Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 19:40
Київ – Не підлягає сумніву, що ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року стало визначною подією на українському шляху до відновлення незалежності. Не підлягає сумніву й те, що цей документ став консолідуючою основою для діяльності дуже різних політичних сил – від так званих «суверен-комуністів» до радикальних незалежників-антикомуністів. У преамбулі Декларації було проголошено «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Це створило підґрунтя спершу для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства (що дуже швидко привело до правової колізії, відомої під назвою «війни законів»), а потім – через рік із невеликим – і для легітимного проголошення незалежності Української держави.

Звичайно, щось у цій Декларації було дуже наївно-романтичним, щось не надто чітко виписаним, щось важливе пройшло повз увагу її авторів, – але вона стала яскравим маніфестом прагнення України до свободи.

Відтак урочисте відзначення двадцятиліття Декларації – річ, безумовно, не тільки закономірна під оглядом державних інтересів, а й потрібна морально. Мабуть, сьогодні українським політикам варто згадати, що їх можуть об’єднувати не лише бізнесові чи кланові інтереси. Мабуть, варто віддати належне тим, хто у той час пішов на неабиякий ризик, стверджуючи засади суверенітету тоді ще УРСР, – адже невідомо було, куди завернуть події. І, нарешті, таке відзначення – це гарна нагода замислитися щодо того, чи за ці 20 років були реалізовані поставлені Декларацією цілі, чи вони залишаються і нині не досягнутими, ба більше – ще більш далекими, ніж колись.

Це був виклик «союзному центру»


Очевидно, варто нагадати ключові положення Декларації. Найперше, у ній сказано, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу».

Відразу зазначу, що поняття «національна держава» та «національна державність» відсутні у тексті чинної Конституції України. Це не єдині принципові положення, що випали в процесі ствердження українського конституціоналізму вже в незалежній державі. Скажімо, у Декларації відсутня згадка про забезпечення державою вільного розвитку, захисту і використання російської мови, йдеться виключно про «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». Більш рішуче, ніж у Конституції, сказано про «повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР». Нарешті, цілий розділ Декларації присвячений питанням екологічної безпеки, тоді як у Конституції ці питання займають більш скромне місце.

Та повернімося до базових положень Декларації про державний суверенітет України, які стали відвертим викликом політиці тодішнього «союзного центру». Отже: «Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці... Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території... Українська РСР має своє громадянство... Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР... Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території... Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці... Національні, культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки».

Але головним викликом тут, мабуть, стали положення розділу «Економічна самостійність». І справді: «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян... Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю. Вищою кредитною установою Української РСР є національний Банк України, підзвітний Верховній Раді Української РСР». Ну, і де тут місце для союзних органів, звідки Кремлю брати кошти на свої величезні потреби?

Й остання крапля – це питання безпеки і зовнішніх відносин. «Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР... Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, ... бере участь у діяльності міжнародних організацій...»

Де-юре все це стало проголошенням конфедеративних відносин із Кремлем.

Досі не здійснена Декларація?


Звичайно, від проголошення до реального здійснення – немалий шлях, і 20 років тому Україна пішла ним, відмовившись навесні 1991 року брати участь у підготовці нового Союзного договору, оскільки запропоновані засади цього договору суперечили Декларації. А далі був серпневий путч проімперських сил, викликаний не в останню чергу відмовою України підписати Союзний договір. Отож відновлена незалежність не звалилася невідь звідки як подарунок Україні, яка, мовляв, і не мріяла про неї. Положення Декларації та події, пов’язані із її втіленням у життя, переконливо засвідчують протилежне.

Але перечитування Декларації сьогодні, у конкретній ситуації середини літа 2010 року, крім пошани до тих, хто її створив і впроваджував у життя, викликає й інші, в чомусь несподівані для самого себе, думки. Бо ж далеко не одне з положень цієї Декларації, виявляється, або не втілене повною мірою, або останнім часом перекреслене діями чинної влади – і зараз знову постає перед українцями як мета, як мрія, як щось жадане і важко досяжне.

Приклади не треба довго шукати. От Верховна Рада за поданням уряду скоротила і без того жалюгідний бюджет Збройних Сил України на 2 мільярди гривень. Запитання: чи реалізоване насправді право України на власне військо, чи воно знову стало паперовим – адже за всі ці роки українські армія і флот весь час скорочувалися і практично не одержували нової техніки? А «самостійне формування бюджету» – чи не фікція це, якщо без багатомільярдних зовнішніх запозичень такий бюджет наразі зверстати неможливо? А як справи із забезпеченням матеріальних і духовних потреб всіх громадян, а не тільки обраних? Ну, а державна гарантія «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя» є справжньою ненауковою фантастикою – і у зв’язку з демонстративним ігнорування всього українського багатьма посадовцями, і у зв’язку з не менш демонстративним скороченням бюджетних витрат на розвиток української мови...

От за що вхопилася чинна влада – так це за положення Декларації про намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках». Цією тезою, зокрема, мотивувалася відмова від перспективи набуття членства в НАТО. А водночас та сама влада хвацько продовжила до 2042 року перебування російського Чорноморського флоту на численних базах, розташованих на українській території. Росія тим часом – член ОДКБ – військового пакту семи пострадянських держав. Цікаво, яким чином може бути нейтральною держава, по території якої розкидані військові бази іншої держави-члена військового блоку?

Отож Декларація про державний суверенітет України і сьогодні є актуальним документом, бо суверенітет цей далеко не в усьому став незворотнім фактом.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG