Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 15:15

Про особливості відзначення Різдва Христового в Україні своїми міркування в ефірі Радіо Свобода поділилися письменник Роман Іваничук, колишній дисидент, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович та акторка і співачка Наталка Половинка.

– В Україні Різдво відзначали у різні часи: і в роки голодоморів і репресій, у далеких таборах і в камерах самітників, коли була вільна держава і коли залежна. Бодай у душі, але звучала молитва. Якщо не вголос, то колядували душею.

Людині не можна заборонити вшановувати її свято, забрати її віру. Можливо, й тому чимало людей з таким трепетом пригадують атмосферу «підпільного» Різдва. Це було настільки справжнє Різдво, можливо, тому, що й Христос народився у схожих обставинах.

За різних життєвих ситуацій створюймо собі різдвяний настрій, запалімо свічку за тих, кого немає вже поруч, бо Різдво – це той час, коли з запаленою свічкою зникає й різниця між отими двома світами – буденним і вічним, коли до нас у гості на коляду приходять всі, хто живий, і кого немає, хто творив нас, народив, виховував, любив.

Кожне Різдво дарує нову надію, і кожне Різдво чекаємо з сумом і радістю. Але уся марнота марнот нишкне у радості Різдвяного таїнства.

Пане Романе, направду Ваша «Люлька…» просто вразила.

Роман Іваничук
: Ніколи не сподівався, що моя «Люлька…» буде мати такий успіх, бо то є чисто моє власне життя. Може, тому, що воно з такою любов’ю до тих людей, про яких я писав.

– Ваше Різдво, яке Ви найчастіше пригадуєте на Святвечір?

Роман Іваничук:
І свято зберігалося, бо то колядували не просто собі в кишеню, то колядували на церкву, на просвіту, на читальню, на школу. Така свідомість національна виховувалася Колядою
Моє село Трач, де я народився, то є Косівського району, село між Коломийський і Косівським районом. Колись там були глибоко збережені традиції покутсько-гуцульські такі, конгломерат гуцульських вірувань і покутських улагіднених, менше фольклорних, а більше побутових.

Кожного року Різдво було найбільшим святом, мало найбільше такої таємничості, якоїсь згадки, і все це підсяйнулося переказами, легендами.

Ми знали, діти, що на Святий вечір корови між собою розмовляють, говорять про свого господаря. Я в те вірив глибоко. І навіть заходив до стайні підслуховувати, як корови говорять між собою. Звичайно, я не чув їх мови, але мені здавалося, що я чув, як вони розмовляють, що хазяїн добре годує, що нині Святий вечір, що нині люди будуть ще їсти, що нині буде гомін в селі, будуть коляди і так далі.

І це все десь складалося в дитячий світ потойбіччя. Що воно не існує в реальності – це ми знали, але його можна, як дуже віриш, побачити і почути.

Коли перша зірка появляється, мама ще робить пампушки, і ми вже не можемо дочекатися, коли батько покличе за стіл. А стіл батько застеляв чистою скатертиною, на стіл клав сіна, скатертиною застелював, і мама подавала туди, коли вже було готово, тих 12 заповітних страв. Ми знали, що це є те, що ми скоштуємо, тільки сьогодні і ніколи більше в році. Батько кликав нас всіх за стіл, цілував нас всіх і почав колядувати.

Батько завжди співав. Він був вчителем і на скрипці грав, і мав такий голос добрий і починав «Бог предвічний». Батько бджолярем не був, але бджоли десь велися у селі, мед мусів бути у людях. Батько кидав в стелю кутю, мама сварилася потім, бо треба було білити. Але це було на бджоли, щоб бджоли велися.

Батько влаштовував домашнім концерт – стародавні колядки, яких він знав багато, такі язичницькі, коли Ісус Христос на плугом ходить. Це зв’язано з сільським господарством. Але всюди присутній Христос, дорослий Христос, який є, власне, селянином.

Усі ми були голосисті, всі мали якийсь слух і голос, і ми любили колядувати. І потім ті нові колядки «На небі зірка ясна засяла», «Нова радість стала». І ще довго-довго не спали, бо ми знали, що в такий вечір спати не можна. І вранці пробуджувалися, щоби до сходу сонця вийти на двір і подивитися, як сходить сонце на Різдво. Як було хмарно, то сонця не було.

Але я пам’ятаю, що на Різдво завжди був тріскучий мороз, і сонце червоно сходило. Навіть одного разу зійшло два сонця. То я використав для назви свого роману «Вогненні стовпи», бо я то бачив. Я дивувався, я перший вискакував на двір і до тата біжу, що два сонця сходить, а той каже: «Ти завжди щось вигадаєш». Але подивився – так, два сонця сходить. Каже: «Це фата-моргана, це від морозу двоїться зображення». Потім два стовпи вистрілювали в небо, і один гаснув, а другий перемінюється в сонце, яке сходило на небо. Такі десь мені спогади про ту містерію Святвечора, різдвяної ночі, Різдвяних свят.

А вже з Різдвяних свят починалася сільська коляда. Колядували старші брати церковні, то був чоловічий хор, який ходив селом. Сестри – то був жіночий. І молодіжний. Завжди три групи колядників ходили. Я пам’ятаю, що тато впускав до хати, щоби привітатися, вгостити якоюсь чаркою колядників мужчин. Під вікном питали: «Пане господарю, чи можна заколядувати?» Казав: «Можна». Вони колядували. Потім вони віншували, зичили йому щастя-здоров’я, що цього свята дочекали, дочекали мирності, радості, веселості. І так три дні колядували. І та коляда, якщо йти далі, тривала аж до Йордану.

Але тієї первісності, може, вже й немає. І шкода, що того немає, бо воно десь сягало у духовний світ наших предків, у старовину, може, ще й з княжих часів, може і напевне, ще з дохристиянських часів. І все те зберігалося з покоління в покоління. І свято зберігалося, бо то колядували не просто собі в кишеню, то колядували на церкву, на просвіту, на читальню, на школу. Така свідомість національна виховувалася тими святами, тією Колядою.

– А яка Ваша улюблена колядка? Ось Ви співаєте зараз на Святвечір колядки?

Роман Іваничук:
Парадокс, що у неволі ми більше горнулися до традицій, наче цим оборонялися від засилля окупаційного. Тепер настала свобода, немає потреби протесту зараз. З цієї причини коляда згасла
Найурочистіша – це «Бог предвічний». Це колядка, на яку треба вставати. Я дуже любив «На небі зірка ясна засяла». Це ще ми були такі співучі діти. Ну, як зараз у мене вдома.

Після проголошення незалежності коляда була така масова, що просто в хаті не виходили колядники: одні виходили, а другі заходили, ті виходили, інші заходили. То й грошей не вистачало. Кожен колядував на якусь мету, а зараз ця коляда згасла.

Я чекаю кожного року вже кілька років підряд, що колядники зайдуть до хати. Немає – мені дуже сумно, що це є якийсь парадокс, що у неволі ми більше горнулися до традицій, більше їх зберігали, наче цим оборонялися від того засилля окупаційного. Тепер настала свобода, і ніхто нікого так не переслідує, може, там при цій владі починається, але то тимчасово, кожен почуває себе вільно і немає потреби протесту зараз. Тому я думаю, що з цієї причини коляда згасла.

А було ще коли ходила коляда, коли не можна було, то я пам’ятаю, коли ще на старій квартирі ми мешкали у письменницькому будинку, зайшла коляда була. То не дозволялося, переслідувалося і навіть розганяли. Але вони зайшли були, у мене в хаті колядував Стус. Всі знали цього хлопця. Він був такий активний.

У нас в Галичині ці традиції ще зберігаються. І слава Богу!

– Ми сьогодні на коляду завітали ще до одного львів’янина у гості.

Пане Мариновичу, Ваше Різдво у житті було дуже різне. Від дитячих літ, коли Ваш дідусь був священиком, Ви мали Різдво у таборах, і Ви сьогодні святкуєте Різдво з дружиною, Ви святкуєте Різдво з спільнотою Католицького університету.

Яке Різдво пригадуєте щороку?

Мирослав Маринович:
Мабуть, найголовніше значення Різдва, що з ним вступає у душу мир. Конфлікти, всі непорозуміння – все це стає таким дрібненьким, от душа розкривається на те диво Різдва. Різдво 1979 року. Забрали з табору Євгена Сверстюка, Євгена Пронюка. Почав співати колядку. Думаю: хай хлопці почують. Наглядач вийшов саме в той момент, коли я співав: «Ой Ти, Царю, Царю, Небесний Владарю...». Людина далека від Різдва прочитав це як звернення до царя і як монархічні пісні
Я в родині і в своєму особистому житті не знаю кращого свята. Це для мене моє найродинніше, найсвітліше свято. Часом воно буває і найсумніше, бо коли від тебе відходять ті, які уособлювали у собі свято, а саме мама і моя сестра, то тоді свято стає пронизливо сумним. Але від цього не менше світлим.

Якось чар української колядки, чар української мелодики полягає в тому, що через спів ти можеш пройти через сум і вийти до світла. Отак я сідаю на Різдво за нашу фісгармонію, яка стоїть у мене в хаті, і починаю співати. І на початку горло перехоплює від спазму жалю, що немає зі мною моїх рідних, а потім приходить спокій, мир у душу. І це, мабуть, найголовніше значення Різдва, що з ним вступає у душу мир. «Мир вам у вашому домі» – це, ніби, з отим співом відходять всі якісь конфлікти, всі непорозуміння – все це стає таким дрібненьким, от душа розкривається на те диво Різдва.

І тому це найбільше пам’ятається, власне мати, сестра, наше «тріо Мариновичів», як ми сміялися, яке вже стало соло, на жаль. Дружина моя, яка, слава Богу, зі мною, сама не співає. Ми включаємо собі магнітофонні записи наших колядок і отак згадуємо ті прекрасні роки разом.

Мені дуже часто пригадуються мої дитячі роки, мої перші Коляди. Я, наче, зараз бачу себе під вікном однієї родини, куди я ходив кожного Різдва, там виспівував своїм тоненьким голосочком.

Також пригадую собі цікавий і кумедний випадок у політичному таборі. Важко уявити собі, щоби він був кумедним, але він таки був кумедним. Це було Різдво 1979 року. Святий вечір, 6 січня. Я в таборі. Тільки-но перед тим забрали з табору Євгена Сверстюка, Євгена Пронюка, і я знаю, що їх помістили в іншому будиночку, який стояв недалечко біля наших бараків, на карантин, готуючи їх в дорогу.

Я підійшов максимально близько, бачачи їхню кватирку прочинену, і почав співати колядку. Думаю: хай хлопці почують. Буквально після, можливо, кілька строф, як я проспівав, вийшов наглядач, почав гукати, чому я порушую режим. Я припинив колядку. Наступного дня мене викликав оперпрацівник і розгублено питає: от поступила доповідна, що вчора ви співали монархічних пісень. І на мене дивиться так підозріло.

Я теж на нього дивлюся і не можу нічого зрозуміти. Я – «український буржуазний націоналіст». Як я можу співати монархічних пісень? А тоді починає дико реготати. Я собі пригадав, що наглядач вийшов саме в той момент, коли я співав: «Ой Ти, Царю, Царю, Небесний Владарю...» І саме це. Людина абсолютно далека від Різдва, абсолютно далека від всього того, чим живе наша душа, відповідно він прочитав це як звернення до царя і як монархічні пісні.

Так що, як бачите, Різдво дає і сум, і дивну радість в тому місці, в якому б ніколи не подумав, що можна так засміятися.

– Так коляда не звучить тепло, щиро, з любов’ю, як саме на Різдво. Можна зробити ту ж саму кутю протягом року, але це ж зовсім смак не цієї різдвяної куті.

Мені видається, що дуже багато було дискусій, щоби з 7 числа перенести на новий стиль і таке інше. Але як Ви гадаєте, це, напевне, як відірвати шмат культури, душі і традиції українського народу?

Мирослав Маринович:
Це дійсно так. Я переконаний, що якби мали такий новий календар, то ми би починали святкувати за новим календарем, а закінчували би за старим. Тобто, цей «український різдвяний рамадан» тривав мабуть, 1,5 місяці, а не місяць.

Підходить різдвяний час, і коли ти вже чуєш перші колядки, ще як в церкві співають при наближені Різдва, і ти вже розумієш: так, приходить той час, коли в душі почнеться якийсь новий цикл.

Мені важко виділити якусь одну колядку. Є для мене традиційні колядки. Я люблю усі. Ми завжди починаємо з «Бог предвічний», а тоді йде «Нова радість стала», «Бог ся рождає». Це всі ті колядки, які для мене дуже багато означають. І десь тут я їх порівно люблю.

Але от є для мене особлива колядка, яка пов’язана з моїми дисидентськими роками, також десь із табірним минулим, бо я її щоразу співав у таборі. І це в нашій родині вважається «Мирославова колядка». Вона називається «Не плач Рахиле». Я її співаю на київський манір, тобто у Львові чи десь в Галичині можуть її співати по-іншому. Вона для мене сповнена особливого змісту, тому що оця паралель між долею юдейського народу, як органічно українці взяли цю матрицю плачу за невинно убієнними дітьми, як воно органічно лягає на українську історію, то це мене просто приголомшило, коли я вперше почув цю колядку.

– Наша наступна мандрівка до співачки Наталки Половинки.

Людина, котра любить, береже українську традицію, українську пісню, родом з Вінниччини, навчалася у Львові і саме у Львові плекає цю традиційну українську пісню.

Наталка Половинка:
А дитинством з Буковини. Все-таки Вінниччина, якщо говорити про землю, то джерела, соки з Вінниччини, але світогляд формувався, бо це від народження, буквально з 5 місяців, як мене мама забрала з Вінниччини і до 8 років – це Буковина. Так що якісь такі найсильніші враження, які формували мене, то це все-таки Буковина. А пізніше, вже з 8 років до 15-ти – це знову ж таки Вінниччина. І це рід з його традиціями, з його постійним співом. І вся родина, яка співає просто прекрасно, і найліпше, звичайно, веде мій батько. Він завжди подає ініціативу.

– Залишилося у споминах якесь таке улюблене Різдво?

Наталка Половинка:
Те, яке записалося, як на диктофон в пам’яті, просто з кожною краплиною. Це вже, може, був день третій Різдва. Це було на Вінниччині. Ми з бабусею сиділи коло столу, і вона сама собі затягла одну колядку, потім другу, третю. Те, як вона сиділа, те, як вона водила рукою по столі і сама собі співала, і поміж тим вона розказувала мені зі свого життя частинки. І це перебування тривало, може, годину з чимось. Ми були тільки вдвох.

Оце для мене найсвятіший момент Різдва. Вона мені щось таке переказала, щось таке виспівала – в цьому для мене виникло все Різдво, а потім вже потім протягом життя виникала розгортка, ніби відчитувалося. Бо в цьому був і духовний зміст, звістка і оце повне перебування, цілісне перебування людини в цьому, де не було поділу на народне і духовне, чи на родове, от моє приватне з бабусею, і духовне. Це був єдиний цілий світ, в якому були і Бог, і запах цієї землі через бабусині руки і моя родина.

– Як вдається зберегти оцей дух Різдва у своїй родині?

Наталка Половинка:
Наступає момент такої тиші, якої ніколи не буває більше протягом цілого року, вона має певний звук. Оця таїна, яка звучить, це і є Різдво
Не може раптом виникнути Різдво, бо з’являються пампухи, приходить час і кутя. Хоча, звичайно, без цього не можна. Якщо є якась така ситуації в сім’ї, що сім’я і ходить до церкви, і береже молитву якось так цілою сім’єю, то тоді і Різдво приходить якось нормально, ритуально, так як воно повинно прийти, але воно готується цілий рік. І тоді цей момент наступає як момент тиші, а не вибуху свята.

Завжди чомусь для мене і Святий вечір, і саме Різдво пов’язане з тишею, аніж з самим святкуванням. Це не підрахунок, скільки страв. Хоча їх завжди стільки, як має бути. Все воно якось так випрозорюється: і страви, які ти готуєш і поспішаєш, щоб встигнути, і пахощі сіна, яке принесене, і куті, і всього – все це якось випрозорюється, тому що наступає момент такої тиші, якої ніколи не буває більше протягом цілого року, вона має певний звук. Оця таїна, яка звучить, це і є Різдво.

Тому я й найбільше люблю серед всіх коляд, яких є багато, це особливий взагалі, якщо говорити про співочу традицію, то різдвяні напіви і духовні напіви, і народні пісні, різдвяні, звичайно, особливі. Вони найрадісніші. Але от і духовні напіви, і народні пісні мають в собі звук таємниці і якось очікуваної радості. Вони дуже різні за матерією, всі ці колядки, але у всіх є якась така неймовірна джерельна радість, така дитяча, наївна, разом з тим дуже глибока, така первозданна радість.

– На Різдво люди зичать одне одному всього найкращого, чого можна побажати, і роблять це з особливою любов’ю. Наші нинішні господарі, які нас радо приймали на Різдво, вітають усіх зі святом.

Мирослав Маринович:
Сьогодні час якоїсь такої загальної мішанини, загальної сірості. В такий час, коли немає зовнішніх орієнтирів, в нашій душі мусить засвітитися зоря віфлеємська і вказати нам шлях до добра
Побачити видимо віфлеємську зорю, побачити так, щоб в кожного в нас у житті вона світила і освітлювала нам шлях до того, до чого ми прагнемо.

Сьогодні час особливий, сьогодні час якоїсь такої загальної мішанини, загальної сірості, коли той магніт наш душевний та стрілочка крутиться, як на північному полюсі. Немає отого орієнтиру. І в такий час, коли немає зовнішніх орієнтирів, в нашій душі мусить засвітитися оця зоря віфлеємська і вказати нам шлях до добра.

Наталка Половина: Завше вірити, як би не було скрутно. Завше вірити в можливість неможливого. Оце і Господнє народження.

Роман Іваничук: Сійся, родися, жито, пшениця, на Василя, на Новий рік, щоб вам краще зародило, як торік. Коноплі по стелю, а льон по коліна, щоб у вас, хрещених, голова не боліла!

– Дякую, що склали нам товариство на Різдво, свято, яке дає нам можливість віднайти свою людяність.
  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG