Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 06:06

Пострадянські держави, хоча й трактують себе як незалежні, однак неухильно прямують до однієї і тієї ж спільності. Прямо на очах за останні декілька років почала рішуче поставати авторитарна структура, яка, можливо, ще не знайшла жорсткої об’єднавчої схеми, але робить для цього усі необхідні зусилля.

Маючи за плечима радянський досвід силового державотворення, неоавторитаризм доволі успішно поглинає одну країну за іншою. Центральна Азія прийняла його так, немовби авторитаризм жеврів у цьому регіоні вічно.

Росія доволі впевнено і швидко впоралася з ліберальними пошуками в 90-х роках і зараз відточує свій авторитаризм із прицілом на традиційне флагманство. Російське чиновництво у зв'язку з цим переживає чи не найкращі часи в історії країни.

Україна на деякий час було випала з цього, як комусь виглядає, природного для регіону процесу. Навіть здавалося, що за президентства Ющенка з авторитаризмом українського зразка було остаточно покінчено. Але вже тепер той «експеримент» згадують як щось таке, чого ніколи не було.

Нова влада в Україні не гає часу, наздоганяючи своїх близьких і дальших сусідів по колишньому «радянству» і теперішній авторитарній формації. Ідуть безперервні пошуки концентрації і консолідації влади в усіх її гілках.

Київ пробує вибудувати в державі чітку і сильну вертикаль бюрократичної залежності. І якщо цей процес триватиме, то на якомусь етапі ніхто не зможе його вже зупинити. Українська авторитарність зможе поглиблюватись сама по собі, на автопілоті, без особливих зусиль влади.

Куди дітися людям

Суспільствам країн пострадянського простору залишається у цьому процесі дуже мало місця для маневрування. Опозиція поступово згасає крізь увесь політичний ландшафт колишнього СРСР.

Хто сьогодні повірить, що в Росії в 90-х роках спостерігалася жвава опозиційна діяльність? Це нині звучить як саркастична і знущальна фантазія. Чи не станеться таке саме і з українською опозицією через 7-10 років?

Колишнім радянським громадянам у всій своїй багатомільйонній масі ще раз доводиться переживати крах ілюзій.

Зневіра у будь-яку конструктивну перспективу опановує мільйонами людей із такою ж швидкістю, як і сам поступ авторитаризму. Ба, більше, зневіра іде з авторитаризмом пліч-о-пліч у Ташкенті і в Москві, в Мінську, Києві, Кишиневі і Алмати.

Авторитарна спільнота породжує всередині себе критичну масу зневіри. Це майже як у природі: до кожної нової отрути саме життя підказує різні варіанти протиотрутної дії.

Саме зневіра допомагає людям шукати порятунок. Перш за все тому, що життя стає легшим лише для певної меншості, тоді як переважна більшість людей цієї легкості не відчуває. Навпаки.

Недавній моніторинг у селах Казахстану засвідчив, що у багатьох жінок у віці тридцяти років уже немає зубів. Отака беззубість віддзеркалюється і в загальних настроях людей центрально-азійського регіону та й не лише там.

Геть від своїх

Уже добирається до 50 відсотків кількість охочих повністю розірвати свої зв’язки з рідною домівкою і шукати щастя разом із дітьми та дуже скромним скарбом подалі від рідного краю. Так виходить, що в реальності цей рідний край перетворився на вкрай нерідного.

Згідно з дослідженням відомого американського дослідницького Інституту Геллапа, понад 25 мільйонів громадян країн Центральної Азії прагнуть емігрувати. Це пряма відповідь людей своїм місцевим авторитарним режимам.

Уже з сучасної України хочуть тікати навічно понад шість мільйонів. Бодай тимчасово покинути українську дійсність воліє ще більше людей – понад 9 мільйонів.

Розпрощатися з Росією безповоротно бажають 15 мільйонів осіб. Ніякого великого захоплення від власного режиму і від існуючого життя не відчуває щонайменше 20 відсотків громадян Білорусі.

Кінець відомий усім

Ніхто не знає, як підскочили б ці цифри, якщо б із еміграцією не були пов'язані бюрократичні, юридичні та політичні труднощі.

Попри це разом набирається уже солідна емігрантська спільнота з десятками мільйонів людей.

Сприяють цьому головні опори пострадянської дійсності в особах Медведєва, Лукашенка, Назарбаєва, Януковича, Каримова та інших верхніх фігур авторитарної вертикалі.

Поступово і неухильно створюється щось на зразок нео-Політбюро з ознаками колективного керівництва. Наступним логічним кроком буде визначення «Старшого Авторитариста». І не треба довго гадати, кому віддадуть пальму першості.

Тим часом це вже не стосуватиметься мільйонів і мільйонів людей, котрі не хочуть лягати під новий каток старої влади.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG