Київ – Радянські та неорадянські історики стверджують, що СРСР міг би перемогти без ленд-лізу – допомоги від західних союзників. Аж ось російський прем’єр Володимир Путін безапеляційним тоном заявив, що росіяни цілком могли би перемогти німців і без допомоги українців. Як бачимо, російське осмислення війни зробило істотний крок уперед, а може – повернулося до витоків. Адже на банкеті після Параду Перемоги Сталін підняв тост за російський народ, який, за його словами, зробив найбільший внесок у Перемогу.
«Ваш тост во имя русского народа раскрыл сердца и тронул нас до слез», – написав тоді один «правильний» поет.
Безапеляційність Путіна в такому неоднозначному питанні вочевидь має політичні причини. Як зазначив один знайомий російський історик, після відомих подій у Москві Путін став вдавати із себе ще більшого імперського шовініста, ніж він є насправді. До речі, цікаво було би почути думку ВВП з такого приводу: чи могли б росіяни перемогти і без Сталіна?.. Але, мабуть, зараз це не надто актуальне питання.
Серед іншого, ВВП вдарив по одному з основних культурно-історичних міфів, який активно експлуатує теперішня українська влада: про нашу спільну Перемогу. Виявляється, Перемога була насамперед їхня, а вже потім – спільна. Але все одно, українські можновладці ближче до 9 травня прикрасять себе смугастими георгіївськими стрічками і хвалитимуться, що «повернули правду про війну». Буду радий помилитися, але думаю, що слова Путіна вони мовчки проковтнуть.
У цьому контексті хотів би звернути увагу на інший аспект. Свого часу Гітлер поклав десятки тисяч першокласних вояків, але Москва так і не побачила нацистського салюту на своїх вулицях. І ось, через 65 років після Перемоги, тисячі молодих росіян скинули руки в нацистському вітанні в самому серці російської столиці. Як тут не згадати Мюллера-Бронєвого з культового радянського фільму «Сімнадцять миттєвостей весни»: «Як тільки десь замість слова «здрастуйте!» скажут «хайль!», знайте: там ми перемогли».
Хтозна, можливо, ВВП і має рацію. Можливо, росіяни перемогли б і без України, і без ленд-лізу… Може, навіть, і без Сталіна. Але щось у них з тією перемогою не так склалося.
«Ваш тост во имя русского народа раскрыл сердца и тронул нас до слез», – написав тоді один «правильний» поет.
Безапеляційність Путіна в такому неоднозначному питанні вочевидь має політичні причини. Як зазначив один знайомий російський історик, після відомих подій у Москві Путін став вдавати із себе ще більшого імперського шовініста, ніж він є насправді. До речі, цікаво було би почути думку ВВП з такого приводу: чи могли б росіяни перемогти і без Сталіна?.. Але, мабуть, зараз це не надто актуальне питання.
Серед іншого, ВВП вдарив по одному з основних культурно-історичних міфів, який активно експлуатує теперішня українська влада: про нашу спільну Перемогу. Виявляється, Перемога була насамперед їхня, а вже потім – спільна. Але все одно, українські можновладці ближче до 9 травня прикрасять себе смугастими георгіївськими стрічками і хвалитимуться, що «повернули правду про війну». Буду радий помилитися, але думаю, що слова Путіна вони мовчки проковтнуть.
У цьому контексті хотів би звернути увагу на інший аспект. Свого часу Гітлер поклав десятки тисяч першокласних вояків, але Москва так і не побачила нацистського салюту на своїх вулицях. І ось, через 65 років після Перемоги, тисячі молодих росіян скинули руки в нацистському вітанні в самому серці російської столиці. Як тут не згадати Мюллера-Бронєвого з культового радянського фільму «Сімнадцять миттєвостей весни»: «Як тільки десь замість слова «здрастуйте!» скажут «хайль!», знайте: там ми перемогли».
Хтозна, можливо, ВВП і має рацію. Можливо, росіяни перемогли б і без України, і без ленд-лізу… Може, навіть, і без Сталіна. Але щось у них з тією перемогою не так склалося.
