Доступність посилання

24 Вересень 2017, Київ 22:58

Вирішила відвідати могилу Шевченка у Каневі. Поет, як завжди, дивився на новоприбулі автобуси і «лани та кручі» з Чернечої гори. Все як і було десятки років тому, і нібито нічого не змінилось Піднімаючись сходами до могили Кобзаря, переживала ті самі почуття, що й у шкільні роки. Ось зараз покладу квіти на могилу. Піду в музей і порину у світ народного оспівування поета. Та цього разу музей зустрів мене інакше. Нині відвідувачам про велич постаті Шевченка розповідають стримана експозиція, сірі стіни та граніт. Про що ж тепер говорить одна з найважливіших експозицій в Україні – не зрозуміло. До кого вона говорить, – ще більша таємниця.

Ми більше не любимо Шевченка. Ні, точніше ми любимо його, але камінно-гранітно та гіпсокартонно. Загалом, ми любимо його холодно. Але саме так треба шанувати Шевченка, на думку архітектора Лариси Скорик, керівника проекту перебудови музею. Так шанують, по-сучасному, по-європейському, гадає вона. А все, що було в музеї до фундаментальної перебудови – це, за словами архітекторки, «мальовидло».

А саме таке «мальовидло», у 30-х роках минулого століття насправді задумав творець автентичного проекту музею Василь Кричевський. Його задум музею у стилі модерн, навпаки не мав стриманих кольорів, і мав більше національних стильових рис, ніж проект Скорик. За ескізами Кричевського ззовні музей мав бути розписаний українськими орнаментами, виконаними у техніці майоліки. Так само всередині мали бути барвисті розписи в еклектичному стилі. На стелях залів мали б бути кесони з кольоровими розетками. У холі – яскраві вітражі….

Але вітражі демонтували. Орнаменти на стінах зашили гіпсокартоном. Вишиті майстринями з усієї України рушники зняли, а на стелі більше нема квіткового розпису, тепер тут натяжна стеля.

90% експонатів з тих, що були тут раніше, відвідувачі більше не побачать. Напевно списали їх, так само через їхній «неєвропейський» вигляд. Хоча, здається, саме на старовинні експонати приходять подивитися у такі музеї, – на шматочки життя та епохи, у якій ти не жив, про яку хочеш дізнатися більше?

Підлога у музеї вже не паркетна, а гранітна. Адже, керівник проекту Лариса Скорик вирішила, що паркет – це теж не сучасно. Хоча я мушу наголосити, що у багатьох європейських музеях, які так прагнула наслідувати Скорик, саме паркет. До того ж під час перебудови музею Шевченка виникли побоювання, що вагу граніту на підлозі другого поверху, може не витримати перекриття з дерев’яних балок. Але і на це архітектор теж не зважила. Більше того, зверху на граніт у холі музею поклали величезну камінну глибу, вкрили її червоною китайкою та накрили скляним кубом. Так утворилась головна інсталяція музею під назвою «Наріжний камінь». За моїми спостереженнями, вже повз перший експонат музею Шевченка відвідувачі проходять так нічого і не зрозумівши…Тепер ясно, чому архітекторка якось неоднозначно наголосила, що музей таки не для всіх.

Хто був у музеї до реформ Лариси Скорик, той пам’ятає численні розписи на стінах, рушники та вишивані портрети. Музей розповідав про життя Шевченка, про все, що оточувало його такою доступною і яскравою мовою, що навіть школярам було зрозуміло. Саме тут діти дізнавались щось більше про Шевченка, а не лише те, що Кобзар у їхньому віці пас ягнята за селом. Діти починали усвідомлювати, що перед ними справді велична постать – поет, художник, пророк. Я поставила себе на місце школяра, який прийде на екскурсію у новий музей. Що він побачить тут. Як він сприйме Шевченка? Чи захоче взяти в руки «Кобзаря»?

Єдине, за що можна подякувати проектувальникам – це справді капітальну реконструкцію будівлі музею, вона високого рівня. Але в гонитві за сучасністю та європейськими лініями автори проекту загубили українську ідентичність, загубили власне мету, з якою існував усі ці роки музей Шевченка на Чернечій горі, загубили його неповторне наповнення та дух, що царював у залах музею.

Тепер з музею зникла пам'ять народна – більше не знайдеш на стендах фотографій тих, хто приїздив сюди вшанувати пам'ять поета, – цілими класами, групами, піонерськими загонами. Більше не знайдеш портретів Шевченка, що їх вишивали українські жінки довгими ночам, – так ніби вишивали ікону….

Такі зміни в музеї Шевченка руйнують ланцюжок пам’яті та традиції українського народу, який їхав з усієї України та світу до Канева. Їхав з однією метою - доторкнутися до енергетики Великого Кобзаря, і вкотре подякувати Богу за те, що ми – українці.
  • 16x9 Image

    Валентина Аксьонова

    Співпрацює з Радіо Свобода з травня 2010 року. Працює для програм «Свобода сьогодні», «Європейська свобода», «Ранкова свобода» та «Лінія уваги». З 2009 року автор та ведуча програми «Сурма» на Національному Радіо. Має досвід роботи в гарячих точках, зокрема в Грузії в серпні 2008 року.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG