Люди з Партії регіонів у Верховній Раді і довкола глави держави Віктора Януковича тягнуть Україну назад, до старих символів, коли світ вже давно дав оцінки минулому, як у Другій світовій, так і неіснуючому вже СРСР. Парадокс, але факт – у Європі визнали, що між комуністичним режимом Москви та нацистським в Берліні чимало спільного і головне – геноцид, масове нищення людей за національними та політичним ознаками. Нацисти робили це під символом свастики, до речі – чорної на біло-червоному тлі, а мечоносці - сталіністи – під символом червоного прапора із п’ятикутною зіркою (символом сатани). Сатанізм, як нацистської свастики, так і червоного прапора із зіркою явний.
За роки радянського режиму людей в Україні примушували кланятися червоному прапору, не зважаючи на страх і ненависть більшості українців до цих знаків пекла. Ще у далекі 20-і, як згадувала моя бабуся, на з’яву червоного прапора у селах люди хрестилися і казали «Цур тобі і пек! Червона зараза!». І це дійсно була зараза, пошесть, мор. Якби не владарювання чорних сил під червоним знаменом, то українців сущих в Україні було б сьогодні майже 100 мільйонів. Ось така історично дорога ціна поклоніння цьому символові смерти і рабства для громадян України.
Символ має об’єднувати індивідуальну свідомість в єдиному духовному просторі. Це відомо з давніх-давен. І злі сили завжди об’єднувалися під чорним, чорно-червоним, з конкретними знаками – свастики чи зірки з серпом та молотом. Якщо сьогодні українцям нав’язують силою знову червоний прапор, то знайте, що це знаменує явну ознаку спроб повернення у чорне минуле, час панування купки злодіїв, котрі готові були заради своєї зверхності жертвувати життями мільйонів людей. Нав’язування людям червоного полотнища, поряд із національним, синьо-жовтим, означає не лише ненависть нинішньої верхівки до національного стягу, а й страх перед ним і його носіями, котрих мільйони. І це мають розуміти всі українці. Янукович та його команда зі страхом, немов під нашіптування нечистого, хочуть затемнити червоним полотнищем національне, щоб потім, при нагоді, придумати на заміну синьо-жовтому щось інше, чуже Україні. Це інше нав’язуватимуть, так само як і червоне, якщо люди мовчки терпітимуть. Страх влади при цьому реальний, бо мільйони людей в Україні сьогодні ненавидять червоний сполох, як ознаку насилля і смерти та готові чинити опір.
Слова влади про те, що вони хочуть увічнити «копією червоного прапора» подвиг вояків у битві з нацистами, є брехнею і політичним вивертом. За цим криється ностальгія за диктатурою і ненависть до України. Це ще раз доводить, що сьогодні у Києві правлять вороги українців. І коли ми згадуємо про вояків Другої світової, то мені на пам’ять приходять слова мого дідуся, котрий воював у лавах переможців нацистів, був двічі поранений і дійшов до Праги. Він казав, коли дивився на День Перемоги всілякі ура-патріотичні шоу, що «он! знову прикриваються нами (ветеранами) як фіговим листком», маючи на увазі владу, і додавав – «махали цієї червоною ганчіркою, коли грабували народ після громадянської, в 30-і, і махають, коли їм припече!». Дідунь також казав, що йшов у бій не за помахом «червоної мітли», а тому, що знав – чим більший страх, тим скоріше загине і мав сподівання, що врешті повернеться додому, до родини. Також казав, що завжди, у найважчі часи, вірив у добро та у кінцеву загибель злих сил, у тому числі й під червоним полотнищем. Коли мені треба було йти до школи за червоним галстуком, то дідунь звелів йти у поле з коровою, бо не міг бачити у мене на шиї «червоного вузла», як він казав. Бабуся все боялася, що дідуся «загребуть» до радянських таборів, як свого часу його племінника, мого батька та багатьох інших, котрі знали ціну символу червоного сполоху диктатури.
Коли восени 1943 року повернулася радянська армія з червоним полотнищем, моя бабуня казали, як й інші люди в селах центральної та й східної України -– «не встигли оговтатися від однієї окупації, як суне знову червона…». Невже історія знову повторюється і в Україну повертаються окупанти під червоним символом нового рабства?
За роки радянського режиму людей в Україні примушували кланятися червоному прапору, не зважаючи на страх і ненависть більшості українців до цих знаків пекла. Ще у далекі 20-і, як згадувала моя бабуся, на з’яву червоного прапора у селах люди хрестилися і казали «Цур тобі і пек! Червона зараза!». І це дійсно була зараза, пошесть, мор. Якби не владарювання чорних сил під червоним знаменом, то українців сущих в Україні було б сьогодні майже 100 мільйонів. Ось така історично дорога ціна поклоніння цьому символові смерти і рабства для громадян України.
Символ має об’єднувати індивідуальну свідомість в єдиному духовному просторі. Це відомо з давніх-давен. І злі сили завжди об’єднувалися під чорним, чорно-червоним, з конкретними знаками – свастики чи зірки з серпом та молотом. Якщо сьогодні українцям нав’язують силою знову червоний прапор, то знайте, що це знаменує явну ознаку спроб повернення у чорне минуле, час панування купки злодіїв, котрі готові були заради своєї зверхності жертвувати життями мільйонів людей. Нав’язування людям червоного полотнища, поряд із національним, синьо-жовтим, означає не лише ненависть нинішньої верхівки до національного стягу, а й страх перед ним і його носіями, котрих мільйони. І це мають розуміти всі українці. Янукович та його команда зі страхом, немов під нашіптування нечистого, хочуть затемнити червоним полотнищем національне, щоб потім, при нагоді, придумати на заміну синьо-жовтому щось інше, чуже Україні. Це інше нав’язуватимуть, так само як і червоне, якщо люди мовчки терпітимуть. Страх влади при цьому реальний, бо мільйони людей в Україні сьогодні ненавидять червоний сполох, як ознаку насилля і смерти та готові чинити опір.
Слова влади про те, що вони хочуть увічнити «копією червоного прапора» подвиг вояків у битві з нацистами, є брехнею і політичним вивертом. За цим криється ностальгія за диктатурою і ненависть до України. Це ще раз доводить, що сьогодні у Києві правлять вороги українців. І коли ми згадуємо про вояків Другої світової, то мені на пам’ять приходять слова мого дідуся, котрий воював у лавах переможців нацистів, був двічі поранений і дійшов до Праги. Він казав, коли дивився на День Перемоги всілякі ура-патріотичні шоу, що «он! знову прикриваються нами (ветеранами) як фіговим листком», маючи на увазі владу, і додавав – «махали цієї червоною ганчіркою, коли грабували народ після громадянської, в 30-і, і махають, коли їм припече!». Дідунь також казав, що йшов у бій не за помахом «червоної мітли», а тому, що знав – чим більший страх, тим скоріше загине і мав сподівання, що врешті повернеться додому, до родини. Також казав, що завжди, у найважчі часи, вірив у добро та у кінцеву загибель злих сил, у тому числі й під червоним полотнищем. Коли мені треба було йти до школи за червоним галстуком, то дідунь звелів йти у поле з коровою, бо не міг бачити у мене на шиї «червоного вузла», як він казав. Бабуся все боялася, що дідуся «загребуть» до радянських таборів, як свого часу його племінника, мого батька та багатьох інших, котрі знали ціну символу червоного сполоху диктатури.
Коли восени 1943 року повернулася радянська армія з червоним полотнищем, моя бабуня казали, як й інші люди в селах центральної та й східної України -– «не встигли оговтатися від однієї окупації, як суне знову червона…». Невже історія знову повторюється і в Україну повертаються окупанти під червоним символом нового рабства?
