Ясна річ, це нерозуміння не заважає керівникам Партії регіонів рішуче перебудовувати під себе усю систему управління, саджати своїх людей, бажано з Донбасу, на всі більш-менш «хлібні» місця (аж до районного рівня включно), звично затискати мас-медіа та «пресувати» найбільш непокірних журналістів, купувати все більш дорогі та розкішні авто та поповнювати свої офшорні рахунки все новими і новими мільйонами та мільярдами, але безнадійна провінційність просто-таки просвічує у кожній їхній дії. Причому провінційність, глибоко занурена у минуле, зразка десь так 1970-80 років.
Це у той час головним для регіонального компартійного керівника стало вміння вміло відрапортувати «особисто дорогому Леоніду Іллічу» та «ленінському ЦК партії» про непересічні успіхи на ввіреній йому ділянці «трудового та ідеологічного фронту». Звичайно, повного розвалу практичних справ допустити не можна було, але головним усе ж таки був Його Величність Рапорт.
А зараз? Ну, кого можуть обдурити багатослівні виступи Президента чи міністра закордонних справ про свободу слова, виголошені у Західній Європі, які сполучаються із посиленням негласної цензури у ЗМІ та вилученням частот у «неправильних» телеканалів? Чиї вуха спокійно сприймуть локшину про лібералізацію економіки, яка насправді поєднується із нищенням малого і середнього бізнесу у суворій відповідності до нещодавно ухваленого Податкового кодексу?
А коли Віктор Янукович у відчаї від того, що узвичаєні прийоми «золотої доби» ніяк не спрацьовують на рівні «Євросоюзівського ЦК», починає раптом імпровізувати, то виходить узагалі весело. То він посилається у Берліні на інтермедію Аркадія Райкіна – «ви, звичайно, знаєте, хто це такий». То у Давосі розповідає про київські каштани і жінок, які роздягаються із приходом тепла. То раптом під час візиту до Польщі прозоро натякає, що європейські політики підкуплені зловмисницею Тимошенко…
Звичайно, присутні в діяльності владної команди і сюжети, народжені вже нинішньою добою, проте від того вони не стають менш провінційними.
Одне слово, глава української держави та його радники не мають реального уявлення про те, як улаштований сучасний світ і як у ньому функціонують незалежні держави. Схоже, вони до кінця не усвідомили й того, що Україна також є незалежною державою, і чималенькою, зі своїми національними інтересами та своєю національною гідністю.
Пригадується, із яким захватом заступниця керівника президентської адміністрації розповідала про пошану, виявлену при візиті Януковича до Москви. А то ж були лише всі стандартні протокольні процедури офіційного візиту, не більше…
Водночас й інше пригадується: з якою наполегливістю найбагатша людина України, депутат від Партії регіонів та фінансист цієї партії пропихав ідею об’єднання кубків та чемпіонатів з футболу України та Росії. Невеличкі Фарерські острови, автономія у складі Данії, мають свій футбольний чемпіонат, свої збірні (не надто зручні для «грандів», бо бойові й безкомпромісні), плекають їх – а тут Україна мала б добровільно відмовитися від частки свого суверенітету в обмін на регулярні виступи донецького «Шахтаря» у «самісінькій» Москві…
Та що футбол – це тільки гра і тільки символ. Проблеми куди серйозніші.
Економіка по-донецькому: шлях у ХІХ століття
Почнімо з економіки. До чого звикла донецька регіональна команда за останні десятиліття? Яку економічну модель вона втілила у Донбасі? Чого домоглася практично для пересічних донеччан і для себе самих?
Найпростіше, мабуть, відповісти на останнє запитання. Таке масштабне майнове і статусне розшарування, як на Донеччині, в Україні рідко де знайдеш. Крайні злидні у так званих «депресивних» містечках, рабська праця на вугільних самодіяльних «копанках» межують із багатометровими мурами, які оточують резиденції мільярдерів, та із п’ятизірковими готелями, невідомо для кого призначеними. А разом із тим «вбиті» комунікації, нерозвинена інфраструктура, чимало виробництв, які використовують технології початку ХХ століття, нерозвинений, якщо порівняти навіть із деякими регіонами України, не кажучи вже про Польщу чи Литву, малий бізнес… Одне слово, беззастережно «занедбаний край», як влучно назвав регіон один із недавніх «інтелектуальних емігрантів» звідтіля.
І що цікаво: колосальні кошти, накопичені місцевими мільярдерами, майже не витрачаються на модернізацію, передусім вугільної галузі. Традиційно вважалося, що про це має дбати держава, знаходячи у бюджеті гроші не лише на облаштування шахт, а і на зарплату шахтарям номінально ще не приватизованих копалень і на закупівлю приватного вугілля. Де візьме гроші держава? Ця проблема не стосувалася місцевих вугільних і металургійних «баронів», – хай хоч намалює та держава.
Звичка затикати чималі бюджетні дірки «намальованими» грошима залишилася і після здобуття всієї повноти влади в Україні – і попри те, що головна хвиля світової фінансової кризи вже зійшла на пси, український державний бюджет тримається на плаву тільки завдяки кредитам МВФ та іншим багатомільярдним позикам. Зовнішній борг країни перевищив 40% ВВП й у разі, якщо далі уряд позичатиме такими самими темпами, то під кінець 2012 року цей борг сягне 80-90% ВВП.
До речі: світова криза так глибоко зачепила українську економіку внаслідок домінування у ній експортно орієнтованих та вкрай енергоємних секторів економіки, власники яких у переважній більшості або є спонсорами Партії регіонів, або прямо входять до її неформального керівництва. Але, схоже, ці проблеми (як і те, чим віддавати борги) абсолютно не хвилюють очільників нинішнього владного режиму.
Вони переймаються хіба що зведенням стадіонів до Євро-2012 (і тут успіхи їхні беззаперечні) та «розпилюванням» виділених на це бюджетних коштів, унаслідок чого ці стадіони виходять дуже дорогими (тут успіхи ще більші). Що ж стосується зростання випуску наукомісткої продукції, потенціал для чого Україною ще не втрачений, то під супровід розмов щодо «докорінної модернізації економіки» істотно скорочене фінансування Національної академії наук і поставлена на грань виживання наукова діяльність у вишах.
Іншими словами, команда Віктора Януковича поводиться з національною економікою України так, наче це система приватних і номінально державних підприємств, призначена для збагачення своїх власників й управителів, яку у разі потреби можна продати або штучно збанкрутувати, вивівши всі вільні кошти в офшорні зони і поливши її напризволяще.
Тимчасовці на чолі країни
Головною метою політики команди Януковича було і залишається творення «даху» над бізнесовою діяльністю відповідних кланів. Експерти сьогодні сперечаються, скільки тих кланів, який вплив у кожного з них, що за активи перебувають під контролем того чи іншого клану, – але ніхто не заперечує кланово-олігархічної природи могутності Партії регіонів, того, що це партія великого і дуже великого капіталу.
Але, як уже було сказано, це капітал вельми своєрідний. Знаменитий вираз «що є добрим для General Motors, те є добрим і для Америки» аж ніяк не транспонується у вигляді, скажімо, «що є добрим для Систем Кепітел Менеджмент, те є добрим і для України». Передусім тому, що General Motors у її класичні часи була взірцем не просто високоприбуткової, а й високотехнологічної корпорації, флагмана індустрії. В Україні існують, ясна річ, високоприбуткові корпорації, але жодна із них не будує свою діяльність на передових технологіях, навпаки, вони посилено експлуатують старе, енергоємне обладнання. Тому формула тут набуває зворотного значення: що є добрим для олігархічних корпорацій, те є поганим для України.
Високі технології передбачають кваліфіковану робочу силу, розвинений внутрішній ринок, потужний середній клас. Коли ж переважна частина ВВП є результатом експорту низькотехнологічної продукції та сировини, то це передбачає орієнтацію на дешеву некваліфіковану робочу силу та на нерозвинений внутрішній ринок. Ба більше: така економіка здатна досить тривалий час, причому із найменшими видатками, функціонувати за відсутності політичних свобод. Тому цілком логічними виглядають спроби чинної влади підігнати все в Україні під ті політичні стандарти, які ще в 1990-х ствердилися в Донбасі як своєрідне – поєднане з кримінальними традиціями – продовження стандартів радянської доби.
Але те, що зійшло за мовчазного сприяння центральної влади в окремо взятому і найбільш віддаленому (і географічно, і ментально) від Західної Європи регіоні, те навряд чи зійде в масштабах усієї країни. І невпинне падіння рейтингу Віктора Януковича та його команди – зайве свідчення цього.
Проте, не надто звертаючи увагу на це падіння (а одночасно вибудовуючи таку конструкцію представницьких і виконавчих структур, яка забезпечить монополію Партії регіонів попри несприятливі результати виборів), команда Віктора Януковича швидкими темпами конвертує владу у власність. Ті бізнесмени, хто продовжує «неправильно» поводитися, змушені продавати свою справу за безцінь, а «правильні» ділові люди здобувають нові статки.
Політика чинної влади активно сприяє цим процесам – і, головне, сприятиме такому майбутньому завершенню великої приватизації у промисловості та у сфері комунікацій, коли всі ласі шматки отримають «свої люди». А далі підуть на повну силу процеси приватизації орної землі…
І доводиться ще раз підкреслити парадоксальний характер політики команди Віктора Януковича і його самого: примножуючи свою власність, здобуваючи все нові й нові економічні активи, говорячи при цьому – ми прийшли на багато років, – ці персонажі разом із тим роблять усе можливе, щоби ближчим часом до межі загострити фінансово-економічні, соціальні та політичні проблеми в Україні.
Навряд чи це виконання чийогось свідомого плану (хоча є в цій команді й ідейні українофоби, готові на все, щоб знищити Україну як самостійну державу) – йдеться радше про підсвідомі настанови вчинків певного людського типу, нездатного на стратегічне бачення ситуації в її розвитку, в багатобарвності та багатовимірності.
У цьому історична обмеженість владних ресурсів Партії регіонів; але в цьому ж і небезпечність для країни чинної владної команди, яка може створити гранично кризову ситуацію, навіть не розуміючи, що скоїла. Та це, звісно, не знімає з нинішніх лідерів відповідальності за те, що під їхньою орудою Україна з вільних держав перейшла до числа частково вільних, до країн із утисками свободи слова, до країн із надзвичайно високим рівнем корупції.
Суто теоретичний шанс виправити ситуацію у нинішньої владної команди та її лідера є; реального ж, практичного – немає; для проведення спершу нагально-рятувальних робіт, потім – для глибокої модернізації країни треба мати справді якісну освіту, зовсім інший управлінський досвід та зовсім іншу ментальність. Рік президентства Януковича наочно засвідчив усе це.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Це у той час головним для регіонального компартійного керівника стало вміння вміло відрапортувати «особисто дорогому Леоніду Іллічу» та «ленінському ЦК партії» про непересічні успіхи на ввіреній йому ділянці «трудового та ідеологічного фронту». Звичайно, повного розвалу практичних справ допустити не можна було, але головним усе ж таки був Його Величність Рапорт.
А зараз? Ну, кого можуть обдурити багатослівні виступи Президента чи міністра закордонних справ про свободу слова, виголошені у Західній Європі, які сполучаються із посиленням негласної цензури у ЗМІ та вилученням частот у «неправильних» телеканалів? Чиї вуха спокійно сприймуть локшину про лібералізацію економіки, яка насправді поєднується із нищенням малого і середнього бізнесу у суворій відповідності до нещодавно ухваленого Податкового кодексу?
А коли Віктор Янукович у відчаї від того, що узвичаєні прийоми «золотої доби» ніяк не спрацьовують на рівні «Євросоюзівського ЦК», починає раптом імпровізувати, то виходить узагалі весело. То він посилається у Берліні на інтермедію Аркадія Райкіна – «ви, звичайно, знаєте, хто це такий». То у Давосі розповідає про київські каштани і жінок, які роздягаються із приходом тепла. То раптом під час візиту до Польщі прозоро натякає, що європейські політики підкуплені зловмисницею Тимошенко…
Звичайно, присутні в діяльності владної команди і сюжети, народжені вже нинішньою добою, проте від того вони не стають менш провінційними.
Одне слово, глава української держави та його радники не мають реального уявлення про те, як улаштований сучасний світ і як у ньому функціонують незалежні держави. Схоже, вони до кінця не усвідомили й того, що Україна також є незалежною державою, і чималенькою, зі своїми національними інтересами та своєю національною гідністю.
Пригадується, із яким захватом заступниця керівника президентської адміністрації розповідала про пошану, виявлену при візиті Януковича до Москви. А то ж були лише всі стандартні протокольні процедури офіційного візиту, не більше…
Водночас й інше пригадується: з якою наполегливістю найбагатша людина України, депутат від Партії регіонів та фінансист цієї партії пропихав ідею об’єднання кубків та чемпіонатів з футболу України та Росії. Невеличкі Фарерські острови, автономія у складі Данії, мають свій футбольний чемпіонат, свої збірні (не надто зручні для «грандів», бо бойові й безкомпромісні), плекають їх – а тут Україна мала б добровільно відмовитися від частки свого суверенітету в обмін на регулярні виступи донецького «Шахтаря» у «самісінькій» Москві…
Та що футбол – це тільки гра і тільки символ. Проблеми куди серйозніші.
Економіка по-донецькому: шлях у ХІХ століття
Почнімо з економіки. До чого звикла донецька регіональна команда за останні десятиліття? Яку економічну модель вона втілила у Донбасі? Чого домоглася практично для пересічних донеччан і для себе самих?
Найпростіше, мабуть, відповісти на останнє запитання. Таке масштабне майнове і статусне розшарування, як на Донеччині, в Україні рідко де знайдеш. Крайні злидні у так званих «депресивних» містечках, рабська праця на вугільних самодіяльних «копанках» межують із багатометровими мурами, які оточують резиденції мільярдерів, та із п’ятизірковими готелями, невідомо для кого призначеними. А разом із тим «вбиті» комунікації, нерозвинена інфраструктура, чимало виробництв, які використовують технології початку ХХ століття, нерозвинений, якщо порівняти навіть із деякими регіонами України, не кажучи вже про Польщу чи Литву, малий бізнес… Одне слово, беззастережно «занедбаний край», як влучно назвав регіон один із недавніх «інтелектуальних емігрантів» звідтіля.
І що цікаво: колосальні кошти, накопичені місцевими мільярдерами, майже не витрачаються на модернізацію, передусім вугільної галузі. Традиційно вважалося, що про це має дбати держава, знаходячи у бюджеті гроші не лише на облаштування шахт, а і на зарплату шахтарям номінально ще не приватизованих копалень і на закупівлю приватного вугілля. Де візьме гроші держава? Ця проблема не стосувалася місцевих вугільних і металургійних «баронів», – хай хоч намалює та держава.
Звичка затикати чималі бюджетні дірки «намальованими» грошима залишилася і після здобуття всієї повноти влади в Україні – і попри те, що головна хвиля світової фінансової кризи вже зійшла на пси, український державний бюджет тримається на плаву тільки завдяки кредитам МВФ та іншим багатомільярдним позикам. Зовнішній борг країни перевищив 40% ВВП й у разі, якщо далі уряд позичатиме такими самими темпами, то під кінець 2012 року цей борг сягне 80-90% ВВП.
До речі: світова криза так глибоко зачепила українську економіку внаслідок домінування у ній експортно орієнтованих та вкрай енергоємних секторів економіки, власники яких у переважній більшості або є спонсорами Партії регіонів, або прямо входять до її неформального керівництва. Але, схоже, ці проблеми (як і те, чим віддавати борги) абсолютно не хвилюють очільників нинішнього владного режиму.
Вони переймаються хіба що зведенням стадіонів до Євро-2012 (і тут успіхи їхні беззаперечні) та «розпилюванням» виділених на це бюджетних коштів, унаслідок чого ці стадіони виходять дуже дорогими (тут успіхи ще більші). Що ж стосується зростання випуску наукомісткої продукції, потенціал для чого Україною ще не втрачений, то під супровід розмов щодо «докорінної модернізації економіки» істотно скорочене фінансування Національної академії наук і поставлена на грань виживання наукова діяльність у вишах.
Іншими словами, команда Віктора Януковича поводиться з національною економікою України так, наче це система приватних і номінально державних підприємств, призначена для збагачення своїх власників й управителів, яку у разі потреби можна продати або штучно збанкрутувати, вивівши всі вільні кошти в офшорні зони і поливши її напризволяще.
Тимчасовці на чолі країни
Головною метою політики команди Януковича було і залишається творення «даху» над бізнесовою діяльністю відповідних кланів. Експерти сьогодні сперечаються, скільки тих кланів, який вплив у кожного з них, що за активи перебувають під контролем того чи іншого клану, – але ніхто не заперечує кланово-олігархічної природи могутності Партії регіонів, того, що це партія великого і дуже великого капіталу.
Але, як уже було сказано, це капітал вельми своєрідний. Знаменитий вираз «що є добрим для General Motors, те є добрим і для Америки» аж ніяк не транспонується у вигляді, скажімо, «що є добрим для Систем Кепітел Менеджмент, те є добрим і для України». Передусім тому, що General Motors у її класичні часи була взірцем не просто високоприбуткової, а й високотехнологічної корпорації, флагмана індустрії. В Україні існують, ясна річ, високоприбуткові корпорації, але жодна із них не будує свою діяльність на передових технологіях, навпаки, вони посилено експлуатують старе, енергоємне обладнання. Тому формула тут набуває зворотного значення: що є добрим для олігархічних корпорацій, те є поганим для України.
Високі технології передбачають кваліфіковану робочу силу, розвинений внутрішній ринок, потужний середній клас. Коли ж переважна частина ВВП є результатом експорту низькотехнологічної продукції та сировини, то це передбачає орієнтацію на дешеву некваліфіковану робочу силу та на нерозвинений внутрішній ринок. Ба більше: така економіка здатна досить тривалий час, причому із найменшими видатками, функціонувати за відсутності політичних свобод. Тому цілком логічними виглядають спроби чинної влади підігнати все в Україні під ті політичні стандарти, які ще в 1990-х ствердилися в Донбасі як своєрідне – поєднане з кримінальними традиціями – продовження стандартів радянської доби.
Але те, що зійшло за мовчазного сприяння центральної влади в окремо взятому і найбільш віддаленому (і географічно, і ментально) від Західної Європи регіоні, те навряд чи зійде в масштабах усієї країни. І невпинне падіння рейтингу Віктора Януковича та його команди – зайве свідчення цього.
Проте, не надто звертаючи увагу на це падіння (а одночасно вибудовуючи таку конструкцію представницьких і виконавчих структур, яка забезпечить монополію Партії регіонів попри несприятливі результати виборів), команда Віктора Януковича швидкими темпами конвертує владу у власність. Ті бізнесмени, хто продовжує «неправильно» поводитися, змушені продавати свою справу за безцінь, а «правильні» ділові люди здобувають нові статки.
Політика чинної влади активно сприяє цим процесам – і, головне, сприятиме такому майбутньому завершенню великої приватизації у промисловості та у сфері комунікацій, коли всі ласі шматки отримають «свої люди». А далі підуть на повну силу процеси приватизації орної землі…
І доводиться ще раз підкреслити парадоксальний характер політики команди Віктора Януковича і його самого: примножуючи свою власність, здобуваючи все нові й нові економічні активи, говорячи при цьому – ми прийшли на багато років, – ці персонажі разом із тим роблять усе можливе, щоби ближчим часом до межі загострити фінансово-економічні, соціальні та політичні проблеми в Україні.
Навряд чи це виконання чийогось свідомого плану (хоча є в цій команді й ідейні українофоби, готові на все, щоб знищити Україну як самостійну державу) – йдеться радше про підсвідомі настанови вчинків певного людського типу, нездатного на стратегічне бачення ситуації в її розвитку, в багатобарвності та багатовимірності.
У цьому історична обмеженість владних ресурсів Партії регіонів; але в цьому ж і небезпечність для країни чинної владної команди, яка може створити гранично кризову ситуацію, навіть не розуміючи, що скоїла. Та це, звісно, не знімає з нинішніх лідерів відповідальності за те, що під їхньою орудою Україна з вільних держав перейшла до числа частково вільних, до країн із утисками свободи слова, до країн із надзвичайно високим рівнем корупції.
Суто теоретичний шанс виправити ситуацію у нинішньої владної команди та її лідера є; реального ж, практичного – немає; для проведення спершу нагально-рятувальних робіт, потім – для глибокої модернізації країни треба мати справді якісну освіту, зовсім інший управлінський досвід та зовсім іншу ментальність. Рік президентства Януковича наочно засвідчив усе це.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
