Доступність посилання

17 Грудень 2017, Київ 22:34

Десять років керуючи й розбудовуючи УГКЦ (З приводу відставки Блаженнішого Любомира)


Любомир Гузар
Словаччина – Глава Української греко-католицької церкви – 77-річний владика Любомир (Гузар) – подав у відставку, Папа Бенедикт XVI це прохання задовольнив. Про цю подію сповістили 10 лютого практично всі ЗМІ України. Сам герой цієї історії спокійно і з притаманним йому легким гумором підтвердив цей факт на прес-конференції у Києві того ж таки дня, додавши, що лежати на печі не збирається.

Звісно, серед вірян, як і серед широкої громадськості, така подія одразу породжує запитання: а хто ж буде спадкоємцем Блаженнішого Любомира і яким шляхом поведе він далі УГКЦ? Це вирішуватимуть виборці – ієрархи, учасники Синоду УГКЦ, які зійдуться, ймовірно, в Києві, найпізніше у квітні цього року. Треба виходити із загального правила, що наступник продовжуватиме лінію свого попередника.

Спробуймо глянути вже на екс-главу УГКЦ як на людину, сформовану на Заході, котра 17 років проживає в Україні. Отже, має вироблений погляд на процеси суспільно-політичного життя своєї батьківщини. Владика Любомир прекрасно знає, з чого зіткане полотно під назвою «суспільство України» та її строкатий політичний істеблішмент. Про це владика ділився своїми думками на сторінках преси. Спробуймо пригадати, на яких питаннях він найбільше акцентував увагу. Звісно, це будуть лише кілька штрихів до портрету архієпископа Гузара.

Перше завдання Церкви – бути собою

«Перше завдання Церкви – бути собою» – так говорив глава УГКЦ у лютому 2004 року, пояснивши при цьому, що Церква складається з людей, а «це не збір ангелів, які можуть сказати «робіть так, як ми». Церква мусить ставитися до життя покірно.

Продовжуючи свої думки, владика поставив запитання: наскільки Церква може бути сумлінням суспільства? І сам відповів на нього: «Настільки, наскільки члени церкви, віруючі люди – християни, мусульмани, євреї – наскільки вони здійснюють у власному житті те, що самі проповідують…Тоді ми можемо стати сумлінням для народу. Це не означає, що церковний муж може сказати: слухайте, бо я знаю, як треба чинити. Ні. Ти мусиш бути прикладом – і тоді тебе послухають, радо послухають».

Церква, отже, мусить бути правдивою, щирою і діяти відповідно до прислів’я: Verba movent, exempla trahunt – Слова спонукають, приклади ведуть за собою.

Безперечно, не все ідеальне в церковному житті України, в тому числі й в середовищі УГКЦ. Церкви є складовою суспільства, в якому вони діють, є вираженням його прагнень, але і його недоліків та недуг. Українські Церкви, нагадує нам релігієзнавець Мирослав Маринович, зробили досі порівняно незначний внесок у розбудову демократичної свідомості й громадського менталітету.

Напевно, це тому, що в минулому саме Церква, як інституція і як моральний авторитет, чи не найбільше потерпала від тоталітарних практик більшовиків. Адже завданням більшовиків було насамперед переломити духовно-моральний стрижень людини, а церкву здеформувати, перетворити на духовного інваліда.

Справді, Церква повинна нині виявляти покору і жити тими ідеалами, які проповідує. «Тоді ми можемо стати сумлінням для народу», – сказав глава УГКЦ на початку 2004 року.

Церква і влада – партнери

Церква і влада – партнери – це тема, до якої Блаженніший Любомир упродовж останніх років раз-у-раз повертається, востаннє торік у лютому під час круглого столу в Києві на тему: «Релігія і влада в Україні». «І Церква, і держава служать тому самому народові, тому їх треба вважати партнерами», – сказав архіпастир.

Стосунки між ними можна і треба регулювати за допомогою законодавства, визначивши межі відповідальності та взаємодії. «В ідеально налагодженому суспільстві ці два партнери доповнюють один одного, хоча ніколи не сміють зливатися в одну дійсність або бути підпорядкованими один одному», – нагадав владика Гузар.

На жаль, ці відносини в Україні, зокрема протягом останнього року, не є нормальними. Віктор Янукович почав надавати перевагу одній – Православній церкві Московського патріархату.

Для віруючої приватної особи це зовсім нормально. На жаль, Янукович діє з посади Президента України. Він робить це «публічно, демонстративно і наполегливо», заявив президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський.

Це створює небезпеку зруйнувати міжконфесійний мир, з трудом плеканий попередніми роками. Про це свідчить, наприклад, відмова місцевих властей в Одесі надати ділянку землі під будівництво греко-католицького храму для потреб приблизно 10 тисяч віруючих Одеси й околиці міста. З цього приводу до Президента України торік у вересні звернувся Синод єпископів УГКЦ з проханням «не допустити розпалювання в Україні релігійної ворожнечі, міжконфесійної нетолерантності та обмеження конституційних прав громадян за ознаками релігійних переконань».

У зверненні згадано й про агресивну поведінку митрополита Одеського та Ізмаїльського УПЦ (МП) Агафангела (Саввіна), котрий заявив, що будівництво храму УГКЦ «в православній Одесі викличе обурення і протест духовенства та православних віруючих Одещини». Цим він непрямо заохочує ставитися до греко-католиків на Одещині як до ворогів православ’я і неповноцінних громадян України.

Мовчанка Президента Януковича й українських владців з приводу такої поведінки місцевих органів влади в Одесі (й місцевого православного єпископа) створює небезпечний прецедент. Виникає підозріння, що релігійна інституція в цьому випадку сприймає мовчанку влади, не лише Одеської, а й найвищої – в Києві, як заохочення до протиправної дії.

Поворот до Києва – церковна єдність

Не таємниця, що чимала частина православних віруючих України і навіть «православні фундаменталісти»-комуністи вороже сприйняли перенесення осідку Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва у серпні 2005 року. Незручно нагадувати про тодішні провокативні «протестні акції», блюзнірські скандування під час святої Літургії поблизу ще незавершеного собору Святого Воскресіння.

«Ми не прийшли, а повернулися до Києва, звідки нас насильно витиснули», – нагадав недавно патріарх Любомир, додавши, що Українська греко-католицька церква – то церква «київської традиції». Всі християнські Церкви в Україні об’єднує князь Володимир і його хрещення, пригадав він: «На жаль, так історично сталося, що ми поділилися. Але всі ми вийшли з одного джерела і мусимо про це пам’ятати. Ми маємо зрозуміти цю нашу спільність у походженні».

Тут доречно нагадати слова видатного церковного діяча початку 17-го століття Мелетія Смотрицького: «Старожитна на руських землях не Православна Церква, а церковна єдність».

Певно, до розуміння цієї спільності віруючим християнам в Україні ще дуже далеко, бо поняття християнської міжконфесійної толерантності часто зводиться до гасла: «бий свого, щоб чужий боявся»…

Велика небезпека для слабосилої демократії

На початку 2004 року глава УГКЦ висловив стурбованість з приводу тодішньої зміни Конституції, згідно з якою Україна перетворилася на парламентсько-президентську республіку. Блаженніший Любомир визнав, що це право політиків, водночас додав: якщо все так просто змінювати, то суспільству немає на що спертися.

«Немає того, що стабілізує суспільство. Ми ще Конституції як слід не випробували, бо що таке 7–8 років? – сказав глава УГКЦ.– Може, років за двадцять ми побачимо, як вона працює, якщо будемо її дотримуватися. Звісно, Конституція – це не Божий Закон, але це все ж таки головний закон держави. І його можна змінювати тільки дуже обережно».

Наскільки болючим стало для нього це питання, свідчить те, що про українську практику «закон-дишло» владика Любомир заговорив знову торік у жовтні. Ось фрагмент одного інтерв’ю: «Відверто кажучи, я сьогодні цілком розгублений. Я не мала дитина, а дорослий чоловік, а ситуації не розумію, особливо з тим рішенням повернутися до колишньої Конституції. Ніяк не вмію дати собі ради, бо це таке, що так просто в голові не вкладається. Міняємо Конституцію так, як би міняли одяг. Кожен її пише під себе, як йому вигідно. Це ще один доказ, як ще мало ми є демократами».

Свого часу глава УГКЦ кардинал Любомир гостро осудив практику купівлі голосів перед виборами, назвавши це «прямим злочином перед законом» та «спокушуванням людей до гріха». Це стосується і фальсифікації результатів голосування.

Напередодні місцевих виборів торік у жовтні патріарх Гузар звернув увагу на дві головні небезпеки для справжньої демократії: «Це непошанування волі народу, а друга – непошанування народом самого себе. Сьогодні в Україні існують обидві небезпеки: виборчим правом народу легковажить як влада, так і сам народ, і в цьому виявляється справжня криза демократії».

Справді, спосіб, яким Верховна Рада, як і Конституційний Суд України, повелися з Конституцією, вказує на те, що провладний політичний естаблішмент держави діє і живе не за законами, а за поняттями.

Головний рабин Великобританії Джонатан Сакс якось висловився: «Спочатку Бог створив світ як дім для людства. Відтоді Він кинув виклик людству, щоб воно створило світ, який стане домом для Нього. Бог живе повсюдно там, де ми поводимося з іншими, як з істотами, що мають Його подобу».

Україні і на 20-му році незалежності ще далеко до усвідомлення потреби облаштувати свій дім – поліконфесійну і світоглядно строкату державу – саме в такому розумінні.

Варто серйозно замислитися над словами Блаженнішого Любомира, колишнього глави УГКЦ, архієпископа і кардинала Гузара до віруючих і невіруючих України: «Нам треба дуже-дуже тяжко працювати, щоб змінювати всенародний світогляд. Це, гадаю, візьме ще, щонайменше, два покоління. Скоріше воно не буде. Не треба себе обманювати, ми ще далеко від цілі, але, слава Богу, не на самому початку».

На мою думку, це мудрі слова людини на тему реалполітики в Україні. Людини глибоко духовної, котра ще вчора була капітаном ковчега – Української греко-католицької церкви.

Він залишив свою печать не лише в історії УГКЦ, а й загалом у найновішій історії України. Зрештою, його відставка – це також мужній крок, який може служити прикладом для політиків.

Іван Гвать – дослідник, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG