Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 18:32

Київ – Людина втрачає голос, душу й розум водночас, коли відходить навіки у світи незнані. Таємниця повернення людських голосів із небуття відкрита не так давно, і завдяки технічному прогресові справа запису голосів та відтворення їх через роки й десятиліття стала навіть звичною. Проте містика вертання залишається. І, вслухаючись у те, як звучить голос Василя Стуса, Володимира Сосюри, Миколи Вінграновського, Максима Рильського, Олеся Гончара, Павла Тичини, чи те, як читає «Думи мої…» Тараса Шевченка Марко Кропивницький, мимохіть проймаєшся енергетикою їхніх живих голосів. Магія голосів заворожує. І знане зі шкільних підручників сосюринське «Я знаю силу слова» перестає бути блідим заяложеним постулатом…

Змогу відчути ту силу слова має кожен, хто придбав або відкрив за допомогою інтернету аудіозаписи голосів відомих українських письменників.

Диск виданий іще до 17-ліття Незалежності України, і тільки цими днями з’явився в інтернеті.

Презентація порталу «Рідна країна» відбулася в середині жовтня в публічній бібліотеці імені Лесі Українки. Автор ідеї – громадський і політичний діяч, заступник Голови Верховної Ради України Микола Томенко. Проект з’явився за участі Фонду Миколи Томенка та Національної радіокомпанії України.

Унікальна збірка відкрита для всіх

Повідомлення про перший в Україні окремий культурологічний портал, у якому поєднані різні напрями гуманітарної сфери, підхопили кілька друкованих та інтернет-видань.

На сайті «Рідної України» можна послухати живі голоси знакових письменників, переглянути відеозаписи, наприклад, виступ Олександра Довженка 1943 року. Більшість записів на диску – із фондів Українського радіо, є і з приватних архівів.

Найдавніший реставрований запис – із голосом Марка Кропивницького, датований 1906-м роком, найновіший – 1995-м.

Сила слова

Чому, слухаючи, як читає свої поезії Василь Стус або Микола Вінграновський, як говорить про загрози Україні Олександр Довженко, – завмираєш від захоплення, співпереживаєш, почуваєшся причетним? Чому не завмираєш, коли чуєш багатьох (не всіх!.. є винятки…) із нинішніх «майстрів пера», декотрих – по три рази на день?

Де ж ховається та невловна магія голосу – в тембрі, у силі звуку, в інтонаціях, у бездоганному володінні рідною мовою? І чому жоден – без винятків, жоден – письменник сьогодні, коли загроз Україні не менше, ніж було в час Довженкового виступу, не збирає такої ж аудиторії своїм голосом, не говорить про ці загрози?

Чи «сила слова» нині девальвована, як і всі інші цінності – духовні, культурні, мистецькі? Чи страх власної позиції – аллодоксафобія, як кажуть фахівці, – відібрав голос у майже двох тисяч «професійних» теперішніх, живих, поетів і прозаїків?

Магія фобій

Фобій у світі безліч.

Із відомих людству та науці понад тисячі фобій тільки декілька є психічними відхиленнями, всі інші – характеристики тимчасового або постійного стану душ, який потребує не так лікування, як самолікування. Не заглиблюючись у психологічні та медичні аспекти, хочеться акцентувати на тому, що видиме неозброєним оком.

А видиме – безбережно, від краю до краю, від обрію до обрію. Абсолютно видимий той факт, що в Україні відбувається згортання свободи слова і демократичних набутків.

Де ті оратори, які пригадають, що голос може відігравати значну роль у становленні демократії? Що демократія передбачає гласність, відкритість, публічні дискусії, виступи заради висловлення різних точок зору й можливості переконувати правдивим словом? Що набутки минулого – українського минулого конкретно – можуть стати учасниками теперішнього життя, якщо не дозволити їх викинути на смітник історії?

Або, як висловився «Микола S» у коментарі до статті Оксани Лущевської «Пронизлива реалістичність Лоїс Ловрі», – «Хто б ще написав про Голодомор для українських дітей?» (сайт «Літакцент», 15 жовтня 2010).

Серед українських літераторів немало тих, чиї твори вивчають у школах та вишах, як вивчають у США діти твори Лоїс Ловрі. Але серед виданих за останні бодай два десятиліття в Україні книг немає жодної, яка «відкриває завіси історії різко й без вагань, говорить про сьогодення голосно та впевнено, наполягаючи на тому, що сучасний читач має добре розумітися на історичних фактах, зберігати пам’ять, мову й традиції свого народу, щоб розуміти людство загалом».

«Голосно та впевнено» сьогодні в Україні звучить лише всюдисуще словоблудство. Із екранів телевізорів, на радіохвилях, і, за великим рахунком, – зі сторінок багатьох новочасних книг теж.

Не всіх, зазначу, щоб не ображати все ж тих, хто проривається своїми голосами (часто тихими і нечутними в загальній какофонії, на жаль) – живими голосами, до живих людей. Бо, окрім як мати голос, треба мати ще й слухача.

Того, хто не має ні страху знань про дійсність, ні згаданого страху власної позиції. Ні, зрештою, фобії фобій – страху виникнення страху.

Тоді, може, і акції протестів були б голоснішими та люднішими, і мітинги чи ходи Хрещатиком та іншими знаковими вулицями були б яскравішими та, головне – результативнішими…

У Олександра Довженка були численні слухачі. У Василя Стуса їх було надто мало. Але їхні голоси, як і голоси багатьох інших видатних постатей, що записані тепер на аудіодиску, теж долучилися сьогодні до подолання загальної української какофонії та усіляких фобій, які терзають суспільство.

Мабуть, варто справу аудіозаписів продовжувати? Поки ще живі голоси є.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG