Доступність посилання

22 Вересень 2017, Київ 18:41
Київ – Ще 10-15 років тому 9 Травня не супроводжувалося політичною істерією і було лише одним із державних свят, важливим, та навряд чи найважливішим. А ще це було якесь людяне свято. У парках та скверах влаштовували свої зустрічі ветерани війни (тоді їх було ще чимало), грала музика, благодійники влаштовували частування фронтовиків кашею і ста грамами, телебачення показувало фільми «про війну», часом навіть непогані... Звичайно, комуністи намагалися заробити на цьому святі політичний капітал, проте їхні червонопрапорні марші збирали не так багато учасників колишніх боїв.

Здавалося б, чим більше часу мине від закінчення Другої світової війни, тим меншою ставатиме ідеологічна складова Дня Перемоги, а на перший план виходитимуть уселюдські мотиви: скорбота, пам’ять про загиблих, турбота про вцілілих. Думалося, власне, що з бравурно-радянського свята 9 Травня еволюційним шляхом перетвориться на День Миру чи День Пам’яті, як і належало б у нормальній європейській країні. Та от дивина: з початку 2000-х років кожен наступний День Перемоги ставав більш радянизованим, аніж попередній, наче історичний час рушив у зворотному напрямі. Усе більше червоних прапорів, усе велелюдніші ветеранські марші, усе більше фільмів і програм із ледь замаскованою апологетикою Сталіна і більшовицького ладу, усе масштабніша ідеологічна обробка молоді – мовляв, ваші діди й прадіди перемогли загарбників, звільнили рідну землю та Європу, відстояли честь та гідність свого народу, захистили незалежність країни... Одне слово, яка там демократія, які права людини, яка євроінтеграція – це суперечить усій нашій спадщині, коли ми не мали всіх цих новомодних витребеньок, то були непереможними! Хай і великою була ціна перемоги – але ж перемогли всіх!

Почала дивним чином трансформуватися і ціна перемоги. Раптом звідкілясь випливла офіційна цифра всіх незворотних утрат Червоної армії та флоту – 8 мільйонів 668 тисяч 400 осіб, з яких українцям милостиво дається 1,5 мільйона Хоча перед цим незалежні історики на пострадянських теренах обчислювали ці втрати у 20-26 мільйонів, а в середині 1990-х у московському меморіальному комплексі на Поклонній горі були зафіксовані дані про 19,5 мільйонів убитих, померлих і зниклих безвісти учасників бойових дій. Щоправда, новітні прогресивні дослідники у Москві ведуть мову про 11-12 мільйонів незворотних втрат (загинули, пропали безвісти, померли від ран) – отже, вояків-українців буде серед них десь близько 2-2,5 мільйонів Тим часом у Книзі пам’яті України, створеній, між іншим, під керівництвом не когось із «буржуазних націоналістів», а депутата-комуніста генерала Івана Герасимова, нині вже покійного, названі прізвища близько 6 мільйонів вояків-українців, які загинули у різних арміях, і на 5 мільйонів із них зібрані біографічні дані. Ясна річ, не всі вони служили у Червоній армії, але переважна більшість – невже їх наче і не було?

Новітня міфологія на службі Кремлю та його пахолкам

Усі ці трансформації мають кілька причин. Головна із них – це прагнення чинних російських владних груп, які закріпилися нагорі владної піраміди після 2000 року, вибудувати легітимацію свого режиму й одержати своєрідну індульгенцію на майбутнє. Адже якщо велика держава, згуртована навколо Москви і Кремля, змогла самотужки перемогти всю Європу (а саме це стверджує міф «Великої Вітчизняної війни», причому нині акцент робиться саме на перемозі, а не на звільненні уярмлених нацистами народів), то слід і далі проводити таку саму стратегічну лінію. Європейські народи, розбещені демократією, не змогли ефективно опиратися Гітлеру (хоча насправді це зовсім не так), а от мудрі радянські вожді, попри їхні окремі, часом навіть значні недоліки, виявилися більш ефективними менеджерами. Народ був не такий заможний, як європейці, – то й що? Допомогла їм їхня заможність? Головне – треба довіряти владі і бути терплячими (не випадково Сталін на прийомі на честь перемоги підняв тост за терплячість російського народу). Влада краще знає, що треба робити у кожний конкретний момент. І якщо раніше опорою могутності Москви були танки та літаки, то тепер – газ та нафта. Могутня «ліберальна енергетична імперія» замінила собою колишній Радянський Союз, з нею рахуються в усьому світі, вона встала з колін, на які її поставив було зловмисний Захід, тепер їй залишається зібрати під своє крило ті народи, які в 1990-х відпали від Москви, хай номінально їхні держави вважаються незалежними, проте реально вони стануть складовими нового союзу, могутність якого зростатиме і зростатиме...

Ну, а в основі всього лежить Велика Перемога. Хай потім і перед тим було чимало невдач, а часом і злодіянь, але перемога 1945 року все списала...

Невідомо, чи вірять хоч якоюсь мірою творці оновленого радянського міфу у те, що вони пропонують широкому загалові у самій Росії та за її межами, але зусилля та кошти у побудову і поширення складових цього міфу вкладаються колосальні. Досить згадати одну з наймодніших новинок – переведення за допомогою комп’ютерної техніки чорно-білих радянських стрічок на воєнну тематику у колір разом із незначним їхнім редагуванням. Таким чином ці стрічки намагаються підлаштувати під специфіку сприйняття молодіжної аудиторії – а саме на цю аудиторію спрямована особлива увага диригентів ідеологічного оркестру. Йдеться про відтворення у нових поколіннях росіян, українців, білорусів, казахів, киргизів тощо головних радянських міфів. І в першу чергу – про єдиний народ, який жив на просторах СРСР, бився на війні й переміг у ній, як билинний чудо-богатир, тоді як Америка хіба що тушонку слала, а сама воювати не вміла.

Сам по собі історичний міф – це не зло, якщо тільки він не насаджується згори і не підміняє собою наукове знання. Кожен народ має історичні міфи. Це нормально, коли йдеться про героїчні казання, у яких добро перемагає зло, а нація стверджує себе у боротьбі із тими, хто зазіхає на її свободу (в тому числі і з власними дурнями, нікчемами та зрадниками). Проте існують й міфи іншого ґатунку, народжені у владних кабінетах і покликані не зміцнити націю у її прагненні до свободи і самоствердження, а, навпаки, придушити ці прагнення, зупинити історичний час, знищити чи відсунути на маргінес раціональне знання та ствердити самовладдя відверто тиранічного чи авторитарно-недолугого режиму. Або ще гірше: міфи колонізатора, нав’язані підвладному народові і підкріплені всією міццю пропагандистської машини. Міфи «Великої Вітчизняної» – саме з цього розряду.

Коли Україна, нарешті, почне відзначати Дні Пам’яті та Примирення?

Друга світова війна справді була давно, і тільки недуже суспільство може до сьогодні жити нею, наче вона закінчилася вчора. Так було в СРСР до часу перебудови, так знову діється у сучасній Росії – а хто назве суспільства цих держав здоровими? Та головне, що ця недуга, це істерика з приводу «Великої Перемоги», яка, мовляв, ніколи не відійде на другий план у пам’яті, за сприяння влади й олігархічних мас-медіа поширилася й на Україну.

Слабкі спроби Віктора Ющенка під час його президентства якось змінити ситуацію, збити шал «переможної» політичної істерії не мали успіху. Ба більше: саме за час цього президентства на Україну поширилися такі акції, як «Георгіївська стрічка», що начебто символізує героїзм «захисників вітчизни», а насправді є імперською за походженням відзнакою. ООН ще 2004 року закликала свято 8 і 9 травня (відомо, що тільки в частині пострадянських держав відзначають День Перемоги 9 травня, всі інші відзначають 8 травня День Миру, День закінчення війни у Європі) перетворити на Дні Пам’яті та Примирення, але, схоже, в Україні цей заклик так і не був почутий.

Воно й не дивно, якщо минулі владні угруповання поводили себе відверто по-недолугому, а нинішні прагнуть, копіюючи російських колег, продовжити якомога далі у майбутнє соціально-психологічні недуги масової людини та розколотість українців за ознакою ставлення не до війни як такої, а до тих міфів, які витворила і витворює ідеологічна машина. Скажімо, один із таких нових-старих міфів – це твердження, що УПА вчинила страшний злочин, бо стріляла у спину червоноармійцям-визволителям. По-перше, не були і бути не могли червоноармійці (як би героїчно вони не билися з нацистами) визволителями, бо й самі не були вільними у тоталітарній сталінській імперії. А по-друге (і це головне) – насправді у спини воякам Червоної армії стріляли більшовики. 954 тисячі червоноармійців та офіцерів були розстріляні за реальні, а найчастіше уявні провини. Це більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941-42 роках. При цьому військові трибунали винесли 167 тисяч смертних вироків, а 787 тисяч вояків було розстріляно без будь-якого, навіть позірного, суду і слідства, найчастіше загороджувальними загонами, командирами і комісарами та політруками на полі бою.

І прапори померлої ще 1991 року держави, яка сама знищила майже мільйон своїх солдатів, волею чинної влади будуть вивішені по всій Україні...

За цих обставин, коли вистачає реальних жахіть війни, деконструкція ідеологічних «завалів» історичної пам’яті, деміфологізація – у сенсі руйнації радянських тоталітарних міфів – того часу надзвичайно потрібна; у ній – один із шляхів повернення української спільноти до самої себе, що, власне, фактично тотожне побудові цієї самої модерної спільноти на основі притомного ставлення до свого минулого у всій його суперечливості. І друге, що конче потрібне сьогодні, – це повернення українців з тієї війни. Не для того, щоб забути трагедії 1939-45 років, а для того, щоб війна ця, нарешті, разом зі Сталіним та Гітлером залишилася в історичному минулому.

Натомість же бачимо зовсім інше – під червоними прапорами «злочинної держави» (а саме так назвав СРСР та Третій Рейх німецький філософ-антифашист Карл Ясперс) кровожерні привиди минувшини виходять на вулиці та площі українських міст та сіл.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG