Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 04:47
Поет Олег Ольжич, один з найвідоміших представників «празької поетичної школи», назвав добу, в якій жив, «вовчицею». Сильна метафора, зате вичерпно розкрила драму його життя: еміграція, безконечні переїзди, тяжка і безкомпромісна боротьба за українську незалежність.

Ні, він не скаржився на долю, навпаки, активно працював, гостро фіксуючи при цьому плин часу. Немов би передчував, що його дні вже пораховані. В одному листі з Києва до батька Олександра Олеся у Прагу в 1942 році написав: «Все, що роблю, може бути історичне». Збулося.

Не так гостро, зате у широких мистецьких паралелях, сприймав час, у якому жив, талановитий поет і художник, драматург і літературний критик Іван Крушельницький. Так, він з тієї відомої української родини Крушельницьких родом із Коломиї, син письменника Антона Крушельницького і артистки театру «Руська Бесіда» у Львові Марії Слободівни, дружина - знана піаністка Галя Левицька.

Іван Крушельницький все собі розпланував, щоб найбільше навчитись. Встиг багато: філософський факультет Віденського університету, потім празький Карлів університет, який блискуче закінчив у 1926 р. Ходив також до театральної школи в Празі, добре знав мистецькі процеси і творчість митців Центральної Європи. І безупинно творив, щось писав і рисував, у рисунках елегантною лінією чи розсипами перлистих крапок зводив свій фантастичний світ.

Олег Ольжич
Згадую Івана Крушельницького, бо 12 листопада минає 105 років від його дня народження. Згадую також тому, що ім’я цього обдарованого художника несправедливо забуте. Згадую ще й тому, що Олег Ольжич та Іван Крушельницький напевно зналися. Їхні дороги у Празі мабуть перехрестились не раз – у Карловому університеті, на зустрічах з українською громадою. Адже Прага 1920-1940 рр. вирізнялась голосним українським акцентом.

Ольжич досліджував археологію, Крушельницький пером і тушшю уважно переносив на папір те, що зачарувало найбільше: осінні ліси, заквітчані альтани, гуцульські гражді, закутки парків і звичайно хмари, таємнича природа яких захоплювала найбільше, а ще індустріальну архітектуру (до речі, один з перших в українському образотворчому мистецтві, хто звернувся до цього жанру). А в голові також шуміла поезія, інакше не зродився б його «Апостол» (1920-1921 рр.) чи таємнича чорна «Алея» (1922 р.) зі світлом – зіркою - дороговказом там далеко на самому кінці. Провісницький твір, як віра в те, що світло переможе темряву, тільки б не зійти з дороги.

Іван Крушельницький і Ольжич зі своєї дороги не зійшли, заплативши за віру і право на самовираження найвищу ціну - життя. Олег Ольжич загинув від рук нацистів у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 р. До народження сина він не дожив всього 50 днів, знявся «Лелекою» (один із поетичних псевдонімів Ольжича) до неба, до хмар, у вічність.

Івана Крушельницького знищив інший тоталітарний режим – комуністичний. У Києві в грудні 1934 р. митця розстріляли, йому було лише 29 років. Розстріляли, як і Ольжича, за талант, за оптимізм світосприйняття, за мистецьку, мовну і культурну ідентичність, за віру у свою землю. Розстріляли за пейзажі з хмарами і луги з травами до небес. З Іваном Крушельницьким тоді також розстріляли Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського і брата Тараса, знищили за поетичне слово, письменницький дар, інтенсивну творчу думку, неповторність і талант.

Їхня рання і трагічна смерть перерізає українську історію. Перед нею – бурхливе творче життя і незламна віра в Україну, після неї – дальші могили, Голодомор 1932-1933 рр. і розстріляний «Кобзар» Василя Сідляра (1937 р.). Не питайте, де нині українські лідери з чистим щитом честі, де Нобелівські лауреати. Вони лежать у чужій землі Сандармоху, ними засіяні простори від Карпат до Владивостока. Щоб переступити цю трагічну лінію, потрібно вернути сучасникам Івана Крушельницького, повернути національну пам‘ять і дух народу, те, що Шевченко шляхетно називав «образом Божим».

Ще один пражанин Євген Маланюк, лідер «празької поетичної школи» знав обох - Ольжича і Крушельницького. Добре знав також, чому він і тисячі інших українців – вояків, учителів, художників, співаків, учених, друкарів – опинились у Празі: рятуючись від більшовицького перевороту і тоталітарного режиму тирана, вони були змушені покинути рідну землю. Вже після Праги, у дальшій еміграції Євген Маланюк повернувся до вивчення джерел національної культури і свідомості й проблем їх руйнації. У праці «Нариси з історії нашої культури» (1954 р.) серед іншого він ствердив істину: «немає культури (чи, як хто воліє,– «цивілізації») без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно національного» (виділено Маланюком).

Пригадаємо ці гарні «національні обличчя» – неповторний дар Івана Крушельницького і незламну віру Олега Ольжича.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG