуміти, що то диявольські спроби деморалізації свого народу. Тут ми не можемо показати прямої залежності між рішенням політиків, одурілих від переситу, і зростання злочинності в суспільстві. Навести не зможемо. Але такі пам’ятники легалізують моральний релятивізм… Адже навіть дитина відчуває різницю між аврою поета і аврою ката, проклятого народом і затаврованого в фольклорі

Ми помічаємо зникнення в природі біологічних видів, але не помічаємо зникання гумору, яким здавна славилися українці! І то не дивно, бо до влади йдуть люди без гумору, ті, що взагалі не помічають українців в Україні.

«Как живете, товарищи колхозники»
– пошутил Никита Сергеевич Хрущев. «Хорошо живем» – пошутили колхозники.

Навіть на рівні такого примітиву нині влада не жартує з народом. А навіщо? Треба належно організувати «народну підтримку» на виборах, та вистачить поставити щит «Держава для людей».

Усмішка на людських обличчях зникає… Згадаймо враження Антона Чехова від проживання в Україні в 1888-9 роках «Крім природи, нічого мене так не вражає в Україні, як загальний достаток, народне здоров’я, високий ступінь розвитку місцевого селянина, що і розумний, і релігійний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий та ситий».

Трохи ідеалізовано, але головне – письменник побачив народ в його потенції. Звичайно, через 100 років, у 1989-му того вже ніхто не міг би сказати. Але й не міг би заперечити, що той самий народний тип зберігся навіть під пресом. Ще у 1989-му часто сперечалися, чи збереглася у колгоспника любов до землі і охота працювати. Виявилося, збереглася попри все те, що кілька поколінь тероризовано і змарновано саме того селянина, що його описує Антон Чехов.

І зараз головним національним ресурсом України є люди, проти яких виставлено розбухлих павуків і чиновницьку павутину, сплетену посткомуністами. Та споконвічна живучість українця нині сидить не у скоробагатьках, не в прислужниках, а в людях малого і середнього бізнесу. Розв’яжіть їм руки, і побачите, скільки господарності і винахідливості в тих людях, які не втрачають надії навіть перед чужим обличчям сьогоднішньої влади.

Дуже важливим було б дослідження того, як змінюється нинішнє начальство. Воно щораз вульгарніше і глухіше до потреб людини. До системи «народного контролю» донецькі політики не можуть і не захочуть повертатися, а сама система всесоюзних ідеологічних стандартів їм до душі. То може хай вони йдуть туди, але без нас? Однак вони тягнуть у минуле радянське болото, уже не пропонуючи ні «соціалізму з людським обличчям», ні «культурного і заможного життя».

Працьовита українська людина потребує волі і перспективи. Коли їй пропонують обережність і пристосування до сезонних хазяїв, самопроголошених елітою нації (невідомо якої?) і записаних до книги найбагатших у світі – людина перехреститься і лягає спати. І ніякі податківці не пробудять її робочого ентузіазму. Але коли вона вже прокинеться і зачортихається – ніякі міністри не заспокоять її, навіть з обіцяючими прізвищами типу Могильов… Уся біда хазяїв сезону в тому, що вони нічого не розуміють, доки не вдарить грім.

Літня тиша почалася ще весною. Виключали радіо, не слухали новин, а все рівно тоскно. Як співає відомий бард:

Газет не читай. Збережи потурбовані нерви
І закрий телевізор
картиною Клода Моне
…І чекай, поки все те мине.


Минуло поки що лише сто з гаком, а настрій в людей такий, наче після прочитання Гоголівської повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Нікіфоривичем…

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG