Влітку 1984 року мої знайомі художники Володимир та Людмила Лободи запропонували мені пожити у їхній львівській квартирі, доки вони самі перебуватимуть на кількатижневих вакаціях, мандруючи Україною. Із тих мандрівок вони завжди привозили нові роботи та усілякі старожитності. У їхньому помешканні я мав доглядати за котом сіамської породи – напівдикою твариною, через яку з моїх рук ще довго потім не сходили подряпини.
Натомість винагородою за такі дрібні страждання мені була величезна бібліотека, у якій вперше прочитав збірку поезій Олександра Олеся часів громадянської війни та чимало іншої забороненої на той час в радянській Україні літератури.
Та вже через кілька днів після переселення до помешкання Лободів до мене в редакцію зателефонував колишній знайомий із факультету журналістики, який після закінчення університету пішов працювати у КДБ. Без зайвих вступів він повідомив, що зі мною хоче зустрітися його «старший товариш», такий собі полковник N.
Той чекав мене біля редакції обласної комсомольської газети – вже старший чоловік у цивільному, але із військовою виправкою. Полковник попросив мене про нечувану річ – ключі від квартири художників, у яку я щойно переселився. Мовляв, ми стежимо за тими людьми вже багато років і хочемо щось подивитися у їхньому помешканні.
Я мав ті кляті ключі в кишені, однак сказав, що залишив їх у столі на роботі. До того ж, сказав я, люди довірили мені своє помешкання і майно не для того, щоб я туди когось впускав. Полковник висловив жаль щодо моєї непоступливості і ми холодно попрощалися.
Днем пізніше зателефонував Володимир Лобода і поцікавився, як мені ведеться у їхній хаті. Я повідомив його, що змушений виселитися із їхньої квартири через певних недобрих людей. Лободи усе відразу зрозуміли. Вони добре знали, що за ними стежать…
Через тиждень мені знову зателефонував мій знайомий із КДБ і наказав негайно прийти на зустріч у Стрийський парк. Він був зі своїм «старшим товаришем» і кипів від гніву: «Ти провалив нам операцію, яку ми вели кілька місяців!.. Ти знаєш, що я через тебе втратив зірочку на погонах? Якби ти дав підписку про нерозголошення – ти вже валив би дерева у Сибіру!..» Він лютував, а я не міг второпати, що сталося.
Як з’ясувалося, Володимир Лобода, повернувшись до Львова, відразу приніс ключі від свого помешкання просто у приймальню обласного управління КДБ. «Ось вам ключі. Чого ви чіпляєтеся до невинної людини?» – сказав їм Лобода. Скандал був грандіозний. Але я через це міг поплатитися роботою і навіть свободою…
Там, у парку, я вже уявляв себе вигнанцем зі Львова і навіть …в’язнем. Мій знайомий, який тоді був капітаном, а нині є одним із високопосадовців СБУ, не припиняв сипати погрозами. Ситуацію несподівано розрядив мовчазний полковник. Мовляв, більше так не робіть, Василю! «А може, через рік-два ми з вами про цю справу згадуватимемо, як про жарт», – несподівано додав він. Я не без подиву поглянув на нього. Що він мав на увазі? Як з’ясувалося, полковник знав тоді значно більше, аніж міг собі уявити журналіст обласної газети.
Відповідь прийшла у березні 1985 року, коли генсеком КПРС став Михайло Горбачов. Почалися «гласність» і «перестройка», що у підсумку призвели до розвалу СРСР і відродження незалежної України. До слова, із КДБ мені більше не телефонували…
Горбачову 2 березня – 80 років. Многая літа, Михайле Сергійовичу!
Натомість винагородою за такі дрібні страждання мені була величезна бібліотека, у якій вперше прочитав збірку поезій Олександра Олеся часів громадянської війни та чимало іншої забороненої на той час в радянській Україні літератури.
Та вже через кілька днів після переселення до помешкання Лободів до мене в редакцію зателефонував колишній знайомий із факультету журналістики, який після закінчення університету пішов працювати у КДБ. Без зайвих вступів він повідомив, що зі мною хоче зустрітися його «старший товариш», такий собі полковник N.
Той чекав мене біля редакції обласної комсомольської газети – вже старший чоловік у цивільному, але із військовою виправкою. Полковник попросив мене про нечувану річ – ключі від квартири художників, у яку я щойно переселився. Мовляв, ми стежимо за тими людьми вже багато років і хочемо щось подивитися у їхньому помешканні.
Я мав ті кляті ключі в кишені, однак сказав, що залишив їх у столі на роботі. До того ж, сказав я, люди довірили мені своє помешкання і майно не для того, щоб я туди когось впускав. Полковник висловив жаль щодо моєї непоступливості і ми холодно попрощалися.
Днем пізніше зателефонував Володимир Лобода і поцікавився, як мені ведеться у їхній хаті. Я повідомив його, що змушений виселитися із їхньої квартири через певних недобрих людей. Лободи усе відразу зрозуміли. Вони добре знали, що за ними стежать…
Через тиждень мені знову зателефонував мій знайомий із КДБ і наказав негайно прийти на зустріч у Стрийський парк. Він був зі своїм «старшим товаришем» і кипів від гніву: «Ти провалив нам операцію, яку ми вели кілька місяців!.. Ти знаєш, що я через тебе втратив зірочку на погонах? Якби ти дав підписку про нерозголошення – ти вже валив би дерева у Сибіру!..» Він лютував, а я не міг второпати, що сталося.
Як з’ясувалося, Володимир Лобода, повернувшись до Львова, відразу приніс ключі від свого помешкання просто у приймальню обласного управління КДБ. «Ось вам ключі. Чого ви чіпляєтеся до невинної людини?» – сказав їм Лобода. Скандал був грандіозний. Але я через це міг поплатитися роботою і навіть свободою…
Там, у парку, я вже уявляв себе вигнанцем зі Львова і навіть …в’язнем. Мій знайомий, який тоді був капітаном, а нині є одним із високопосадовців СБУ, не припиняв сипати погрозами. Ситуацію несподівано розрядив мовчазний полковник. Мовляв, більше так не робіть, Василю! «А може, через рік-два ми з вами про цю справу згадуватимемо, як про жарт», – несподівано додав він. Я не без подиву поглянув на нього. Що він мав на увазі? Як з’ясувалося, полковник знав тоді значно більше, аніж міг собі уявити журналіст обласної газети.
Відповідь прийшла у березні 1985 року, коли генсеком КПРС став Михайло Горбачов. Почалися «гласність» і «перестройка», що у підсумку призвели до розвалу СРСР і відродження незалежної України. До слова, із КДБ мені більше не телефонували…
Горбачову 2 березня – 80 років. Многая літа, Михайле Сергійовичу!
