Телефонував днями до Львова. Співрозмовниця скаржилась на дощ і холод. До речі, кажу знайомій, у моєму будинку вже більше двох тижнів подають тепло, при потребі вмикаю на хвилин 15-20. У відповідь – здивоване: «Справді? А в нас до листопада треба чекати, коли люди вже почнуть «качаніти...».
Здавалося б, дрібничка, але вона багато про що свідчить. У тій телефонній розмові я не став говорити, що тепло тут вмикають часом і в не дуже теплі літні дні і що практично в усіх будинках Чехії встановлені лічильники тепла і це тепло можна регулювати... Іншими словами, є можливість не лише підтримувати домашній комфорт, а й економити власні кошти.
В Україні ж початок опалювального сезону означає, що впродовж півроку у вашому помешканні – тотальна Африка, якщо добрі батареї і теплопровід достатньо ізольований, або ж холоднеча, якщо інфраструктура застаріла. Платять же всі одну й ту ж суму. Така собі звичайнісінька радянська зрівнялівка, коли державі абсолютно байдуже, хто за що і скільки платить. Може тому, що й надалі всім керують ЖЕКи. У Чехії це вже давно анахронізм, влада у будинках – в руках самих мешканців. Може, тому в будинках чисто, ліфти не запльовані, а біля будинків квіти і скошена трава.
Чехи підрахували: щоб їм досягти нинішнього рівня економіки і зарплат німецьких громадян, потрібно щонаймеше... 200 років.
Щоб в українських будинках було тепло будь-коли, а навколо будинків – чисто і затишно, достатньо, як на мене, років п’ять. Потрібна лише воля: політична – керівників усіх рівнів і чисто людська – всіх інших.
