Сьогодні цей портрет шаржоподібний: із одного боку – особа немічна, хвороблива, бідна або вкрай бідна; із іншого – пенсіонери, яких в Україні чомусь називають «віп-персонами», і пенсії мають «персональні», непомірно високі. Ці люди забезпечені хлібом насущним, змогою лікуватися в дорогих клініках, подорожувати й відпочивати на курортах.
Виплати у пенсійній сфері регулюються двома десятками різних правил і законів, тому кожна категорія пенсіонерів потрапляє під інше «регулювання».
Роздуми над минулим, скарги на дійсність, страх перед майбутнім
Найближчими роками, згідно з прогнозами, на тисячу працюючих в Україні може бути 900 пенсіонерів. Зростання їхньої кількості пояснюється не тільки старінням населення. Значний відсоток виходить на пенсію за вислугою років, на це мають право й ті, хто пенсійного віку не сягнув.
Після впровадження в життя пенсійної реформи такий стан речей може змінитися; пенсійний вік збільшиться, а «за вислугою років» вихід на пенсію може бути скасований.
…Не так давно, травневого квітучого дня, пенсіонер на залізничній станції у Києві покінчив життя самогубством, поклавши голову на рейки. У записці, знайденій на місці трагедії, мовилося, що зробив він це, бо хворів, а оплачувати лікування з маленької пенсії не міг.
Подібні факти непоодинокі. При «безкоштовній» медицині за кожний аналіз доводиться платити. А держава начебто закладає в бюджет на медичне обслуговування «шалені» кошти.
Ось і щойно ЗМІ повідомили: Прем’єр-міністр Микола Азаров стурбований демографічною ситуацією в Україні. «…Кількість населення постійно скорочується. Тому перед МОЗ поставлено завдання вирішувати не тільки медичні, а й економічні питання», – заявив він.
У жовтні 2010 року чисельність населення України скоротилася на 13,3 тисячі порівняно з вереснем і на 1 листопада становила 45 мільйонів 808,9 тисяч. Експерти ООН прогнозують зниження чисельності населення України до 25–30 мільйонів осіб до 2050 року, зауважує «Українська правда».
Згідно з недавніми дослідженнями, до 10 мільйонів українських пенсіонерів забезпечені харчуванням із калорійною цінністю менше за 2100 калорій. За оцінками Всесвітньої організації здоров’я, це межа недоїдання.
Чи може пенсіонер в Україні дозволити собі не тільки якісне буття, а й «забаганки», на взірець подорожей по країні і за її межами, зміцнювання здоров’я в санаторіях тощо? Чи ознакою «життя після життя» українського пенсіонера є невтішна тріада: роздуми над минулим, скарги на дійсність і страх перед майбутнім?
У сучасному світі значна частина громадян пенсійного віку живе активним життям. Подорожує, бере участь у громадських організаціях, займається наукою, мистецтвом, часом політикою. Пенсіонери США, Франції, Японії та інших країн, як свідчать дослідження, мають змогу подорожувати по світу в середньому по 4–6 разів. Порівнювати ці цифри з українськими реаліями складно, та й усі порівняння, як відомо, «кульгають»…
На жаль, переважній більшості українських пенсіонерів сьогодні доступна тільки проста «подорож» – на небеса, оскільки середня тривалість життя тут уже менша від 62 років. Скільки їм «розкошувати» на пенсії після реформи та підвищення пенсійного віку – порахуйте самі…
«Покара держави за достойну працю»
«Заслужений відпочинок – покара держави за достойну працю» – так сказав один письменник. Є в Україні «категорія» людей, які працею впродовж життя ризикують не заробити жодну пенсію.
Це чи не весь загал «творчих особистостей», серед них і письменники. Ті з них, які писали книги і навіть отримували літературні премії, можуть піти на пенсію тільки «за віком». Бо такої професії, як «письменник», в Україні офіційно не існує. Професія «ворожка» – існує в державному рубрикаторі, а «письменник» – ні.
Найбільше письменників-пенсіонерів мешкає у провінційних містечках. Туди останнім часом переселяються і декотрі столичні майстри слова, обмінюючи житло на дешевше та додаючи різницю до скупої пенсії.
Провінція позначена печаттю відчаю. Сюди рідко доходять ґранти, меценати, інвестори і навіть газети. Провінційні письменники метаються від життя творчого до виживання фізичного. Їхні пенсії прирівняні до пенсій «технічних працівників», себто прибиральниць, сторожів – шанованого, але обділеного прошарку суспільства.
Хворіти літературним патріархам – недозволена розкіш. Видавати нові книги нема за що, видавництва безкоштовно майже нічого не друкують. Літературна преса недоступна, щоб передплатити. А в бібліотеках її катма, та й бібліотек лишилося небагато, ще не приватизованих під «маркети».
Зате можна писати. У шухляду. А в прибитих дощами та нестатками селах і містечках щороку все більше свіжих могил і все менше свіжих подій та свіжих книг.
Минулися часи, коли письменникам-членам Спілки письменників платили гонорари, надавали житло й путівки до моря. Тепер до функцій Національної спілки письменників таке майже не входить. Це творча спілка, товариство «людей з хворобливим потягом до писання творів»…
Якось письменник-сатирик Євген Дудар, лауреат літературних премій, заслужений діяч мистецтв України, з притаманним йому гумором сказав: «Я – унікальний пенсіонер. Я пенсіонер-письменник, але пенсію отримую як чиновник, тому що працював у редакції журналу «Перець» і ще в редакції газети».
Ті з менш «унікальних» письменників, котрим «чиновниками попрацювати» не вдалося, можуть розраховувати на пенсію за віком. І хто їм винен, що все життя писали книги, мов солов’ї, співали, аж тут і осінь. Але люди – не птахи Божі, то й трагедій за цим більше, ніж гумору.
Життя не стоїть на місці. Нинішня молодь колись досягне пенсійного віку. Чи їх теж переслідуватиме ця незнищенна для українців тріада: «роздуми про минуле, скарги на дійсність, страх перед майбутнім»?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Виплати у пенсійній сфері регулюються двома десятками різних правил і законів, тому кожна категорія пенсіонерів потрапляє під інше «регулювання».
Роздуми над минулим, скарги на дійсність, страх перед майбутнім
Найближчими роками, згідно з прогнозами, на тисячу працюючих в Україні може бути 900 пенсіонерів. Зростання їхньої кількості пояснюється не тільки старінням населення. Значний відсоток виходить на пенсію за вислугою років, на це мають право й ті, хто пенсійного віку не сягнув.
Після впровадження в життя пенсійної реформи такий стан речей може змінитися; пенсійний вік збільшиться, а «за вислугою років» вихід на пенсію може бути скасований.
…Не так давно, травневого квітучого дня, пенсіонер на залізничній станції у Києві покінчив життя самогубством, поклавши голову на рейки. У записці, знайденій на місці трагедії, мовилося, що зробив він це, бо хворів, а оплачувати лікування з маленької пенсії не міг.
Подібні факти непоодинокі. При «безкоштовній» медицині за кожний аналіз доводиться платити. А держава начебто закладає в бюджет на медичне обслуговування «шалені» кошти.
Ось і щойно ЗМІ повідомили: Прем’єр-міністр Микола Азаров стурбований демографічною ситуацією в Україні. «…Кількість населення постійно скорочується. Тому перед МОЗ поставлено завдання вирішувати не тільки медичні, а й економічні питання», – заявив він.
У жовтні 2010 року чисельність населення України скоротилася на 13,3 тисячі порівняно з вереснем і на 1 листопада становила 45 мільйонів 808,9 тисяч. Експерти ООН прогнозують зниження чисельності населення України до 25–30 мільйонів осіб до 2050 року, зауважує «Українська правда».
Згідно з недавніми дослідженнями, до 10 мільйонів українських пенсіонерів забезпечені харчуванням із калорійною цінністю менше за 2100 калорій. За оцінками Всесвітньої організації здоров’я, це межа недоїдання.
Чи може пенсіонер в Україні дозволити собі не тільки якісне буття, а й «забаганки», на взірець подорожей по країні і за її межами, зміцнювання здоров’я в санаторіях тощо? Чи ознакою «життя після життя» українського пенсіонера є невтішна тріада: роздуми над минулим, скарги на дійсність і страх перед майбутнім?
У сучасному світі значна частина громадян пенсійного віку живе активним життям. Подорожує, бере участь у громадських організаціях, займається наукою, мистецтвом, часом політикою. Пенсіонери США, Франції, Японії та інших країн, як свідчать дослідження, мають змогу подорожувати по світу в середньому по 4–6 разів. Порівнювати ці цифри з українськими реаліями складно, та й усі порівняння, як відомо, «кульгають»…
На жаль, переважній більшості українських пенсіонерів сьогодні доступна тільки проста «подорож» – на небеса, оскільки середня тривалість життя тут уже менша від 62 років. Скільки їм «розкошувати» на пенсії після реформи та підвищення пенсійного віку – порахуйте самі…
«Покара держави за достойну працю»
«Заслужений відпочинок – покара держави за достойну працю» – так сказав один письменник. Є в Україні «категорія» людей, які працею впродовж життя ризикують не заробити жодну пенсію.
Це чи не весь загал «творчих особистостей», серед них і письменники. Ті з них, які писали книги і навіть отримували літературні премії, можуть піти на пенсію тільки «за віком». Бо такої професії, як «письменник», в Україні офіційно не існує. Професія «ворожка» – існує в державному рубрикаторі, а «письменник» – ні.
Найбільше письменників-пенсіонерів мешкає у провінційних містечках. Туди останнім часом переселяються і декотрі столичні майстри слова, обмінюючи житло на дешевше та додаючи різницю до скупої пенсії.
Провінція позначена печаттю відчаю. Сюди рідко доходять ґранти, меценати, інвестори і навіть газети. Провінційні письменники метаються від життя творчого до виживання фізичного. Їхні пенсії прирівняні до пенсій «технічних працівників», себто прибиральниць, сторожів – шанованого, але обділеного прошарку суспільства.
Хворіти літературним патріархам – недозволена розкіш. Видавати нові книги нема за що, видавництва безкоштовно майже нічого не друкують. Літературна преса недоступна, щоб передплатити. А в бібліотеках її катма, та й бібліотек лишилося небагато, ще не приватизованих під «маркети».
Зате можна писати. У шухляду. А в прибитих дощами та нестатками селах і містечках щороку все більше свіжих могил і все менше свіжих подій та свіжих книг.
Минулися часи, коли письменникам-членам Спілки письменників платили гонорари, надавали житло й путівки до моря. Тепер до функцій Національної спілки письменників таке майже не входить. Це творча спілка, товариство «людей з хворобливим потягом до писання творів»…
Якось письменник-сатирик Євген Дудар, лауреат літературних премій, заслужений діяч мистецтв України, з притаманним йому гумором сказав: «Я – унікальний пенсіонер. Я пенсіонер-письменник, але пенсію отримую як чиновник, тому що працював у редакції журналу «Перець» і ще в редакції газети».
Ті з менш «унікальних» письменників, котрим «чиновниками попрацювати» не вдалося, можуть розраховувати на пенсію за віком. І хто їм винен, що все життя писали книги, мов солов’ї, співали, аж тут і осінь. Але люди – не птахи Божі, то й трагедій за цим більше, ніж гумору.
Життя не стоїть на місці. Нинішня молодь колись досягне пенсійного віку. Чи їх теж переслідуватиме ця незнищенна для українців тріада: «роздуми про минуле, скарги на дійсність, страх перед майбутнім»?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
