– Що, на вашу думку, є головною метою запровадження квот?
– Квоти – це нормальна цивілізована практика для багатьох країн світу. Квоти є, як на ввіз, так і на вивіз певних видів продукції, щоб захистити свій ринок, або від зайвого імпорту, або від зайвого експорту. Але в українській дійсності завжди є підозра, що хтось ближчий до трону, ніж інший. Більш цивілізованим варіантом у даному випадку були б не квоти, а державна закупка 4 мільйонів тон продовольчого зерна, щоб унеможливити будь-які неприємності, які були у нас 2003-го року. Таким чином можна було б застрахувати цей і наступний роки. Адже ми не знаємо, який буде вересень, якщо така погода буде стояти, то аграрії можуть не посіяти достатньо пшениці, і тоді виникнуть проблеми у наступному маркетинговому році. Якраз 4 мільйони тон могли б застрахувати нас від будь-яких збурень цього року і наступного маркетингового. А інше зерно пустити на вільний продаж. Близько 10-12 мільйонів тон, разом з кукурудзою, Україна могла б експортувати на світові ринки продовольчого і фуражного зерна. І аграрії б значно виграли, адже такої шаленої, вигідної ціни, мабуть, уже не буде.
– Чому дії українського уряду настільки перегукуються із діями російського уряду, адже нинішній врожай в Україні, на відміну від російського, є хай і справді меншим, ніж очікували, але достатньо гарним?
– Ви праві. 38-42 мільйони тон, разом з кукурудзою українські аграрії мали б отримати. І це доволі пристойний врожай у таких умовах. Чому перегукуються? Мабуть у пам’яті 2003 рік, а цей уряд працював тоді, коли в Україні не було достатніх запасів продовольчого зерна. Тож, по-перше, працює острах 2003 року. А з іншого боку, навколо нас дуже дефіцитний ринок. Росія потребує понад 70 мільйонів тон, а отримає близько 60. Тобто, замість експортера Росія може бути навіть імпортером. Знаємо, що відбувається у країнах ЄС. Не зовсім вдала ситуація у Канаді, Австралії та Китаї. Тож, тільки дати вільний продаж зерна в Україні, то його не буде за 2 місяці.
– Тобто, обмежувати експорт все-таки потрібно?
– Квотування – це нормальний варіант. Але, повторююсь, у нашій дійсності завжди будуть розмови, що комусь дали більше. Я знаю, що ходять розмови щодо квоти на вивіз за 2-3 мільйони тон. Квота на вивіз, разом з кукурудзою, має бути не менше 10 мільйонів тон. У нас є учасники ринку, які споживають фуражне зерно. Це великі птахівничі підприємства, підприємства, які займаються відгодівлею скота. Це ж учасники ринку, приватні структури, то нехай купують. А закрити ринок і обвалити внутрішню ціну, то, вибачте, ми двічі б’ємо по аграріях. По-перше, робимо їх у черговий раз донорами інших галузей. А по-друге, дві третини витрат за весь сільськогосподарський рік припадає на осінній комплекс. Тут потрібно і зорати, і посіяти, і зібрати кукурудзу… Це дуже затратна частина року.
– Ви уже сказали, що від запровадження квот програють аграрії. А хто виграє?
– Зберегти ціни на хліб, а від хліба на молоко та м’ясо навряд чи вдасться. Селяни за безцінь продавати не будуть. Тому навряд чи державна політика від цього значно виграє. А виграють крупні переробні підприємства, особливо м’яса птиці. Вони чекають, що ціна трохи підсяде, і вони закуплять необхідну кількість. Але, за великим рахунком, це теж не зовсім здорова конкуренція та здорові прояви монополізму.
– Квоти – це нормальна цивілізована практика для багатьох країн світу. Квоти є, як на ввіз, так і на вивіз певних видів продукції, щоб захистити свій ринок, або від зайвого імпорту, або від зайвого експорту. Але в українській дійсності завжди є підозра, що хтось ближчий до трону, ніж інший. Більш цивілізованим варіантом у даному випадку були б не квоти, а державна закупка 4 мільйонів тон продовольчого зерна, щоб унеможливити будь-які неприємності, які були у нас 2003-го року. Таким чином можна було б застрахувати цей і наступний роки. Адже ми не знаємо, який буде вересень, якщо така погода буде стояти, то аграрії можуть не посіяти достатньо пшениці, і тоді виникнуть проблеми у наступному маркетинговому році. Якраз 4 мільйони тон могли б застрахувати нас від будь-яких збурень цього року і наступного маркетингового. А інше зерно пустити на вільний продаж. Близько 10-12 мільйонів тон, разом з кукурудзою, Україна могла б експортувати на світові ринки продовольчого і фуражного зерна. І аграрії б значно виграли, адже такої шаленої, вигідної ціни, мабуть, уже не буде.
– Чому дії українського уряду настільки перегукуються із діями російського уряду, адже нинішній врожай в Україні, на відміну від російського, є хай і справді меншим, ніж очікували, але достатньо гарним?
– Ви праві. 38-42 мільйони тон, разом з кукурудзою українські аграрії мали б отримати. І це доволі пристойний врожай у таких умовах. Чому перегукуються? Мабуть у пам’яті 2003 рік, а цей уряд працював тоді, коли в Україні не було достатніх запасів продовольчого зерна. Тож, по-перше, працює острах 2003 року. А з іншого боку, навколо нас дуже дефіцитний ринок. Росія потребує понад 70 мільйонів тон, а отримає близько 60. Тобто, замість експортера Росія може бути навіть імпортером. Знаємо, що відбувається у країнах ЄС. Не зовсім вдала ситуація у Канаді, Австралії та Китаї. Тож, тільки дати вільний продаж зерна в Україні, то його не буде за 2 місяці.
– Тобто, обмежувати експорт все-таки потрібно?
– Квотування – це нормальний варіант. Але, повторююсь, у нашій дійсності завжди будуть розмови, що комусь дали більше. Я знаю, що ходять розмови щодо квоти на вивіз за 2-3 мільйони тон. Квота на вивіз, разом з кукурудзою, має бути не менше 10 мільйонів тон. У нас є учасники ринку, які споживають фуражне зерно. Це великі птахівничі підприємства, підприємства, які займаються відгодівлею скота. Це ж учасники ринку, приватні структури, то нехай купують. А закрити ринок і обвалити внутрішню ціну, то, вибачте, ми двічі б’ємо по аграріях. По-перше, робимо їх у черговий раз донорами інших галузей. А по-друге, дві третини витрат за весь сільськогосподарський рік припадає на осінній комплекс. Тут потрібно і зорати, і посіяти, і зібрати кукурудзу… Це дуже затратна частина року.
– Ви уже сказали, що від запровадження квот програють аграрії. А хто виграє?
– Зберегти ціни на хліб, а від хліба на молоко та м’ясо навряд чи вдасться. Селяни за безцінь продавати не будуть. Тому навряд чи державна політика від цього значно виграє. А виграють крупні переробні підприємства, особливо м’яса птиці. Вони чекають, що ціна трохи підсяде, і вони закуплять необхідну кількість. Але, за великим рахунком, це теж не зовсім здорова конкуренція та здорові прояви монополізму.
